Репарації, як відомо, поділяються на справедливі та несправедливі. Несправедливі репарації – це ті, які, звичайно, вимагає Польща (пардон, нинішня влада) від Німеччини. А справедливими є кліматичні репарації, тому що все, що пов'язано з кліматом – це добре.

Якби запитати молодих дівчат, які демонстрували перед будівлею, де проходив останній кліматичний саміт ООН СОР27, тримаючи в руках картонні плакати з написом «Заплатіть за заподіяні збитки та шкоди!» – і про які збитки та шкоди їм, власне, йдеться – то вони безсумнівно з обуренням відповіли б, що це видно неозброєним оком. Третина Пакистану затоплена повінню і це була не єдина велика повінь в цьому році, Маршаллові острови зникнуть з поверхні океану через сто років, а може й раніше. Вам цього мало?

Безглуздо говорити з ними про те, що цьогорічна повінь в Пакистані була однією з багатьох в історії країни, які відбувалися в минулому – щоправда, в сусідніх країнах – значно більші повені, тому в принципі нічого такого, до чого б людство не звикло за багато століть, не відбувається. Але коли в гру вступає почуття правоти й морального обурення, будь-яка раціональна дискусія втрачає сенс. Так само як і розмова на цю ж тему з політиками країн, які постраждали від катастроф такого масштабу, як Пакистан. Тільки у цьому випадку маємо справу з грошима, і то немалими, так що дискусія також втрачає сенс.

Пакистан знаходиться в авангарді країн, які домагаються створення фонду репарацій, а тому проведення з його представниками наукової дискусії щодо подолання наслідків повеней – як це було у минулому – є серйозно ускладнене, оскільки представники Пакистану одразу витягають свіжі матеріали у ЗМІ, які показують, наскільки драматичними були події в їхній країні.

У Шарм-ель-Шейху країни, що постраждали від природних кліматичних катаклізмів, просто вимагали грошей і погрожували, що не полишать місце саміту, допоки не буде створено фонд репарацій. Адже саме так має називатися фонд допомоги цим країнам, який представляють кліматичним активістам, схожим на тих, хто тримав в руках зроблені з картону плакати з вимогою заплатити за «заподіяні збитки та шкоди».

Багаті країни, які мали створити цей фонд, навіть не намагалися поставити під сумнів сенс створення цього фонду та ідею, що лежить в його основі. Їх найбільшу стурбованість викликало те, що ці гроші можуть піти Китаю, що було б – навіть з огляду на наявну концептуальну плутанину – надто грубим зловживанням. Адже в термінології, яку використовували учасники Конференції ООН зі зміни клімату (далі – COP27), йдеться про сплату репарацій «країнам, що розвиваються», а Китай, за визначенням ООН, прийнятим три десятиліття тому, є саме такою країною. Ніхто в ООН, вочевидь, не задавав собі труду спрогнозувати, що буде далі, а тому так воно й залишилося.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
  Китайці, до речі, охоче користуються своїм статусом і в Шарм-ель-Шейху, як завжди, виступали в так званій «Групі 77 плюс Китай» – групі найбідніших країн, що змагаються за гроші багатих. Що поганого є в тому, щоб змусити багатих заплатити бідним за шкоду, яку вони самі собі завдають? Це і є мистецтво міжнародної політики.

Однак навіть такі відверті ідеологи, як Джон Керрі та Франц Тіммерманс, добре розуміли, що платити Китаю за шкоду, завдану викидами СО2, майже третина яких є його власним творінням, – це занадто далекоглядний крок. Керрі, ймовірно, взагалі міг би забути дорогу додому, якби підписав щось на користь Китаю. Навіть не республіканці, а самі демократи пошматували б його у політичному плані.

Тому вони домовилися про формулу, яка гарантує, що, так, гроші підуть до “країн, що розвиваються”, але у перу чергу тим, які нещодавно «зазнали збитків і страт». А тому з цього можна зробити висновок, що Керрі з Тіммермансом тихенько сподіваються, що китайців ці бути не спіткають. Втім, у сучасному світі все є питанням дефініції та сприйняття, тому, ймовірно, у майбутньому навіть найбільша повінь, спричинена розливом річки Янцзи, не завдасть якихось «збитків і втрат», вартих уваги «батьків засновників» Кліматичної угоди.

Але повернемося до терміну «репарації», оскільки сама ідея про те, що викиди СО2 мають прямий вплив на повінь у Пакистані, є, так би мовити, дещо спірною. Зокрема, для цього немає жодних наукових доказів. Я не збираюся тут гратися в заперечення самого процесу глобального потепління і змін клімату, який видно неозброєним оком, а не тільки на графіках Міжнародної групи експертів, але навіть найпалкіші прихильники кліматизму не можуть навести чітких аргументів, які б свідчили про існування такого причинно-наслідкового зв'язку. Занадто багато змінних вступає в гру і занадто сильна пам'ять про інші катастрофічні повені, що відбулися в далекому минулому, коли ще нікому не спадало на думку перейматися зміною клімату і його впливом на життя на Землі. Лише згадана тут річка Янцзи у 30-х роках ХХ століття спричинила чимало катастрофічних повеней, внаслідок яких загинули десятки тисяч людей.

Так, мова йде про «зростаючий вплив» зміни клімату на стихійні лиха, але оскільки поняття відшкодування стосується завданої шкоди, то довести на підставі цього «зростаючого впливу» не тільки те, що хтось завдав шкоди, але й те, що хтось конкретний винен у ній, досить складно. Ймовірно, саме тому слово «репарації» використовується скоріше молодими демонстрантами, тоді як в офіційних документах йдеться про фонд, що відшкодовуватиме «збитки та шкоди».

І тут американська делегація проявила почуття реалізму, адже навіть такий апостол кліматизму, як Джон Керрі, боровся, як лев, за те, щоб у документах не було жодної згадки про «зобов'язання» та «компенсації». Бо це юридичні поняття, які можуть призвести до непередбачених наслідків, якби хтось раптом захотів судитися зі Сполученими Штатами. Тому одна справа – це говорити про «порятунок планети», а інша – брати на себе конкретні фінансові зобов'язання. Ось одна з тих славнозвісних «червоних ліній», про які так багато говориться останнім часом.

Чи були подібні проблеми у Франца Тіммерманса – під питанням, адже він жодним чином не залежить від виборців, тому може розпоряджатися бюджетом, який жодним чином не є його власним. На щастя, є Америка, яка не втратила почуття реалізму. Як наслідок, європейці також можуть поки що спати спокійно щодо кліматичних позовів поданих спритними підприємцями з бідного Півдня. Немає жодного сумніву, що, зокрема, нігерійські підприємці швидко б зрозуміли куди дме вітер.

Але рівняння ще раз підтвердилося, і виглядає воно так: розвиваючись розвинені країни знищили нашу планету, а тому «країни, що розвиваються», зазнали й надалі зазнають збитків та шкод, саме тому розвинені країни повинні за це розплачуватися. Це називається «кліматичною справедливістю», і над цим працюють вчені в різних університетах Заходу. Тепер до рівняння додано ще один елемент, а саме, що розвинені країни, оскільки вони розвинулися, несуть відповідальність за «збитки та шкоди» сьогодення.

Той факт, що розвинені країни з кожним роком все більше усвідомлюють, що саме вони є винуватцями забруднення атмосфери, а тому все більше зменшують його, і що в процесі їх розвитку нерозвинені країни також почали розвиватися, позитивно впливаючи на життя своїх громадян, мабуть, вислизає від уваги всіх, хто причетний до боротьби за «кліматичну справедливість». Як і те, що кліматичні катастрофи трапляються і в багатих країнах. Скоріш за все, ті активісти думають, що «так їм і требі», раз вони спричинили ці катастрофи.

Однак постає інша проблема. Проблема когнітивно-семантичного характеру. Багата Європа разом з багатими США, Канадою та Японією відповідальні за менш ніж третину світових викидів СО2. До того ж вони не збільшують ці викиди, а зменшують. Країни, що розвиваються, тим часом збільшують свої викиди швидкими темпами, тому що... вони розвиваються. І про зменшення викидів навіть чути не хочуть, бо вони мають спочатку стати розвинутими. Цілком справедливо. Будь-хто на їхньому місці використовував би аргумент, що він теж хоче, щоб громадяни його країни досягли належного рівня життя. А цього не можна досягти інакше, ніж збільшуючи викиди СО2? Звичайно, що ні, не можливо.

Логіка всього процесу полягає в тому, що так звана багата Північ, яка зуміла розвинутися, повинна платити так званому бідному Півдню за природні катаклізми, викликані цим розвитком, чекаючи, поки бідний Південь достатньо розвинеться, викидаючи при цьому велику кількість СО2. Щоправда, якщо йти за такою логікою, то це також спричинятиме нові катастрофи, але «батьки-засновники» Кліматичної угоди тонко розмежовують шкідливі викиди, які вимагають компенсації, і морально індиферентні викиди, компенсацій за які не передбачено.

Таким чином, багаті Нідерланди платитимуть бідному Пакистану, хоча обидві країни викидають приблизно однакову кількість вуглекислого газу (Пакистан трохи більше), тоді як Пакистан збільшує свої викиди в двадцять разів швидше, ніж Нідерланди. У цьому не було б нічого дивного, якби багаті Нідерланди просто допомагали бідному Пакистану розвиватися, але, мабуть, однієї допомоги недостатньо і потрібно щось більше: називати допомогу бідним країнам «репараціями» в ім'я «кліматичної справедливості», а це зумовлює що викиди того ж СО2 набувати абсолютно різного морального змісту в залежності від того, в якій країні вони відбуваються.

Для розуміння цього потрібен воістину тонкий розум, цитуючи висловів єврея з Лісковця, який пояснював дружині сенс вдалої операції з продажу недійної корови 11-тій маршовій роті 91-го полку, у складі якої служив Швейк під час Великої війни.

Окремо варто зазначити, що створення фонду «репарацій» анітрохи не стимулюватиме країни-бенефіціари до скорочення викидів. Саме з такою метою, принаймні теоретично, створювався десять років тому багатими країнами Півночі стомільярдний фонд для впровадження нових енергетичних технологій в бідних країнах Півдня. Використання такого фонду мало на меті, знову ж таки, принаймні в теорії, скоротити глобальні викиди СО2.

А репараційний фонд? Його будуть використовувати для відбудови після руйнувань. А емісія й далі зростатиме. Тобто мова й де про «справедливі» викиди, тому що несправедливі зменшуються, а може навпаки, я вже сам не знаю.

Нарешті, щось дійсно оптимістичне. Маса когнітивно-семантичних проблем з «кліматичними репараціями» напевно викличе критику, з якою доведеться якось боротися. Адже не можна допустити, щоб критика переростала в пусте критиканство. Що ні, то ні.

І ось над Шарм-ель-Шейхом засяяло світло з Вашингтону, яке запалив оглядач газети «The Washington Post» Генрі Олсен, який попередив, що це чудове рішення компенсувати бідним шкідливі викиди, не звертаючи уваги на їх власні викиди, може викликати в багатих країнах хвилю... чого? Ви, шановні читачі, мабуть, вже здогадалися – хвилю популізму, звичайно ж. Крім того, пан Олсен одразу встановив, що йдеться про вкрай небезпечний різновид популізму, а саме популізм правого спрямування. На підтвердження цього він навів протести голландських фермерів, які у своєму нечестивому захисті від банкрутства, спричиненого запровадженням жорсткіших кліматичних норм, перетворилися на грізних популістів.

Метод пана Олсена можна назвати «індукованим популізмом» або «популізмом Мідаса», який водночас є настільки ж простим, наскільки й корисний. Він полягає у встановленні правильної інтерпретації дійсності та віднесенні всіх, хто виступає проти неї, до популістів, тобто до людей, з якими не варто вести дискусію. Ну, з лівими популістами ще можна дискутувати, бо вони, як відомо, керуються благородними мотивами, а з правими популістами? Ніколи!

Тому, попереджаючи всіх, хто бажає взяти участь у дискусії щодо ідеї «кліматичних репарацій», про те, на що вони наражаються, я також хотів би заохотити всіх зацікавлених стежити за цією темою. Тому що у Шарм-ель-Шейху лише узгоджено створення фонду, а всі деталі, зокрема такі, як хто і скільки має заплатити, а також хто, скільки й на яких умовах (якщо взагалі на якихось) збиратиме ці гроші, вирішуватимуться вже наступного року. І тоді цілком може статися, що небезпечні популісти з'являться і в багатших країнах, яких не так давно спіткали численні кризи, серед яких на першому плані військова криза.

– Роберт Богданський

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– Переклав Юрій Ткачук