Звісно, кожен вернісаж має свої правили, навіть той, який вшановують своєю присутністю єпископи, ректори, генерали та архієпископ-митрополит: тоді завжди багато людей, забагато світських бесід, критики в довгих хустках оглядають яскравих випускниць графічного факультету, світяться лампи, цокають блюдця, а якийсь незадоволений чолов’яга бурчить, що вино не лише розбавлене, але його ще й за мало.

Балет ряс

Але з іншого боку, на скількох вернісажах розмови відвідувачів відбиваються не від гіпсокартонної підвісної стелі, а від склепіння XIV століття? Де натовп може ходити по клуатрі монастиря, розшифровуючи епітафії («Дивись, ставши, а побачиш праведника / портрет католика, наче живого / Анджей Ґавронек спочиває тут, в цьому гробі / взяв собі в товариство милу дружину…» ) з 3 лютого 1633 року Божого? І де, стоячи трохи осторонь, можна подивитися не тільки на пурпури єпископів і дипломантів, але передусім кружляння по сіро-чорному мармурі домініканських ряс, ніби то була балетна постановка Ешера? «Скляна щиколотка, чорна сукня, біла сукня і руки».

Мабуть, цього року це був такий єдиний вернісаж у Польщі і не тільки цього року: але коли пам’ять про вечір краківського з’їзду отців-домініканців на вулиці Столярській уже давно залишиться в минулому, десять картин Ісуса Милосердного, створених польськими художниками за мотивами «Щоденника» святої сестри Фаустини Ковальської, довго тривожитимуть, зворушуватимуть, вихоплюватимуть вірян у костелах (сім полотен уже викупили парафії Варшавсько-празької дієцезії), критиків і насмішників.

По-новому був намальований мотив, який використовують дуже часто, можливо так часто, як Ченстоховської Божої Матері або «Тайної вечері» Леонардо, яку роками традиційно дарують з нагоди першого причастя. Найвідомішими стали версії, які перегукуються з полотном Євгеніуша Казіміровського, створеним у Вільнюсі за вказівками сестри Фаустини в 1934 році (хоча, як доводить історик мистецтва та доктор теології Дорота Лекка, широко відомими є принаймні три версії – окрім Казіміровського, це полотна Адольфа Гили з 1944 року та Людомира Слендзінського з 1954 року, а також інші численні авторські спроби, варіанти та перемальовування).

Десять облич

Цей «вільнюський» Ісус Милосердний стандартний і часто нехтуваний, оточений навіть більшою зверхністю, ніж тою, з якою значна частина столичної еліти ставиться до всього, що стосується католицизму: «Щоденник», хто це читає? – порскають у редакціях й інституціях (відповідь: пів світу). Але іноді його також механічно перемальовують на замовлення парохів нових парафій, він уже став майже «елементом внутрішнього декору»: дамо Ісуса Милосердного ліворуч від вівтаря. Буде рожево-блакитно так, наче хтось купив повзунки для близнят.

А тут – десять облич. Десять поглядів. Намальованих згідно з усіма вимогами канону, встановленого святою сестрою Фаустиною та проаналізованого Ізабелою Рутковською, авторкою книги «Крізь завісу тіла. Символіка тіла Ісуса в образі Божого Милосердя та в „Щоденнику” св. Фаустини Ковальської». «Постать має бути реальним тілом, а не астральним явищем. Отже, Ісус дійсно повинен ступати по землі (а не по чомусь схожому на хмару чи просто висіти над землею). Це образ воскреслого Ісуса, який, зустрічався зі своїми учнями, ходив, їв, пив і дозволяв доторкнутися до себе. У цьому контексті також варто відмовитися від ореолу», – пише д-р Рутковська, звертаючи особливу увагу на складність зображення погляду Ісуса на картині.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
    «Мій погляд із цієї картини, як погляд із хреста», – читаємо в «Щоденнику». Але що це означає – напрямок погляду (зверху вниз) чи також спосіб? Отець Міхал Сопочко вважав, що йдеться про погляд скерований вниз, свята Фаустина наголошувала, що погляд Ісуса Милосердного має бути спрямований прямо на людину.

Як художник має з цим впоратися – з цим й з усім іншим? Під час відкриття Даріуш Карпович згадав про сльози святої Фаустини, яка поглянула на картину Казімеровського. Це не були сльози розчарування чи критики, а «плач про невловимість прозріння, про непотрібність слів і картин». Згадав він і дуже особисту справу (згадав, однак, публічно, тому ці слова можна пригадати), дуже актуальну: про смс-повідомлення одного з десяти художників: «Я постійно думаю про плач сестри Фаустини». Цей жаль, цей плач найкраще передав Ігнацій Чвартос у відомій картині «Свята Фаустина» 2001 року, де свята – маленька, бліда, зніяковіла, безпорадна – стоїть у трикутнику з трьох порожніх, заґрунтованих полотен.

Блискучі зіниці, вузький промінь

І все ж так важливо докласти зусиль, подолати спокусу нірвани, віру в те, що «найпрекраснішим є те, чого немає»! Історія сакрального живопису (принаймні в римській і західній версіях – з іконами все по-іншому) була, зрештою, тисячоліттями забутою історією боротьби: з умовностями, лінощами, безпорадністю. Це бій: не дубинкою, а пензлем. Про це знову чудово говорить Карпович: «Блиск і бідність великої традиції західного сакрального малярства (...) полягає в мужності підійматися за допомогою того, що дано – розуму, віри, таланту, уяви, накопиченого досвіду і ласки, Одкровення і Традиції, звичайно – завжди, однак, на свій страх і ризик. (…) Немає готових сходинок, ланцюгів, поручнів, немає шкіл, які навчають правил».

Ярослав Модзелевський, Ігнацій Чвартос, Беата Станкевич, Боґна Подбельська, Яцек Длужевський, Войцех Ґлоґовський, Кшиштоф Клімек, Яцек Гайнос, Вінцентій Чвартос та Артур Вонсовський – пробували це скелелазіння. Десять картин Ісуса Милосердного стояли в клуатрі монастиря двома рядами один навпроти одного: великі – два, майже триметрові полотна, у нішах, як лавки пресбітерія. Біля їхніх ніг – сценографія Міхала Страховського, графіка, пов’язаного із середовищем «Теології...», заслуговувала б на окрему увагу! – залишилася після відкриття клубком чорного матеріалу; можна було б сказати – саван у негативі.

Потужний, дуже спрощений, майже як на катакомбних розписах, силует Ярослава Модзелевського схожий на величезну воскову свічку. Незвичним (хоча цілком з дотриманням канону – «червоний, як кров, зі сторони руки, що благословляє, блідий, як вода, з боку руки на серці»!) є розв’язання проблеми променів у картині Беати Станкевич. Чи правильно я пригадую, що вони нагадують промені, які виходять з руки Бога-Отця у «Створенні Світу» Вільяма Блейка? (Але цей вузький гранатовий, як в Едварда Красінського?).

«Ісус Милосердний» Яцека Длужевського – найбільший за розміром, з найменш ортодоксальним розв’язанням питання променів, який перегукується, хто це звісно помітить, з Саваном з Манопелло, який зворушує кожного. Ісус Ігнація Чвартоса – дуже «чвартосовий», ієратичний, трохи театралізований у стилі бароко, з незвичайним контуром рани на долоні (рани на цих десяти картинах заслуговують окремої уваги, окремої книги, колись) і променями, майже як бурульками, невідомі знаряддя Страстей, скляні струмки. Ісус Войцеха Ґлоґовського – лагідний, смиренний у серці, таємничий, скромний, мигдалевоокий. Ісус Кшиштофа Клімека – на мою думку надто гарний, я не можу зрозуміти цієї малярської гри (але й на цьому полотні рана, маленька, як крапелька крові, одразу привертає увагу, на щастя, відвертає від надто заплутаного волосся).

Рамка пруської блакиті

Ісус батька Яцека Гайноса – єдиний акрил, ефектний (чи не занадто ефектний?), у рамці пруської блакиті, з надзвичайною інтуїцією художника щодо джерела яскравості та світла. Світла, з яким теж боролася Боґна Подбельська, її Ісус випромінює, він майже просвічений, навіть у зіницях видно плямки світла – хотілося б запам’ятати цей образ, як і образ Вінцентія Чвартоса: нереальний, у квітковій рамі, як із голландських натюрмортів XVII ст.; сірі лілії та пудрово-рожеві півонії спадають навколо полотна, ніби під час процесії. І мандорла, резонуюча мандорла, як коливання дзвона на полотні Вонсовського.

Цей проєкт схожий на сфокусоване світло в лінзі. Образи виникли з ініціативи спільноти «Політичної теології» та з мужності художників. Вони нагадують і відновлюють ідею Божого Милосердя – чи не найважливішу правду віри, якою поділилися зі світом містик із Вільнюса та Папа з Кракова. Але можна також говорити про сміливість середовища, яке бере на себе – з диспропорцією сил, подібною до тієї, яку можна побачити в товаришів Давида, у жменьці рибалок, у кількох учнів Францішка чи Альберта в потертій рясі – велику ініціативу: ренесансу католицького сакрального малярства.

Ренесанс? Ренесанс малярства? Ренесанс сакрального малярства? Сьогодні??

Важко знайти справу, яка б ішла проти плину часу. Не зважаючи на будь-який фігуративний живопис, який, давно поступився місцем постструктурним перформативним інсталяціям, доживає свої дні в антикварних крамницях, у найменш відвідуваних майстернях Академії образотворчих мистецтв, у жменьці божевільних, які люблять бути на силу анахронічрними, у барбаканських псевдомитців. Захист є набагато важливішим, оскільки він, здається, є самою святістю та всіма інституціями, які хотіли б його стерегти, розбудувати та пропагувати: висміяне, атаковане, маргіналізоване.

А сакральний живопис, сакральне мистецтво? З ним не все гаразд з огляду на велику кількість причин.

Проте, ті, хто так заявляє, не є його найбільшими ворогами. Вони різні: є насмішники (їх найбільше), сповнені наївної віри, що через товстого ченця, якого вони намалювали, чи пристрасного поцілунку черниці та священника на рекламному плакаті, неприємний їм світ завалиться. Вони люблять використовувати еротику, як засіб диверсії (оскільки, на їхнє глибоке переконання, якому, ймовірно, бракує трохи вишуканості, «духовенство проти сексу») – звідси незліченна кількість загравань у вигляді гучних ще кілька сезонів тому «курвомарій» Домініки Кульчинської.

Ненависть жорстка і чорна

Є багато традиційних мотивів сакрального мистецтва, органів, розташованих у тазі людини, навіть більше, тож найближчими роками можна очікувати потоку дипломаток, схожих на Кульчинську, ймовірно побачимо ангелів із трубами Фалопія замість труб Суду та святих Господніх, стилізованих під порнозірок із прямолінійністю, яка розчарувала б Караваджо: ну і що? Є художники, які демонструють ненависть до Костелу такою жорстокою та чорною, як Макс Скорвідер, викладач з Познані та популярний ілюстратор видання «Polityka», а є художники, які показують відчай і зараженість світу, від Олександри Валішевської до неперевершеного у цьому Френсіса Бекона.

Усі вони, хоч і хотіли б бачити себе обвинувачами, проте є лише свідками процесу, який, ймовірно, не сприймається ними. Звичайно, ці погляди відіграють свою роль, адже зображені в стратегіях медіа, кураторів і академій, які говорять в унісон. Однак не вони є причиною кризи.

Не полегшує ситуацію і ставлення самого Костелу, а точніше – його байдужість чи зневага до теологічного мистецтва, уважне ставлення до краси, здатність розпізнавати потворність. Це слабкість інституції чи часто підсвідомий перехід до оборони? Не мені це оцінювати, хоча хто сумно не кивав над святими гіпсовими фігурами пофарбованими золотом, над кількарічними танцюристками, які «урізноманітнюють» дитячі меси хореографією бойз-бенду (хотілося б запитати, чи сестри-черниці, які режисують ці заходи, частіше ходять до театру, чи дивляться ранкові програми з попсою?), над вітражами карміну та грінсвуду, вирізаними з метра?

«Питання, чи є місце творцям християнської культури в сучасному Католицькому Костелі в Польщі, на жаль, часто є просто риторичним. (...) Якби Рафаель, Берніні чи Бах шукали роботу, яка єпархія їх би працевлаштувала? (…) Проблема не у відсутності грошей. Яка єпархія не могла б дозволити собі працевлаштувати штатного композитора? Яка катедра не може дозволити собі Хресну Дорогу виконану пензлем великого художника?» – і ось знову Карлович, цього разу ще більш гірко.

Але дефензива, яку ми спостерігаємо, – це не справа рук ненависників з академічних кафедр чи парафіяльних священників із філістерськими смаками, яким у семінарії бракувало пристрасного курсу історії мистецтва. Її першопричину – розпад релігійної уяви сучасної людини – найкраще описано на сторінках «Землі Ульро». Щоб її відбудувати, потрібно більше, ніж десять найкращих полотен. Потрібна теологія і логістика. «Необхідні знання, які виходять далеко за межі майстерні сучасного випускника Академії образотворчого мистецтва. По-друге, середовище, яке стане місцем духовного та мистецького становлення. По-третє, ринок, тобто меценатство, замовлення, виставки, нагороди, стипендії», – каже президент Фонду Святого Миколая.

Розпочати ренесанс? Що ж, окрім «Щоденника», поляки також вклали свою лепту так би мовити до досягнень людства, демонструючи багато прикладів відваги.

–Войцех Станіславський

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

–Переклала Олена Ковалевська

Виставку можна оглянути до 6 січня 2023 року в Монастирі монахів-домініканців у Кракові, вул. Столярська 12.