Рембертів під Варшавою, недільний ранок 5 червня: радісна група не лише молодих, а й трохи старших людей з квітами, співаючи, веде молодого священика з його родинного дому до святково прикрашеного храму св. Луції, де чекають парафіяни, знайомі та друзі. Вони прийшли на його приміцію – першу месу священика після його свячення.

Це вже не повсякденний образ, а навіть рідко таке можна побачити. Кількість нових священиків падає, що добре можна зауважити в червні, адже це найкращий місяць для священичих свячень і кожна єпархія з гордістю повідомляє про своїх нових священиків. Не буду писати, що в семінарії йдуть молоді, бо це не завжди наймолодші, частіше це зрілі чоловіки, після навчання, з професійним досвідом.

Це кардинально нова ситуація, для найстарших кандидатів у священослужителі є навіть спеціальна семінарія в Лодзі, але це вже історія для зовсім іншої статті. Мушу зауважити також різке зниження кількості кандидатів.

Я також не буду розглядати й обговорювати причини такого занепаду, хоча ця тема здається смачним шматочком, судячи з того, що пишуть різні автори, не виключаючи тих із католицького світу. Мабуть, можна непогано «жити» з публіцистики, описуючи те, як деякі скидають з себе сан священика, про сексуальні злочини та пов’язані з ними шахрайства, церковні «кар’єри» псевдоавторитетів тощо. Проте скільки ж можна валкувати ці теми? Я теж не раз писала, також на цих ламах, що старше покоління не розв’язало декілька дуже серйозних справ, у Церкві також, і тепер дивується, звідки взялися падіння авторитетів і занепад покликань, не кажучи вже про відхід від Церкви.

Однак тема набагато складніша, і сила Церкви не в соціологічних аналізах – хоча, звісно, треба міркувати і аналізувати проблеми, – а у чомусь зовсім іншому. Сила Церкви – це Бог і люди віри, і таких не забракне, навіть якщо їх буде лише жменька.

Семінарії пустують не лишень у Польщі. У Польщі це явище тільки починається. Вже була рекомендація Ватикану, щоби за потреби, якщо семінаристів не вистачає і показники фінансові та статистичні не найкращі, семінарії об’єднувати. Однак, єпархіям цього не дуже хочеться, бо те, що їхнє – це їхнє, кандидати дозрівають у власному місцевому середовищі (хоча це, мабуть, оманливо, оскільки новий священик виховується для всієї Вселенської Церкви!), під пильним оком власних єпископів, а й єпархіальні ресурси зрозуміло, як розділяти. Адже семінарії утримуються вірними, яких, за статистикою, теж є щоразу менше, що правда, вони й багатші.

Ніхто не помітив

Повернуся до цієї радісної процесії, яка йде вулицями Рембертова в неділю вранці і веде до церкви хлопця в рясі, якого всі знають і люблять, бо він тутешній. Тут він ріс і виховувався, тут служив вівтарником разом зі своїми рідними братами, тут шість років тому, ще тоді, як був студентом політехніки, служив старшому брату на першій месі (це незвичайна історія, але не така й рідкісна, як це може здаватися, тож вітаю інших священиків, хто має братів-священиків). Не тільки його родина радіє за нього, а приїхало може з двадцять двоюрідних братів, тіток і дядьків, навіть дуже здалека, щоб його підтримати, але й кілька сотень людей у Рембертові та околицях. Адже це велике свято для парафії та багатьох знайомих у Варшаві, де молодий священик ходив до школи, навчався, розвивався в організації «Завіт сімей» (Przymierze Rodzin), їздив у табори відпочинку, просто жив серед людей і налагоджував зв’язки.

Тому його священицьке свячення – це соціальна подія не лише для батьків, братів і сестер, пароха та ректора семінарії, а й частина історії Церкви, а також історії Польщі та всесвітньої історії.

Чудово це видно на прикладі ксьондза Вацлава Щесняка з Рембертова, багаторічного пароха, що саме виходив на пенсію, якого дуже люблять і поважають у цьому місті. Він розповів про свою першу месу, на якій йому служив тоді ще диякон ксьондз Єжи Попелушко, з яким вони познайомилися та подружилися в армії, тож в історії комунізму з’являється й такий історичний момент.

І маємо вже цьогорічного молодого священика і його брата, теж священика, обидвоє вписалися в довгу лінію польської історії. Одного разу, може через півстоліття, кожен із них – а нехай живуть якнайдовше – зможе розповісти своїм наступникам, що його парохом був священик, який дружив із мучеником, якого вбили комуністи. Так передається досвід, так створюється історія.

Приватна справа?

Неважливо, чи в єпархії є чотири, вісім чи десять таких молодих священиків, коли кожен із них вступає на нову дорогу життя – це подія з далекосяжними соціальними наслідками. Це не приватна справа того чи іншого хлопчика, чи тієї чи іншої родини.

Але цього сьогодні не помічають, не показують і не коментують, а якщо коментують, то негативно. Священик, зокрема молодий, а також такий, хто тільки вступає у своє священицьке життя, сьогодні «обов’язково» має бути показаний у контексті педофілії, мужолюбства, жадібності, користолюбства, жадоби влади тощо. Наче автори всіх цих статей, коментарів і вписів не живуть серед нас і не знають нікого, хто щонеділі відвідує церкву (а може, навіть і впродовж тижня), не відчуває від цього добра, не отримує задоволення від того, що є католиком. А може вони зовсім не мають наміру це бачити чи знати. Невже вони настільки лівих поглядів, що не можуть (і не мають наміру) бачити нічого доброго за межами власного кола цінностей, і точно не серед віруючих? Вони не можуть включити свій розум, щоб побачити інший світ?

Останніми днями своєрідний, але недовгий, галас у соцмережах викликав впис нововисвяченого молодого священика, профіль якого, коли він написав про своє висвячення, просто накрила хвиля недружелюбності, грубості, нецензурної лексики та вульгарних наклепів. З якої причини? Тому що став священиком?

У засобах масової інформації немає репортажів, які б вважалися такими, що «формують думку», повідомлень чи статей про священиків, які позитивно працюють у багатьох сферах, не кажучи вже про основну – душпастирську роботу з вірними на парафіях. Священики (і черниці, яких не помічають у жодному контексті, хоча вони роблять дуже багато доброї роботи) ведуть гуртки самоосвіти та надихають людей на поглиблення своїх знань, адже біблійні знання – це теж знання! Ходять з молоддю в гори, організують спортивні ігри, паломництва по всьому світу (адже поляки все ж таки їздять не лише на єгипетські курорти на відпочинок з повідомлень з «останньої хвилини»), організовують благодійні гуртки, клуби для літніх людей та бібліотеки.

Кілька років тому під час панельної дискусії д-р Барбара Федишак-Радзейовська, чудовий соціолог із широкими дослідницькими інтересами, приголомшила зібраних, розкривши очевидні, але такі, що зовсім не враховуються, аспекти явища, яким є навчання в семінарії та щорічне входження в суспільство нової групи освічених, зі знанням (кращим чи гіршим, але все ж) іноземних мов, духовно сформованих юнаків зі специфічним життєвим шляхом, підготовлених (краще чи гірше, але все ж) до роботи з іншими людьми, патріотично налаштованих. Чи впевнені вони, що їхні знання та вміння використовуються належним чином, – запитала вона тоді, – чи їх помічають і чи ми взагалі знаємо про їхнє існування? Чи вони присутні в нашому мисленні? Питання драматичні, а відповіді ще більш складні, ніж тоді.

Такі ж як і ми

Два брати з цієї рембертовської родини, два брати з іншої, варшавської, троє з Любліна – де в ЗМІ, поза католицькими колами, читач знайде репортажі про сім’ї, які не лише виховують дітей у дусі найвищих цінностей, а й впливають на інших добротою, культурою, повагою до кожної людини, старанністю, знаннями та вміннями? Як може діяти творене ними добро, якщо люди його навіть не допускають до своєї свідомості?

ілька тижнів тому я писала, що здивування ЗМІ – для мене дещо штучне і накручене – готовністю та якістю допомоги, яку поляки надають прибульцям з України, повністю ігнорує той факт, що поляки допомагають тому, що мають багатовікову християнську традицію. І саме такі сім’ї – звісно, не лише ті, в яких виростають майбутні священики, а ширше, ті родини, які причетні до свого християнства, знову і знову будують, несуть і зміцнюють цю традицію. Ми набагато більш християнське суспільство, ніж нам здається – і справа не в статистиці, а у ставленні.

Відомо, що нові священики, які щойно вступили на шлях священства, будуть різними: одні більш працьовиті, інші більш співучі, одні ефективні в організації паломництва, про інших будуть оповідати легенди як про надзвичайних сповідників, одні залишать службу, інші підуть «в єпископи». Але вони завжди будуть частиною нас, тому що вони вийшли з нас і такі ж, як ми. Як можуть бути іншими? Про це також найчастіше забувають у цій безперервній хвилі критики та докорів, що наростає вже протягом кількох років.

У ці дні шістнадцять священиків Більсько-Живецької єпархії, висвячених у 1998 році, дякували за 24 роки священства. Один із них, відомий проповідник ксьондз д-р Войцех Венгжиняк сказав: «Нам дуже пощастило – як священики ми працювали вже у 8 разів довше за Христа, живемо на кілька років довше за Христа. Нам є за що дякувати. Сьогодні, коли ми говоримо про кризу в Церкві, у наших церквах ще багато вірних, нам ще є для кого працювати». І він закликав нас не впадати в песимістичні настрої при оцінці сучасної Церкви. Я не змогла б придумати кращого закінчення.

– Барбара Сулек-Ковальська
– Переклад: Аліна Возіян

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори