Рання весна 1990 року. Фойє готелю МДМ. Приїжджаючи в столицю, він завжди вибирав цю адресу – він, за його підрахунками, в загальному провів там кільканадцять місяців. Цього разу він прибув до Варшави, щоб зіграти у фільмі Роберта Глінського «Нагляд». А нижчепідписаному редакція щоденної газети «Вечірній Експрес», де я ще будучи студентом факультету журналістики Варшавського університету здобував досвід, доручила провести інтерв’ю з актором, який нещодавно відзначив ювілей свого п’ятдесятиріччя.

Збентежений очікуванням біля лади рецепції. Співрозмовник спізнився. На голові замість капелюха – своєї візитної картки – мав стрічку, що підтримувала зачіску. Незважаючи на – говорячи евфемістично – надмір стереотипних питань, він дав мені інтерв’ю. І навіть авторизації не просив, що для артистів точно не є нормою. Таким був початок мого знайомства з Яном Новіцьким.

Прогули проводив у бібліотеках. Зі школи його вигнали

Наступні епізоди були в Кракові. Наприкінці ХХ і на початку ХХІ століття я часом бував там на матчах «Вісли», котра в ті часи була найсильнішим футбольним клубом у Польщі. Іншого дня я був з моїм колегою з класу в ліцеї Олафом Любашенко (вболівальником Леґії) та його батьком Едвардом (вболівальник «Вісли»). На трибунах зустріли Новіцького, котрий також симпатизував «Білій Гвардії» - від своїх, як потім зізнався, студентських часів.

Розповідав, що до Державної Вищої Школи Фільму, Телебачення і Театру в Лодзі потрапив трохи випадково, оскільки «не любив ані рахувати, ані крутити, ані взагалі длубатися в підручниках». – «Читати, ну так, я обожнював, але виключно тоді, коли сам вибирав лектуру. Бувало й так, що прогулювання уроків проводив у бібліотеці! За таких обставин я нарешті ознайомився із значною частиною світової літературної класики», - додавав.

Чому він обрав акторство? – «Головним чином тому, що єдине, що вимагалося від кандидатів – це хороша пам’ять і уява, котрі були моїми сильними сторонами. Мені особливо добре вдавалося блукати в небесах», — жартував він. Його прийняли в почет студентів, але через те, що він не дотримувався академічної дисципліни, після нагадувань, умовлянь і доган йому нарешті подякували. «Власне після першого семестру мені вже не хотілося. Викладацький склад виявився таким ласкавим, що я зміг повторити перший курс, чого нібито не було ні до, ні після цього. Мало того, професори скидувалися на харчі для мене, а я витрачав готівку пристрасно рубаючи ночами в покер, - згадує. Чи йому це пізніше допомогло на плані «Великого Шу»?

Гірник, котрий зійшов до «Пивниці під Баранами»

Над ніде непрацевлаштованим юнаком нависла загроза служби в армії. Тому, щоб не потрапити в казарми, він вирішив піти працювати… підпільно. Видобування кам'яного вугілля в шахті в Битомі гарантувало відстрочку призову до армії.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
  Йому дали житло в Сілезії у робітничому готелі: «Чотиримісна кімната із слідами попередніх мешканців на стінах, підлозі і стелі. Два вислужені двоповерхові ліжка, скрипуча шафа, вигнутий стіл, знищені стільці, умивальник із краном, що протікає, туалет, до якого часто ставали в чергу… Світлиця з розрегульованим телевізором, що мав кольорову накладку на екран, завдяки чому створював ілюзію кольорового телебачення. Між нами кажучи, саме за таких обставин – під час кадрів з якихось атлетичних зустрічей – я, напевно, вперше побачив Барбару (дівоче прізвище Лерчак, primo voto Янішевська, secundo Соботта, провідну польську спортсменку – спринтерку прим. автора ТЗЗ), маму мого сина Лукаша. Ну і дивовижна кухня. Я досі чую на моєму язику смак сілезьких клюсків з червонокачанною капустою та крупньока, запиваного гальбою пива Тиське.

Зазвичай починав свою зміну на світанку. Після роботи він змучений западав у сон, який переривав галас колгоспника, тобто гучномовця, розміщеного над дверима кімнати. Цей апарат транслював інформації про гірництво та транслював програму Катовицького відділу польського радіо: «Тоді рясно інкрустована хітами Марії Котербської, Наташі Зильської та Януша Ґнятковського, котрі часто відкривали моєму поколінню вікно у світ. Усі ці «Індонезії», «Мексиканці», «Куба», «Париж мріє», «Arrivederci Roma»…

Через рік він зробив висновок, що для нього це надто важкий шматок хліба і знову подав документи на акторський факультет. Тільки цього разу до Державної Вищої Театральної Школи в Кракові. Закінчив її відмінно і вчасно, а потім викладав у цьому навчальному закладі. Майже на півстоліття оселився під Вавелем. На не менш короткий проміжок часу зв’язався із Старим Театром. Так само, як із «Пивницею під Баранами». Із її засновником Пьотром Скшинецьким та черговою опорою цього незвичайного кабаре В’єславом Димним його пов’язувала дружба на все життя. Актор покинув Град Польських Королів у 2006 році.

Для нього важливим місцем на карті Польщі був також Тарнув. Там він був постійним відвідувачем Тарновської Нагороди Кінематографії - фестивалю польської кінопродукції, що проводиться щорічно з кінця 1980-х років. Хоча, безперечно, найважливішими для митця були рідні Куяви. Ґмінне містечко Коваль, де він народився 5 листопада 1939 року (nota bene тут, у тодішньому королівському місті Корони Королівства Польського, 600 років тому народився видатний правитель Казимир Великий, а звідси також поїхав на Вавель) і сусіднього, мальовничого села Кшевент, оточеного лісом і водами трьох озер, що поблизу природного заповідника. У цьому селищі він мав будинок, тут знайшов прекрасні умови для літературної праці, оскільки - як сам підкреслював, - після сімдесятого року життя актором тільки бував. Як з жалем згадував, пам’ять його підвела, забув. Він помер 7 грудня в Кшевенті, у Ковалі його поховають 14 грудня у родинній гробниці, яку він збудував і де, згідно з його просьбою, повинен бути напис такого змісту: «Можеш жити будь-де, але помирай там, де є дім».

Думки записані чорним атраментом

Шлях Новицького до літератури вів через…. журналістський жанр – публіцистику. Фейлетони друкував на шпальтах журналу «Пшекруй», «Ґазета Краковська», «Дзеннік Польські», «Зверцядло». І врешті-решт прийшов час на прозу. Він дебютував новелою під назвою «Ґражина» з ілюстраціями Анджея Млечка. Потім у видавництві «Пьосенкі» опублікував невеликий том віршів, вбраний в партитуру композиторів подібного калібру, як-от: Збіґнєв Преіснер, Ян Канти Павлюшкєвіч, Пьотр Рубік, Зигмунт Конєчни. Книга «Два джентльмени» містить добірку його листування з Пьотром Скшинецьким. І, нарешті, на мою думку, найзріліша позиція: «Дорога додому», проникливі мініатюри про скороминучість життя, старість і смерть, написані на чотири руки з Рафалом Воясінським. Останні книжки видав у 2020 році – «Зустрічі в Раю», а в 2021 році – «Щасливий балаган. Частина I”…

Ян Новіцький охоче брав участь у авторських вечорах і літературних фестивалях. Мені випала честь модерувати одну з таких зустрічей письменників під відкритим небом у Щецині. Я робив нотатки ручкою з чорним чорнилом, що він схвалив, тому що це був єдиний колір, який він використовував - хіба що писав пером. Заглядаю до своїх записів з того часу.

«Якщо живеш по сусідству зі смертю, то пиво, вино чи горілочка мають інший смак. Передостанні емоції сприймаються інакше. Пристрасті в контексті перспективи кінця своїх днів – це унікальний досвід. Адже все, що має силу, смак, що доводить до сп’яніння, насолоди, успіху, опирається на кінець», - казав він.

Публіка також розпитувала його про сучасне польське кіно. «Я не буду коментувати мильні опери та ситкоми, оскільки я помічаю в глядацькому залі дітей, а щодо кінематографії то останнім часом знаю її більше з чуток, ніж наочно», – відповів.

А свої досягнення на екрані він підсумував так: «Я не люблю дивитися на свої ролі, тому що помічаю в них переважно недоліки». Про одну з найвідоміших, у фільмі «Великий Шу» він прокоментував так: «З моменту прем’єри він супроводжує мене на кожному кроці. У ІІІ Польській Республіці отримав право власності, перетворившись на Модний Шу, але збанкрутував (йдеться про бренд одягу, який існував у Кракові в 1990-х роках – прим. TЗЗ). Наступне втілення цього персонажа мало музичний вимір. Проте «Повернення Великого Шу» (мюзикл, який було поставлено у Театрі Сабат– прим. TЗЗ) я не згадую з захватом. Не виключено, однак, що продовження Шу буде. Оскільки він здається незнищувальним. У будь-якому разі він мене точно переживе».

– Томаш Збіґнєв Заперт  

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– Переклад Олеся Ґераль