Наприкінці серпня у світі звідусіль повідомляли про Олександра Дугіна. Причиною того стала загибель дочки цього російського політичного мислителя. Дар’я Дугіна загинула в результаті замаху під Москвою. Автівка, якою вона їхала, вибухнула на шосе. Винуватців і замовників убивства встановити не вдалося, а на цю тему й досі поширюють різні чутки та спекуляції.

Дар’я Дугіна була коментаторкою російських медіа, де вона активно агітувала за війну Росії проти України. Однак більш відомим був і є її батько, який вважається провідним пропагандистом путінського режиму.

Олександр Дугін – теоретик неоєвразійства, концепції, згідно з якою Росія є в ставленні до Заходу не стільки окремою країною, скільки окремою цивілізацією, яку називають Євразією. Однак цей проєкт не є оригінальним, про що, втім, свідчить наявність префікса «нео». Дугіна можна вважати лише епігоном руху, який зародився ще у 20-і роки минулого століття.

Син Ахматової та монголи

Саме в середовищі російської білої еміграції того часу виділилася група вчених, які переглянули своє критичне ставлення до Радянського Союзу й сформулювали програму євразійства. Вони дійшли висновку, що СРСР – це чергове втілення Російської імперії, яка, на їхню думку, є спадкоємицею Золотої Орди. Вони були переконані, що російська ідентичність стійка та опірна до всього того, що приходить із Заходу. Вони прогнозували, що СРСР поступово позбуватиметься чужої доктрини європейського походження, тобто комунізму, і в такий спосіб буде еволюціонувати в бік корінної та звичної політичної культури Євразії (що певною мірою й здійснилося).      Підписуйтесь на наш фейсбук   
  Можна стверджувати, що Дугін як мислитель не відбувся б без цих людей. Проте на увагу також заслуговує діяч, який, незважаючи на різні примхи долі, просував євразійство, хоч і в завуальований спосіб, у самій Країні Рад. Ідеться про історика Льва Гумільова (до речі, 14 жовтня 2022 року минула 110-та річниця від дня його народження). А це постать неабияка.

Передусім не можна не згадати про те, ким були його батьки. Батько – Микола Гумільов – поет, який у 1921 році був звинувачений в участі в антирадянській змові більшовиками на підставі сфабрикованих доказів і засуджений до розстрілу. Його матір'ю була відома поетеса Анна Ахматова. Про цю надзвичайно талановиту жінку, неперевершеного майстра лірики говорили як про Сапфо російської літератури.

У Льва Гумільова було нелегке життя. У молодості його заарештовували чотири рази. Він двічі відбував тюремне ув'язнення в таборах (його звинувачували в антирадянській діяльності, проте часто над ним просто тяжів той факт, що він був сином «ворога народу»).

Драматичні перипетії закінчилися для нього лише з кінцем сталінізму. Він вийшов на волю в 1956 році, але був повністю реабілітований тільки в 1975 році. Помер уже після розпаду Радянського Союзу – у 1992 році.

З другої половини 50-х рр. Гумільов листувався з євразійцями, які жили за межами СРСР – географом Петром Савицьким й істориком Георгієм Вернадським. У колі його широких зацікавлень була історія кочових і степових народів Середньої Азії.

У своїх працях (у польському перекладі більша частина з них з'явилася накладом Державного видавничого інституту серії книг під назвою «Родоводи Цивілізації», відомої також під назвою «церамовська серія») учений намагався довести, що, всупереч поглядам, які переважали в російській історіографії, коли монголи в XIII столітті напали на руські землі, вони аж ніяк не були дикими й відсталими варварами. Дослідник стверджував, що в той час вони досягли тієї ж фази розвитку («етногенезу»), на якій у другій половині першого тисячоліття перебували германські племена, що спустошували Європу.

У цій інтерпретації Золота Орда виступає радше в ролі союзника руських князівств, яким загрожували католицькі держави. І тому Гумільов дуже цінував Олександра Невського. Цей новгородський князь вважав, що Захід становить для нього більшу небезпеку, ніж монголи. Тому він об’єднався з ними (і навіть узалежнив від них своє правління), аби лише зміцнити свої позиції проти німців із Лівонії (Ордена мечоносців) та шведів.

Крім того, монголи на завойованих ними територіях вимагали виключно політичного підпорядкування. Їх не цікавили теологічні питання: вони допускали релігійний плюралізм. На відміну від католицьких держав, вони не займалися жодною місіонерською діяльністю. А це для Олександра Невського, який прагнув зберегти православ'я на руських землях, теж було важливо.

При цьому Гумільов не переконував, що наступники Чингісхана в ставленні до Русі були голубами миру. Він мав на увазі радше те, що відносини руських князівств із Золотою Ордою були складними, а періоди співпраці чергувалися з періодами конфліктів. Проте, за його словами, баланс цих відносин був водночас промовистим свідченням того, що росіяни мають не дозволяти собі нехтувати монголами та що вони мають бачити, що саме з ними (як і з іншими "етносами" Великого Степу), а не з європейцями, їх скріплює цивілізаційна єдність. Не випадково Гумільов став покровителем заснованого в 1996 році Євразійського національного університету в Астані.

Інша справа, що в працях історика не бракує таких елементів, ступінь науковості яких може бути розцінений як щонайменше «дискусійний». Гумільов вважав, що на історію світу впливала «енергія біосфери». Учений проповідував географічний детермінізм, який він розумів досить своєрідно. Він увів у науковий обіг термін «пасіонарний», що позначає таємничу силу, яка штовхає видатних людей (таких, як Олександр Македонський, Ян Гус, Наполеон Бонапарт) до вчинення доленосних дій, які водночас можуть ставити під загрозу шкоди (і в деяких випадках це до цього й призводить) як самих цих людей, так і спільноти, якими вони керують.

Колоніальне почуття вищості

Отже, чи є Олександр Дугін, який, до речі, раз по раз звертається до езотеричних філософсько-релігійних течій, інтелектуальним спадкоємцем Льва Гумільова? Тільки на перший погляд.

Варто підкреслити, що Гумільов, на відміну від Дугіна, не займався політикою. Понадто, він зазнав репресій із боку системи, чиновники якої в 1980-х роках почали вишуковувати альтернативи вже тоді мертвій комуністичній ідеології. За таких умов і виникло неоєвразійство як імовірно один із луб’янських проєктів. А реалізувати його мав уже Дугін. Останній же вихваляв Йосипа Сталіна як політика, який, на його думку, ставив інтереси Росії вище за реалізацію комуністичної утопії.

У той час як Гумільов вказував на антагонізми, зокрема на тлі цивілізаційних відмінностей між монголами та китайцями, Дугін виступає за союз між Росією та Китайською Народною Республікою. Тут розбіжності зростають в кілька разів.

Утім залишмо це й ліпше замислімося над таким питанням: якщо росіяни мають зв’язки з народами Великого Степу з точки зору історичного досвіду та через ряд цивілізаційних особливостей, то чи означає це, що в цьому випадку може йтися про симбіоз?

Звісно, ​​ні, про що свідчить той факт, що Гумільов сам розправлявся з російським європоцентричним почуттям вищості, яке його співвітчизники демонструють щодо «етносів» Середньої Азії.

Отже, ми маємо справу з парадоксом, який особливо відчувається сьогодні. Річ у тому, що росіяни, які належать (принаймні під деякими кутами зору) до однієї цивілізації з іншими народами Великого Степу, виявляють до них колоніальну зверхність.

Це чудово ілюструє російський художній фільм 2010 року під назвою «Кочегар» режисера Олексія Балабанова. Події відбуваються в сучасній Росії. Головний герой – якут Іван Скрябін, ветеран війни в Афганістані. Він працює в котельні. Його товариші з армії – росіяни, які є найманими вбивцями. Вони приносять йому трупи своїх жертв, аби той замітав сліди їхніх злочинів у паливні. Проте до Скрябіна вони ставляться дуже зневажливо. Вони не мають до нього жодної поваги, а в якийсь момент навіть стають готовими до вбивства його доньки.

Натомість зараз видимою ознакою російського колоніалізму є національний склад солдатів, яких Росія посилає на війну проти України. До бурятів, калмиків, тувинців ставляться як до гарматного м'яса, що навіть викликало недвозначну реакцію колишнього президента Монголії Цахіагійна Елбегдоржа, який, звертаючись до них зі словами солідарності, водночас закликав не стріляти в українців та рятуватися від мобілізації ( про цю справу в Тижневику TVP писав Войцех Станіславськi.)

Отже, сьогодні чітко видно, що спадщина Золотої Орди сприяє відцентровим тенденціям у Росії. Жодні заклики про співдружність народів Євразії не в силі заперечити цього факту. І тільки одне питання залишається у зв'язку із цим усім: а як ці процеси прокоментував би нині Лев Гумільов?

– Філіп Мемхес

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– Переклад Оксана Усатенко