ТИЖНЕВИК TVP: З історії ми знаємо, що в Польщі, на відміну від інших країн, не вбивали політиків, а раніше королів.

ПАТРИК ПЛЕСКОТ: Цим славилася Річ Посполита, це була держава без спалювання на вогнищі та царевбивць. Англія, Франція – там було багато кривавих розправ з владою, придворних вбивств, які у нас не траплялись. Було кілька не надто переконливих спроб замаху, як-от постріл у Сигізмунда Старого, напад психічно неврівноваженого шляхтича Міхала Пєкарського на Сигізмунда III Вазу чи невдала спроба барських конфедератів викрасти Станіслава Августа.

З чого це випливало?

Відсутність кривавих розправ чи гільйотин була результатом як шляхетської свободи, так і слабкої позиції короля. Перспектива його вбивства було малопривабливою, бо монарх і так відносно небагато вирішував.

Підписуйтесь на наш фейсбук Але вбитий 16 грудня 1922 року Габріель Нарутович мав ще менше влади, ніж королі занепадаючої Першої Речі Посполитої. Чому ж він загинув?

Міф про державу без царевбивць закінчився на самому світанку Польщі, що саме відновила незалежність; після перших повноправних парламентських і президентських виборів, проведених на основі першої березневої конституції. На мою думку, вбивство президента було первородним гріхом Другої Речі Посполитої і, як будь-який первородний гріх, мало свої наслідки.

Повернімося ще на мить до історії. Шляхтича Пекарського, який напав на Сигізмунда III у 1620 році, не лише жорстоко катували, а й вистрілили його останками з гармати. Тим часом Елігіуш Невядомський, який застрелив президента РП, спочиває на Повонзківському кладовищі.

Це не має нічого спільного з ушануванням його дій. Родинний гробівець шляхетського роду Невядомських був розташований саме там. На Повонзках похований його батько Вінцентій, учасник Січневого повстання, дуже освічена людина, популяризатор науки та нових теорій Дарвіна, який мав контакти з єврейськими підприємцями та фінансистами – хтось, хто точно не асоціюється із вузьким розумом націоналіста.

Можливо, якби Невядомського виховував батько, він не став би таким радикалом?

Елігіуш був наймолодшою дитиною. Коли батько після смерті матері зв’язався з іншою жінкою, старша сестра Цецилія взяла Елігіуша на виховання. Їй було 16 років, вона пішла від батька, не сприйнявши його нових стосунків. І тут проступають деякі моменти біографії та виховання Невядомського, які могли вплинути на його погляди. Цецилія була владною старою панною з націоналістичними симпатіями (і при цьому дуже видатною громадською діячкою). Ходили плітки, що її нерозділеним коханням був близький соратник Романа Дмовського. Тому можна припустити, що Елігіуш з дитинства вбирав у себе національні тенденції. Крім того, як і багато інших молодих людей у підконтрольній Росії частині Польщі, він отримав суворе виховання в школі під наглядом безжального куратора Олександра Апухтіна, а це також могло вплинути на формування його особистості.

Проте у вашій книзі є ще одне відкриття, яке може стати шоком для націоналістів, які культивують пам’ять про Невядомського.

І ще й яким! Мати Елігіуша Невядомського, Юлія, була корінною німкенею. Це була сімейна таємниця, яку довго приховували. Її батько був старостою в одному з міст на території Саарського басейну. Через фінансовий скандал сім'я була змушена переїхати і Юлія опинилася у брата, який жив у Варшаві. Тут вона познайомилась із Вінцентієм Невядомським.

Елігіуша Невядомського роками представляли як художника, але можна злорадно сказати, що він був таким же художником, як один австрієць у Лінці …

О ні! Не порівнюймо Невядомського з Адольфом Гітлером у контексті таланту чи мистецької освіти. Елігіуш не малював пейзажі як любитель. Він був випускником престижної Санкт-Петербурзької академії мистецтв, отримав стипендію в Парижі, здобував нагороди, як-от золоту медаль Товариства заохочення образотворчого мистецтва у Варшаві за картину «Сім’я кентаврів» кінця ХІХ століття. Він є автором відомого портрета Стефана Жеромського, а найбільшою його роботою є проєкт поліхромних розписів одного з костелів у Коніні.

Все це було раніше. Потім він не заробляв на життя мистецтвом, а був чиновником, до того ж розчарованим і безробітним.

За кілька місяців до вбивства він підробляв репетитором, не мав постійної роботи і фактично не заробляв на життя як художник. Нинішня ринкова вартість його картин більше пов’язана з тим, як безславно він став відомим в 1922 році. Ми не змогли представити ці роботи в книзі через авторські права, але деякі з них можна побачити, переглядаючи веб-сайти аукціонних домів.

Ви з обуренням пишете, що одна з його картин колись висіла в офісі Малопольського відділу освіти.

Я торкнувся цієї теми у книзі, тому що протягом певного часу картина Невядомського справді висіла в одному з відділів органу місцевого самоврядування, що я вважаю неприйнятним. Хто його купив, хто його там повісив? Не знаю. Якщо хтось приватно хоче купити роботи такого роду, то це його справа, але мені здається, що польська держава не може у такій формі популяризувати ім’я вбивці, який застрелив найвищого держслужбовця цієї держави.

Перейдімо до суті справи. З вашої книги випливає одне: мішенню вбивці був не Габріель Нарутович.

Звісно. У протоколі судового процесу домінує одне прізвище: Юзефа Пілсудського. Саме ним був одержимий винуватець. Під час судового засідання його учасники були вражені й шоковані тим, з якою ненавистю Невядомський висловлювався про Маршала, і тим, що сам «пан Нарутович», як з погордою Невядомський говорив про президента, загалом його не цікавив. Він тричі вистрілив у спину президенту своєї країни, а говорив переважно про Пілсудського.

Парадокс полягає в тому, що Невядомський захоплювався попередньою діяльністю Пілсудського …

Вже наприкінці ХІХ століття він був прихильником ідеї національного табору, вів діяльність у цих колах і навіть був ув’язнений у Цитаделі за розповсюдження нелегальних видань. Однак швидко посварився з цим середовищем. Зрештою, це часто повторювалося, адже він був людиною, яка завжди з усіма конфліктувала. В цьому випадку йшлося про бачення незалежницької діяльності. Ендеція виступала за політичні рішення, за тактичний союз з Росією та за те, щоб спочатку вибороти автономію. У той же час Невядомський виступав за збройну боротьбу, замахи, підрив мостів і пограбування банків. Тобто за все те, що робив Пілсудський у Польській соціалістичній партій – революційній фракції.

Як і Невядомський, Пілсудський ненавидів Росію, до того ж захищав Польщу у 1920 році від більшовиків. Чому ж Елігіуш так ненавидів Маршала?

Захоплення переродилося у ненависть. Це сталося у той момент, коли відродилася Польща. Можливо, Невядомський вважав, що Пілсудський мав усі козирі в руках, щоб стати польським диктатором, вождем, який поведе відроджену країну у світле майбутнє. А він не тільки не зробив цього, а й відійшов у тінь, дозволивши розвиватись сеймократії, і що найгірше, як стверджував Невядомський, дав голос євреям, масонам та комуністам. Більше того, саме ці середовища, як пояснював собі Елігіуш, призвели до обрання першого президента незалежної Речі Посполитої. Можна сказати, що постріли зрикошетили у Габріеля Нарутовича, оскільки мішенню був Пілсудський.

Він віддав життя за Пілсудського?

Певною мірою – так. Оскільки Пілсудський не став президентом, то Невядомському, як виявилося, потрібно було убити Нарутовича. Під час суду його запитали, чому він убив президента, і виявилося, що вбивця нічого не мав проти цієї людини. Він стверджував, що вбив його «лише» тому, що не міг убити Пілсудського.

Також він стверджував, що вбивав не людину, а лише символ.

Саме так думає соціопат, який не відчуває найменшої емпатії і не розуміє, що, вбиваючи «символ», він позбавляє життя іншої людини, залишає дітей без батька. Ця історія набуває драматизму, коли ми розуміємо, що Нарутович, який був підступно вбитий, зовсім не мусив приїжджати до Польщі і займатися політикою. Він жив забезпеченим життям як відомий інженер-гідротехнік, професор Цюрихської політехніки, і все ж він повернувся, щоб розбудувати країну, яка в 1920 році була у великій небезпеці і навіть не мала власних кордонів. Він діяв абсолютно безкорисливо, в дусі патріотизму, відсутність якого закидали йому опоненти.

З Вашої книги випливає, що Невядомський був психічно неврівноваженою людиною.

Звісно, з перспективи століття цього не можуть встановити навіть найкращі психіатри. Невядомський як особистість виходить за рамки простих класифікацій. Він, безумовно, був фанатиком, аутсайдером, радикалом, який не міг впоратися із соціальними відносинами, постійно з усіма сварився. Йому здавалося, що він має геніальні ідеї щодо реформування держави та освіти, а у всьому заважають комуністи та євреї. Водночас він був талановитим художником, непоганим мистецтвознавцем, енергійним популяризатором і любителем Татр. Ну і вбивцею.

А ще у мене склалося враження, що сама політична ідея для нього не була важливою. Якби він жив у більшовицькій Росії, то міг би стати більшовиком, хоча він був найближчим до поглядів фашистів, наприклад, тих, які будували тоталітаризм в Італії.

Це також цікава теорія, бо Невядомський справді був прихильником сили і противником демократії, а його політичні захоплення були дуже наближені до ідей, які почали тріумфувати в цій країні на момент його смерті. Він однозначно був розчарований тим, що замість «великої Польщі» виникла країна, яку терзала криза. Однак слід також пам’ятати, що реальність після спустошливої Першої світової війни була дуже важкою і не було простих рішень. Ми можемо лише гадати, наскільки на його життєвий вибір вплинула його особистість, а наскільки – час, у який він жив. Мені здається, що індивідуальний детермінізм збігся з історичним детермінізмом і це створило гримучу суміш.

І хтось цю суміш «струснув». Роль у цій історії відіграла ще одна людина...

Після того, як 9 грудня 1922 року Сейм голосами лівих сил і національних меншин несподіваного обрав президентом РП Нарутовича, почалася різка кампанія проти новообраного лідера. Створювалася чорна пропаганда, поширювалися плітки, що Нарутович не є польським громадянином, погано володіє польською, що він президент національних меншин, масонів і євреїв. Архітектором цих теорій був, зокрема, публіцист Станіслав Стронський, популяризатор відомого вислову «Чудо на Віслі», метою якого було применшити стратегічні досягнення Юзефа Пілсудського під час Варшавської битви. Тепер, починаючи з 9 грудня 1922 року, щодня виходили статті, які обмовляли «пана Нарутовича». У Варшаві доходило до заворушень – за участю як національних, так і соціалістичних бойових угруповань. Тривав переполох, який вилився в події у Захенті. Ганебно повівся, зокрема, генерал Юзеф Галлер, підбурюючи натовп і проголошуючи з балкона своєї квартири заклики, щоб Нарутович пішов із посади.

Після вбивства ніхто не відчував докорів сумління, і Стронський – що шокує – під час Другої світової війни став заступником міністра в еміграційному уряді Владислава Сікорського.

Станіслав Стронський після вбивства Нарутовича видав вислів, який, щоправда в іншому значенні, увійшов у польську мову: «тихіше над цією труною». Такою був заголовок статті в газеті «Rzeczpospolita», в якій він закликав не звинувачувати Національно-демократичну партію в тому, що вона надихнула вбивцю. Між тим, саме він у грудні 1922 року був одним із тих, хто найгучніше висловлював ненависть до Нарутовича. Шокує і те, що він писав пізніше. За словами Стронського, 16 грудня сталася трагедія двох людей. Він прирівняв ката і жертву, представивши вбивцю шляхетним патріотом, який бажав добра для Польщі. Лише багато років потому Стронський визнав, що те, що він тоді писав, було найбільшою помилкою його життя.

Чому Ви називаєте події 16 грудня 1922 року «первородним гріхом ІІ РП»? Це тому, що тоді зародився культ особи, яка вчинила замах?

Цей культ жеврів багато років, хоча справа має два обличчя. Так, понад 300 дітей у 1923 році назвали іменем «Елігіуш», яке раніше було рідкісним, а після страти злочинця (вона відбулася 31 січня 1923 року) у багатьох католицьких церквах проводилися літургії за його душу. Але саме на похорон Габріеля Нарутовича прийшли пів мільйона людей. Однак це вбивство для більшості поляків стало шоком. Тому коли ми називаємо ці події «первородним гріхом» – це, очевидно, риторичний прийом, але він має реальне підґрунтя. Це вбивство мало свої наслідки в історії ІІ Речі Посполитої, вплинувши, наприклад, на загострення поглядів Пілсудського щодо польської демократії. Через чотири роки стався Травневий переворот. На більш загальному рівні вбивство Габріеля Нарутовича має бути взяте до уваги при оцінці історії всієї Другої Речі Посполитої.

Ким був би Елігіуш Невядомський сьогодні? У Вашій книзі є багато згадок про так звану афективну поляризацію, яка пожирає наше суспільство як 100 років тому, так і сьогодні.

Історика з самого початку вчать уникати презентизму, тобто перенесення поведінки персонажів з історії в сьогодення. Проте Ваше запитання є доцільним і Ви маєте право його поставити. Афективна поляризація – це явище, коли ми сприймаємо людину з відмінними політичними поглядами як ворога, що призводить до радикалізації: інколи лише пасивної чи вербальної, інколи – активної. Що було б, якби Невядомський народився не в 1869, а в 1969 році? Не знаю! Усе, що я скажу, буде розцінено як політична декларація. Ми можемо самі собі відповісти, як вплинула б на нього сучасна, ще агресивніша мова соціальних мереж.

– розмовляв Цезари Корицкі
– переклала Марія Шевчук

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори