Майже як подарунок під ялинку з Ватикану прийшла звістка, що сім'я Юзефа та Вікторії Ульмів із підкарпатського села Маркова входять до лав святих і блаженних. Уже офіційно було повідомлено: Папа схвалив указ про їх мученицьку смерть, їхня беатифікація вже є очевидним фактом. Залишилося встановити термін і почати підготовку до цього.

Хоча в останні роки багато говорили та писали про сім'ю Ульмів, далеко не всі читачі або телеглядачі відразу зрозуміють, про кого йдеться. Хтось міг би саркастично зауважити, начебто, а чому всі повинні знати про них, коли справа стосується "якихось" католиків. Якщо вони мають бути беатифіковані, то яка іншим справа до цього. Нехай цим займаються католики ... Однак ні.

Сім'я Юзефа й Вікторії Ульмів та їхні семеро дітей – шестеро на власних ніжках і сьоме в животі в мами, на крайньому терміні вагітності (дев'ятий місяць) – були вбиті німцями за допомогу, яка була надана сімейством єврейським сім'ям. Усі вони загинули разом 24 березня 1944 року, хоча й не всі в один і той же момент, про що я не можу не писати з жахом. Усі Ульми та всі їхні підопічні – спочатку вісім євреїв, а Ульми після них – усі загинули. Вони – головні герої, національні герої, і вони також займають своє місце у світовій історії, задокументованій в ізраїльському Яд Вашем.

Утім лише впродовж декількох останніх років у них на малій батьківщині є музей і пам'ятник. Ідеться про музей поляків, які рятують євреїв під час Другої світової війни , імені сім'ї Ульмів у Маркові. Його було створено завдяки наполегливості та волі до дій місцевих патріотів із Підкарпаття, бо якби вони рішуче не взялися б за цю справу, то, імовірно, вона досі тягнулася б. Музейна установа довго шукала свою ідентичність, проте тепер вона поступово починає відігравати культурно-творчу роль у регіоні й, сподіваюся, невдовзі відіграватиме свою роль не тільки в регіоні, тому що сім'я Ульмів може бути потужним джерелом натхнення для молодих людей з усього світу в їх виховному та освітньому процесах.

Узяти хоча б конкурс "Фотопленер слідами Юзефа Ульма" для учнів старших класів із Підкарпаття, який нещодавно там проводився. У конкурсі було три номінації: фотопортрети людей – як це робив Юзеф Ульм, знімаючи свою сім'ю, друзів і знайомих на різних домашніх і розважальних заходах; світлини на відкритому повітрі – як це робив Юзеф Ульм, фотографуючи пейзажі Маркової, і, зрештою, фотографії, що "закарбували унікальність моменту" – як це робив Юзеф Ульм, фотографуючи емоції людей і події. Раніше майстер-класи для охочих проводили майстри прес-фотографії. І саме так конкурс прижився.

Кого це стосується?

Звістка про беатифікацію не потрапила в заголовки газет і порталів, які й так втомлені від війни в Україні та її наслідків, внутрішніх бід. І, зрештою, кого ще хвилює невпинна боротьба за справжнє обличчя поляків, які рятували євреїв під час війни, – можуть сказати часом журналісти, найкраще обізнані щодо того, які теми "читаються", а якими ігнорують. І все ж ми не можемо дозволити собі, аби беатифікація сім'ї Ульмів і, в ширшому сенсі, спадщина всіх польських праведників народів світу були знехтувані, забуті, або, щоб вони стали мертвою історією.

Справа багатогранна: велика, важлива й серйозна – і в жодному разі вона не заслуговує поверхневої ейфорії, яка, імовірно, теж невдовзі з'явиться. Вона велика, тому що стосується того, що є найбільш важливим – життя і смерті, відповідальності за іншу людину та за власні прийняті рішення, питання зрілості й ідентичності, надійності та вірності своїм принципам.

Вікторія та Юзеф Ульми були справді чудовими людьми. Вона була ще молодою (32 роки), він – уже зрілим чоловіком (44 роки). Вони були чудовою парою зі своєю відданістю сільським справам і культурі, адже варто пригадати про їхні захоплення: Юзеф був не лише відомим садівником у цьому районі та тим, хто навчав інших вирощувати нові культури, але він також був умілим фотографом, або, як би ми сьогодні навіть сказали, фотожурналістом та літописцем повсякденного життя. Вікторія, незважаючи на чергову вагітність, виступала в аматорському сільському театрі, що, до речі, показує, яке багате соціальне життя було в тих підкарпатських місцинах. Обоє вони також були залучені до діяльності своєї католицької громади: їхнє життя мало тісний зв'язок із Господом Богом, вони були активними в парафіяльній громаді, добре знали Святе Письмо (що було нетиповим для того часу!).

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
  Справа важлива, тому що час минає, у засвіти відходять уже не свідки тих подій, а їхні діти й учні – ті люди, хто мав можливість безпосередньо почути, як це було (хоча не будемо зачаровуватися, це загалом уже те, що нам розповідали наші батьки та вчителі) і хто протистояв за допомогою знань, отриманих удома, усьому тому, що відбувалося ззовні. Багато разів у своєму журналістському житті я писала, що ми ніколи більше не дізнаємося, як ми жили б і ким ми були б, якби не повсюдна публічна брехня, серед якої нам доводилося зростати.

Так само й у цій справі: не є правдою, що ті, хто рятував євреїв, не розповідали про це після війни, бо нібито боялися сусідів чи родичів антисемітів, що, звісно, не означає, що антисемітів не було. Вони були, є й будуть, розсіяні по всіх континентах. Ні, наші матері та наші батьки боялися спецслужб, репресій, які погрожували їм у випадку ідентифікації себе з довоєнною Польщею та Польською підпільною державою, яка здійснювала структурну та масштабну діяльність, зокрема й щодо порятунку євреїв.

Справа серйозна, вона належить саме до тих найсерйозніших питань, про які не розповідають анекдотів, не коментують, примружуючи око, не спрощують. Вона має залучати громадян звідусіль, як католиків, так і тих, хто піклується про польське благо, але не пов'язує себе з католицизмом або ж не відчуває зв'язку з вірою. Адже євреїв рятували не тільки віряни, не тільки міські мешканці, не тільки інтелігенти.

Американка, дослідниця, яка має єврейське коріння й походить із Польщі, Нехама Тек колись спробувала вивчити позиції людей, які рятували євреїв під час війни. Це майже неможливо, проте їй вдалося знайти дещо спільне між ними. За її словами, це без винятку були люди, які думали самостійно, не піддавалися легко на впливи та швидкі емоції, поважали інших, уміли приймати рішення та мали співчуття до інших. Сім'я Ульмів із її проникливою вірою та з широкими інтересами прекрасно символізує таке ставлення. І саме тому її приклад може бути таким надихаючим.

Чи я маю обов’язок?

Із нагоди недавньої 80-ої річниці створення Ради допомоги євреям "Жегота", яка була структурою Польської підпільної держави, 1 грудня відбулася прем'єра фільму "Матуся" про сестру Матильду Геттер, яка під час війни очолювала Мазовецьку провінцію ордену сестер францисканкок родини Марії – але вона також стала на чолі чернечого "загону" сестер, які були готові врятувати будь-яку єврейську дитину, яку лише можна було врятувати. Після прем'єри відбулася панельна дискусія, під час якої серед іншого було й таке питання: чи повинен я рятувати чужих дітей, якщо мої власні можуть бути в небезпеці? Де мені шукати відповідь на це питання? Гідну відповідь на ці питання дала черниця-францисканка, яка брала участь у цій дискусії та яка в деякому сенсі була наступницею Матильди Геттер, духовною спадкоємицею її творів, – сестра Магдалена Абрамов-Неверлі (зі славетного роду письменників, онука Ігоря Абрамова-Неверлі). Із нечуваною глибиною та великою простотою, аби ні в чому не образити того, хто поставив питання, вона, поміркувавши, відповіла, що таку відповідь дає людині сформована совість, що до такої відповіді людина готується впродовж усього свого життя, а за її відповіддю ховається сам Бог.

"Адже це черниця, що ж їй ще відповісти?!..", – прокоментував хтось з явним нерозумінням, у чому справа.

Беатифікація родини Ульмів натомість вже виключає можливість такого коментаря. Ульми – звичайні, хоча по-своєму, варто зауважити, екстраординарні, люди, яких ми все ще можемо зустріти. Приклад красивого, сповненого любові та палкості життя, відкритості до інших, не вимушеного, але жертовного соціального служіння. Причому їхня мотивація була недвозначно християнською, у буквальному розумінні Христового поклику, болісною у своїй зрілості. Рятувати інших аж до тієї міри, коли за них не доведеться віддати власне життя, бо так вчить Євангеліє. У їхньому домашньому примірнику Святого Письма червоним олівцем було обведено уривок "Потім прийшов туди подорожній самаритянин. Коли він побачив нещасного, то сповнився співчуттям до нього. Він підійшов, перев’язав рани, після того, як полив їх оливою та вином. Тоді поклав стражденного на свого віслюка, відвіз до заїжджого двору і там подбав про нього". Цей примірник Біблії був знайдений на руїнах їхнього будинку.

На зовсім іншій дискусійній панелі, організованій під час пандемії в режимі онлайн Музеєм ім. сім'ї Ульмів із села Маркова, представник музею Голокосту з Вашингтона запитав інших учасників дискусії про мотиви, якими, на їхню думку, керувалися Вікторія та Юзеф Ульми. І жоден із учасників дискусії, а серед них були визнані католики, прямо не сказав, що їхня мотивація будувалася на християнській ідентичності, на вірності Євангелії, на житті, у якому слова не відповідали діям. До цього дня я не можу зрозуміти, чому в учасників дискусії так "відняло" мову, тим більше що в мене склалося враження, що представник американського музею Голокосту саме для цього й поставив таке питання, аби могла з'явитися ця одна єдина реальна відповідь.

Чи тепер, коли довгий процес беатифікації однозначно оцінив і підбив підсумки життя Ульмів, така ситуація більше не повториться? Чи знову радше залежатиме від панелістів, оскільки – як я вже писала – сестра Магдалена Абрамов-Неверлі не мала ніяких проблем із відповіддю на питання, яке стосувалося цієї ж теми.

Утім, звичайно ж , не панелі й дискусії в цьому всьому є найважливішими, а освіта та свідомість, які формуються завдяки їм і які мають стати нашою свідомістю на довгі роки. І вона повинна давати сили на прийняття викликів, яких не бракує також тепер, у зв’язку з війною за нашим східним кордоном. Ми можемо собі без проблем уявити нову церкву блаженної родини Ульмів із Маркової – і послання, яке дають нам ці покровителі. Тільки, звісно ж, хтось мусить над цим працювати: активні парафіяни, мудрий священник, залучена в справи монахиня, місцевий любитель історії. Саме воно не зробиться. І це має бути органічна праця, від самих основ, щодня спочатку, бо інакше це закінчиться самими емоціями. Навіть якщо відзначення беатифікації буде на найвищому рівні, із гарною сценографією, хорами й солістами з опери та іншими заходами.

Ця чудова новина з Ватикану – дуже небуденний подарунок під нашу ялинку. І водночас це вельми важка тема для розмови за святковим пирогом чи маківником, не кажучи вже про оглядини шопки зі Святою Родиною, бо святі все ж від нас чогось вимагають. І Свята Родина із села Маркова – також.

–Барбара Сулек-Ковальска  

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

–Переклад Оксана Усатенко