Катажина Мельох, чудова журналістка та редактор, до кінця свого довгого життя (1932-2021) дружила з монахинями з Турковичів, у яких перебувала під час війни як єврейська дитина. Вона розповідала мені про них з теплою посмішкою і незвичайним внутрішнім спокоєм, це хотілося слухати і слухати. Вона говорила, що відчувала себе там щасливою і що своїм багатим внутрішнім життям завдячує цій духовній атмосфері.

Турковицькі сестри – це сестри Згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії, заснованого цілком світською особою, Едмундом Бояновським із Великопольщі. Під час війни у них виховувався й професор Міхал Ґловінський, який писав про те, що у важких ситуаціях його підтримувала сестра Ружа.

Підписуйтесь на наш фейсбук Відомий своїми судовими суперечками щодо ізраїльського громадянства отець Даніель Руфайзен, кармелітський священик, під час війни був підопічним сестер Воскресіння Господнього.

За допомогу, надану єврейським родинам у Новогрудку, від рук німців загинули сестри Непорочного Зачаття – доктор Ева Нойшевська та Казимира Воловська. Їхні сестри з Варшави та Ломянок протягом окупації допомагали єврейським дітям.

Таких прикладів є багато, а головню є варшавська адреса – вулиця Гожа, 53, де був і досі є будинок сестер-францисканок Родини Марії. Їхню варшавську настоятельку часів війни, матір Матильду Ґеттер, в одній із публікацій названо справжньою «рекордсменкою» з порятунку євреїв, особливо дітей. Її підтримувала генеральна настоятелька матінка Людвіка Лісувна зі Львова, чия постать згадувалася на наших сторінках у фрагменті книги «Врятувати тисячу світів» Аліни Петрової-Василевич, чудової письменниці, яка описує польську Церкву.

«Дитино моя, хто б не прийшов на наше подвір’я і не попросив допомоги, в ім’я Христа, ми не можемо відмовити», – ці слова матері Матильди Ґеттер, процитовані роками пізніше врятованою тоді дівчиною, яка стояла абсолютно безпорадна на тому подвір’ї на вул. Гожій, 53, вже, напевно, увійшли в історію, навіть якщо ми про це не знаємо.

«Це були непохитні жінки, яких сильно недооцінюють донині, – завжди наголошує Аліна Петрова-Василевич, коли ми говоримо на ці теми. – Усі боялися і усвідомлювали, що якщо німці довідаються про допомогу, ліквідують увесь будинок, уб’ють дітей, а черниць у кращому випадку відправлять до Освенцима. І все ж сестри взялися за це завдання, яке вимагало постійної праці, відваги, холоднокровності, планування, бо ж як нагодувати й одягнути триста малят, і далекосяжного бачення й надії, які спонукали сестер дбати про свою ідентичність, зберігати своє коріння».

Існувало правило, згідно з яким у справі порятунку єврейських дітей та участі у змові не поширювалося ключове правило послуху: жодна з сестер не могла відчувати себе змушеною брати участь у ризикованих діях. Але ніхто з них не відмовився. «Вони додали до своєї харизми порятунок цих дітей, тому що вони пильно і глибоко читали Євангеліє», – підкреслює Аліна Петрова-Василевич і додає: «Сестра д-р Антонієтта Фрончек, історикиня сестер францисканок, неодноразово розповідала мені, що згромадження завжди піклувалося про найбідніших дітей, а під час окупації це були єврейські діти».

Видатна експертка з цього питання, сестра професор Аґата Мірек, яка передчасно померла цього року, завдяки багаторічним дослідженням у різних архівах розробила статистику, яку представила кілька років тому на міжнародній конференції «Навколо допомоги євреям в окупованій Європі», організованій Інститутом національної пам’яті, Центром дослідження Голокосту Інституту філософії та соціології Польської академії наук та Єврейським історичним інститутом: євреям, яким загрожувало знищення, допомогли 363 спільноти з 63 релігійних конгрегацій, 259 сестер відомі поіменно, 42 отримали почесне звання «Праведник народів світу», яке признає Інститут «Яд Вашем», 12 сестер було вбито, 4 з них оголошено святими – це мучениці Другої світової війни.

«Саме монастирі, – сказала с. Мірек, – стали точкою опору на теренах окупованої Польщі: вони навчали дітей, займалися благодійністю, давали притулок євреям. Першочерговим завданням було врятувати дітей. Рішення про це приймали настоятельки або окремі сестри, які мали авторитет і залучали настоятельку до цієї діяльності».

Найбільше до допомоги долучалися монастирі у Варшаві та Львові, найчастіше допомагали сестри з Родини Марії, сестри служебниці, сестри Милосердя. Це результат досліджень, ініційованих проф. Єжи Клочовським у 1972 році. Сам він, як учасник Варшавського повстання, переховував свого бойового товариша у районі Мокотув (район полку «Башта»), підлітка, про якого знав, що той утік з гетто.

Про це мені розповів Марек Рудніцький, вже в Парижі, тоді ще молодий солдат, чудовий художник і рисувальник. Тоді він звернув увагу на те, що Єжи Клочовський навіть під час війни, хоч тоді був дуже молодим (народився в 1924 році), знав про масштаби допомоги, яку надає польське підпілля, зокрема монахині та священики.

«Зрештою, вони всі працювали разом. Ірена Сендлер була не лише керівником дитячої секції Ради допомоги євреям при Урядовій делегації для Польщі («Жеготи»), а й досвідченим чиновником магістрату, тобто Ради міста, – нагадує Аліна Петрова-Василевич. – Вона знала, що монастир – це найвірніша річ, бо навіть якщо там закінчаться хліб і гроші, сестри все одно нікого не викинуть на вулицю».

Тож прикладів не бракує, і про них треба писати й говорити, щоби пам’ятати героїзм польських монахинь, які зуміли в окупованій німцями та совєтами Польщі залишитися людяними.

Багато років тому, у 1997 році (чверть століття!), в Ізраїлі, в кібуці ім. Воїнів гетто, відбулася 1-ша Всесвітня зустріч «Дітей монастирів», тобто єврейських дітей, врятованих під час Голокосту завдяки героїзму монахинь. У конгресі, організованому ізраїльськими організаціями «Меморіальний дім дитини» та «Діти без ідентичності», взяли участь близько 200 осіб, які вижили в монастирях Польщі, а також Франції, Бельгії, Італії, Австрії, Чехії, Нідерландів і Хорватії. Було багато добрих слів, сліз, подяк, спогадів.

Однією з ініціаторів цієї зустрічі була Леа Балінт, дівчинка з Брвінова, врятована сестрами-францисканками, з якими вона досі підтримує зв’язок. Саме вона подбала про те, щоби сестри-францисканки були нагороджені медаллю «Праведники народів світу».

Але їй теж уже понад 80 років. Свідків стає все менше, а знання про це ще менше. Все більше невігластва і, як наслідок, зарозумілості у підході до теми. Ми не можемо собі цього дозволити. «Тема ще не до кінця опрацьована, і роботи історикам буде дуже багато, якщо візьмуться за неї, – каже Аліна Петрова-Василевич. – Зрештою, є обов’язок зберегти пам’ять, тож треба рятувати все можливе. Кожен народ береже пам’ять про своїх героїв».

– Барбара Сулек-Ковальська
– Переклала Аліна Возіян

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори