То як, о шостій на пляжі? – несподівано і справляє враження: замість того, щоб посидіти з пивом, вони в спеку тягнуться піщаною стежкою на недільну месу в імпровізованій лісовій капличці під відкритим небом. Під час літніх канікул на польському узбережжі можна побачити зовсім інший образ католиків та їхньої Церкви, аніж той, що показують у ЗМІ.

Попереджую відразу, що ніякої статистики, відсотків, таблиць та інших ексельських див не буде. Навіть імен не буде, хоча найвідоміші, як-от Дембкі, можуть з’явитися. – Більше ніщо не може зашкодити Дембкам, – глузливо сміються завсідники. Дійсно, пляж може вмістити всіх, а кількість людей неймовірна. А що з менш відомими частинами балтійського узбережжя? Відпочиваючі навіть благають не рекламувати місць, де ще можна відпочити у сосновій глушині, без променадів і дискотек, без кіосків і мангалів. І без жодної іншої інфраструктури у прибережній смузі.

Підписуйтесь на наш фейсбук У тому числі й без церков, хоча у нашій прекрасній країні їх предостатньо. Але в дикій природі їх нема, вони знаходяться в місцевостях, віддалених від пляжу і прибережного лісу на кілька кілометрів. А люди хочуть недільної меси – всупереч тому, що ми читаємо у щоденних звітах про різноманітні іміджеві невдачі Церкви та в неприязних коментарях. А ще хочуть відпочити на пляжі і мати неділю, яку не затьмарить багатокілометрова поїздка в якесь «сіті». «Треба вибирати», – скажуть люди приципу. «Це треба організовувати», – скажуть оптимісти.

І справді, організовують! Уздовж усього узбережжя: від Контів Рибацьких, через Юрату, Біалогору, Любятово, Поддомб’є, чи Ярославець, можна знайти лісові «каплиці». Саме «каплиці» – але я візьму це слово в лапки, тому що зачасту це лише хрест і мінімалістичний стіл, часто без жодного даху, при яких улітку щонеділі збираються люди.

«Прямий доступ до шишок, голок і палиць дає спокій батькам маленьких дітей», – жартує сорокарічний юрист із Варшави, троє дітей якого ставляться до лісових мес як до невід’ємної частини літнього відпочинку, а старший син охоче прислуговує при вівтарі. «А якщо серйозно, то хочу додати, що туди ходять тільки дійсно віруючі люди, бо хто би ще хотів тягнутися з коляскою та велосипедами по піщаній дорозі», – наголошує він.

І завдяки цим людям ці служби Божі такі приємні, тому що на них дійсно панує атмосфера віри. Перш ніж сказати добре слово про парохів крихітних невідомих приморських парафій, зупинюся на простих мирянах. Хоча, мабуть, досить непростих, бо як інакше назвати людей, які з доброї волі, без заохочення, без очікування похвали доглядають за цим місцем, уквітчуть його лісовими квітами: вересом і золотушником. Але хтось мусить про це подбати, принести свічки, приготувати читання та співи. Часто серед охочих молитися людей є такі, що грають на музичних інструментах і служать вівтарниками.

Звісно, все набагато легше, коли поруч є літні табори різноманітних груп чи асоціацій: оазиси, душпастирство не тільки академічне, скаути, сімейні спільноти та інші. Але феноменом залишаються люди, які з власної волі допомагають в організації лісової меси, з почуття обов’язку та звичайної порядністі. Деякі люди, можливо, навіть не знають, що родоначальником такої діяльності понад півстоліття тому був молодий священик із Кракова Кароль Войтила та академічне і пост-академічне капеланство, яке він очолював. Для відпочинку обирали вони маршрути по всій Польщі.

І все одно найголовніший – це священик, бо все можна організувати, але без священика не можна служити месу. «Велика повага до цих приморських парафіяльних священиків, бо вони погоджуються на різні непередбачувані ситуації, – каже юрист із Варшави. – Іноді скаути, іноді якийсь художник хочуть вказувати. Вони мають дві сотні парафіян щодня, а під час літніх канікул їм доводиться мати справу з сотнями людей з різних сторін, з різними церковними звичками, з різними очікуваннями. Ніякої рутини, і якось все йде добре», – наголошує він.

Але не завжди, бо ложку дьогтю мені в бочку додала щорічний завсідник славнозвісних Дембків, до яких з’їжджається «ціла Варшава», включно зі столичним духовенством, часто відомими особами.

«Церков і лісових „каплиць” може бути багато, але доступність меси – вже не так, – каже ця жінка, пов’язана з Церквою обітницями і дуже віддана їй, що не означає, що має некритичний стосунок. – Може, ми нарешті почнемо про це писати і говорити: чому в таких собі Дембках на одній месі співслужить вісім священиків? Чому замість цього немає восьми служб, що було б дуже зручним для вірних, не всі все ж таки з пляжу приходять о тій самій годині? Що буде тому чи іншому священику, якщо відправить месу опівдні або о 16:00? Адже на пляж він і так встигне», – нарікає не безпідставно, адже займається людьми з обмеженими можливостями, і не завжди має час на месу о тій самій порі.

Але вистачить цієї однієї ложці дьогтю, тому що я хочу поділитися знаннями, які пропагую роками з наполегливістю, гідною цього конкретного випадку. Я роками не погоджувалася зі скаргами лівих активістів і журналістів, що натовпи дітей нікуди не їдуть, що канікул у них немає. Нічого, крім щавлю та сливки.

Тимчасом під егідою Церкви як у дитячих таборах Карітасу, так і в різних парафіяльних групах організовуються канікули для дітей, молоді та сімей. Цьогоріч, як інформує Католицьке Інформаційне Агентство, після двох років пандемічної перерви майже 15 тисяч дітей, серед яких дві тисячі з України, радіють літнім канікулам, організованим Карітасом. Карітас Польща співфінансує організацію цьогорічних канікул на суму майже 2,8 млн. злотих: це літні табори, денні табори та екскурсії. Для прикладу: Карітас Кєлецької дієцезії (один із сорока в національній структурі) організовує чотири 12-денні табори в Хлапово для дітей із дитячих будинків, прийомних сімей, неповних сімей або тих, хто перебуває у скрутному матеріальному становищі. У кожному з таборів беруть участь близько 90 учасників. Отримують між іншим прогулянку на кораблику з Владиславово, поїздки на Вестерплатте, до Ґданська і Ґдині, екскурсії на парусник «Дар молоді» („Dar Młodzieży”) та корабель-музей «Блискавиця» (ORP „Błyskawica”), до зоопарку, до знаменитого органу в Оліві, до маяка на місі Розевє і, звичайно ж, відпочинок на пляжі.

Невже ця інформація настільки недоступна, що щороку переписується неправда про те, що церковні структури ніби-то нічого не роблять для бідних дітей?

– Барбара Сулек-Ковальська
– Переклад Аліна Возіян

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори