ТИЖНЕВИК TVP: У липні Сейм ухвалив поправку до кримінального кодексу. Кримінальне законодавство буде загострено, включаючи введення покарання у вигляді 30 років позбавлення волі та абсолютного довічного ув’язнення (без права умовно-дострокового звільнення). У чому сутність покарання?

КАЗІМЕЖ ШАЛАТА: Покарання – це завжди реакція на зло, яке руйнує моральний стан винного, усталений суспільний лад і стосунки людини з Богом. Покарання має відновну функцію через реабілітацію, а також через формування почуття справедливості. Звісно, це не може бути помста за скоєне, тому що помста завжди пов’язана з поганими емоціями. Почуття несправедливості, помсти народжується в людині природним шляхом, саме тому й потрібна виконавча влада, що має оцінити ту чи іншу ситуацію і раціонально обміркувати, як можна виправити зло, щоб уникнути помсти. Як відомо, якщо хтось із помсти сам намагатиметься покарати, він також буде підданий суду та покаранню.

Методи виконання покарання, на основі досвіду та надійних знань, повинні бути змінені для того, щоб ефективно виконувати роль реабілітації. Щоби воно відновлювало людей і допомагало їм повернутися до життя в суспільстві. Але покарання має також допогти суспільству почуватися в безпеці. Іноді з цим виникають проблеми. Наприклад, за останні роки значно зросла підліткова злочинність. Існує серйозна дилема, як ставитися до малолітніх бандитів, убивць.

У Польщі кримінальну відповідальність несуть особи, які досягли 17 років. Чи слід знизити вікову межу?

Чітке окреслення цієї межі є проблематичне, адже треба оцінювати зрілість молодих злочинців. Це можна зробити під час судового процесу. Тому кожен випадок слід розглядати окремо. Проте безперечно, віковий ценз злочинців явно знизився. Тому профілактичні та просвітницькі заходи мають змінитися. Є вбивці, що мають по 13-14 років… Вони часто діють з почуттям безкарності. Я потрапив колись в таку ситуацію – почув жіночий крик. Я підбіг до жінки, вона лежала з відкритим переломом руки. Свідки спіймали двох підлітків, які напали на неї. Викликали поліцію. Один із зловмисників, використовуючи дуже вульгарні слова, сказав поліцейському: «Попереджаю, я неповнолітній. Тільки спробуй мене зачепити!».

Ніхто не може почуватися безкарним, навіть неповнолітній. Відчуття безкарності деморалізує. Вочевидь, покарання та реабілітація неповнолітніх вимагає особливої обережності та чуйності. Це важко. Але суспільство має бути захищене також від неповнолітніх правопорушників.

Ви зазначили, що покарання має виконувати соціально-реабілітаційну роль. Однак можна задатися питанням, наскільки можлива соціальна реабілітація у деморалізуючих умовах в’язниці, і чи це не міф.

Це серйозна проблема. Питання про ефективність реабілітації піднімається в дискусіях у всьому світі. Що ж треба робити, щоб в’язниця не була місцем, яке деморалізує.

Підписуйтесь на наш фейсбук Поправка до Кримінального кодексу передбачає також посилення правил дорожнього руху. Наприклад, у нетверезих водіїв можна буде конфіскувати машину.

У нас відносно м’які заходи щодо запобігання правопорушенням і злочинам, особливо найсерйознішим. У мене є особистий досвід, який ілюструє парадокс: якщо хтось перетне суцільну лінію, його одразу оштрафують і він отримає штрафні бали. Якщо ж цей водій когось уб’є на переході, то кілька років захищатиметься в кримінальному суді і, можливо, отримає щось «на умовний термін» навіть без судових витрат, бо, наприклад, він не працює. Це треба змінити.

Нам потрібно змінити наше ставлення до людей, які свідомо використовують транспортні засоби і завдають шкоди іншим. І починати ставитися до них як до вбивць, а іноді навіть злочинців. Автомобіль, що мчить на великій швидкості, це дуже небезпечний інструмент.

Звичайно, кожен випадок індивідуальний і такі ситуації слід розглядати індивідуально. Тому є суди і присяжні, які, на мій погляд, повинні відігравати більш активну роль. У мене таке враження, що це найчастіше люди, які дрімають під час процесу і не мають звички чи сміливості говорити. А вони ж покликані від імені суспільства брати участь у процесі та висловлювати свою думку.

Зачасту дискусійною є міра покарання.

Так, тим більше, що часи змінюються, а разом з ними й види злочинів. Прикладом можуть бути злочини, вчинені з використанням мобільних телефонів або інформаційних систем. Тому кримінальний кодекс має постійно оновлюватись, у кожній сфері.

Звісно, залишаються незмінними правила: за добрі вчинки громадянин має бути винагороджений і покараний за погані, щоб у суспільстві було відчуття справедливості. Більш того, треба дати людині, яка вчинила зло, шанс повернутися до нормального, праведного способу життя, і щоб вона могла розвиватися і вдосконалюватися разом з нами. Справа в тому, що кожен має мати шанс повернутися на правильний життєвий шлях.

У будь-якому випадку кожен з нас допускає якісь помилки, менші чи більші, і роль суспільства полягає в тому, щоб створити належні умови, щоб ми мали можливість компенсувати будь-яку шкоду і просто стати кращими.

А що Ви думаєте про смертну кару?

Це тема, до якої часто звертається література. Коли йдеться про смертну кару, я завжди посилаюся на міркування о. проф. Тадеуша Сліпка, який був моїм професором етики. Хоча під час навчання в університеті нам не подобалися його підручники, тому що вони були дуже формальними і містили багато визначень, тепер я використовую його роботи все частіше. Це був буквально класичний філософ, який для нас усе упорядкував і визначив.

Іноді у мене складається враження, що дискусії про смертну кару – це розмови ні про що, тому що всі, використовуючи одні й ті самі терміни, говорять про інше; кожен розуміє вживані терміни по-своєму. Тому визначення базових понять в етиці є абсолютною основою для серйозного дискурсу. Цим ми завдячуємо підручникам о. проф. Тадеуша Сліпка.

О. проф. Тадеуш Сліпко у книзі «Смертна кара: за чи проти» дійшов висновку, що вчення Церкви про смертну кару є історичним, а не позачасовим, що «Церква про смертну кару не передає Божої моральної доктрини, а говорить у ім’я власного людського авторитету, що навіть для віруючого католика це питання залишає відкритим». І зазначив, що за певних обставин смертна кара за найтяжчі злочини є морально допустимою.

Історія вчить нас, що це виняткове покарання. Принцип абсолютної поваги до життя є універсальним принципом. Нікого не можна позбавляти життя. З іншого боку, бувають випадки, коли це єдиний спосіб врятувати решту спільноти. Я маю на увазі, наприклад, воєнний стан.

Пам’ятаю також розмову з молодим поліцейським, який у 90-х роках брав участь в акції зі звільнення дітей-заручників. Терорист погрожував підірвати себе разом з дітьми. Таким чином, поліцейський виконав смертний вирок у ситуації, в якій абсолютно не було іншого виходу. Він мав бути точним, помилка коштувала б багатьох життів. Зробив він це, як не парадоксально, в ім’я принципу захисту людського життя як найвищого блага.

Не можна вбивати. Навіть якщо це помста чи для компенсації кривд. Смерть вбивці не поверне нам втраченого, не відшкодує кривди. Але не слід забувати, що бувають випадки, коли вилучення людини з певної спільноти є неминучою необхідністю для порятунку інших.

Є ще одна ситуація, коли смертна кара допустима. А саме, запроваджуючи її превентивно, як вказівник міри вчиненого злочину, але без виконання. Є країни, де смертна кара залишилася в силі, але роками жоден вирок не виконано.

Чи можна якось достукатися до свідомості злочинця?

Це проблематично. Був час, коли я отримував багато листів від в’язнів (чесно кажучи, не знаю чому). У жодному з них ув’язнений не висловлював каяття, не виникало відчуття, що він зробив щось не так. Часто було якраз навпаки. Наприклад, один із них скаржився: «Я правильно вчинив, тому що запровадив порядок у нашому районі, а сьогодні за це страждаю...».

Тому потрібна наполеглива та старанна робота педагогів і психологів, щоб достукатися до свідомості особливо молодих злочинців, щоб вони зрозуміли, що варто жити чесно.

Перебування у в’язниці має бути таким моментом у житті, коли ув’язнений усвідомить, що він чогось вартий, що він комусь потрібен. Що він не сміття, викинуте на узбіччя суспільного життя. Якщо немає поваги до ув’язненого, він перестане поважати самого себе. Він перестане піклуватися про те, щоб виправитися, щоб спробувати побачити зло, яке він завдав, і виправити його. Правильний шлях – це дозволити в’язням працювати.

Спосіб спокутувати свої гріхи?

Швидше це те, що змушує їх відчувати себе корисними. Наведу приклад: я багато разів був волонтером під час повені. У Вількові нам допомагали в’язні. Вони дуже дбали про те, щоб увечері можна було сказати вихователям, що були чемними і добре працювали.

Тоді перед будинком ґміни організували «біржу» волонтерів. Туди приходили мешканці, які просили допомоги. Завжди казали: «Було б добре, щоб до нас прийшли двоє в’язнів». Засуджені були ввічливі та привітні. Звичайно, це були люди, які зробили в своєму житті щось погане, можливо, навіть жахливе, можливо, їхня доброта була напоказ. Але вони дуже хотіли, щоб ми побачили, що вони схожі на інших і можуть зробити щось добре.

А чи керуючись правами людини та гідним ставленням до в’язнів, ми не забуваємо про постраждалих, які також мали свої права? Нагадаю лише Андерса Брейвіка, який у 2011 році вбив 77 людей на острові Утойя. Умовам життя, в яких цей злочинець відбуває покарання 21 років ув’язнення (це найвище покарання в Норвегії; однак термін покарання може бути продовжений), можуть позаздрити багато людей, які ведуть гідне, чесне життя. Він може навіть листуватися зі своїми симпатиками...

Ув’язненим мають бути забезпечені основні права людини: вони не повинні бути голодними, у них повинні бути нормальні гігієнічні та санітарні умови, плюс камера, в якій тепло, і спальне місце. Але інші зручності? Багато людей не можуть дозволити собі щоденний доступ до преси. Брейвік міг розраховувати на такий привілей... Це мало бути покарання, а не свято.

Іноді ми маємо справу з перебільшеною турботою та вразливістю до прав ув’язнених, забуваючи про жертв, які, наприклад, після втрати здоров’я та фізичної форми втрачають працездатність і борються за елементарні засоби до існування. Звичайно, до кожної людини, навіть до ув’язненого, потрібно ставитися гідно. Проте не слід забувати, що покарання позбавляє засудженого частини його прав.

Крім того, у нас є різні «доброзичливі психологи», які пояснюють учинки в’язнів. Мовляв, «потрібно зрозуміти людину, бо в неї було важке дитинство» тощо. Таким чином виправдовують злочини, навіть найтяжчі. Буває, що в той же день, коли людина скоює злочин, з неї легко знімають відповідальність. Це результат необережності, а також мода на потурання злочинцям. Такий підхід насправді притупляє нашу чутливість. Як суспільство, ми відповідаємо за безпеку наших громадян – про це не можна забувати.

Запитаю про довічне ув’язнення. Чи покарання, коли людина має провести решту життя у в’язниці, означає, що від неї не слід очікувати покращення? І що вона може становити загрозу для співув’язнених і працівників колонії?

Деякі ув’язнені перебувають під особливим наглядом. Є люди, які не мають совісті. Зазвичай ми припускаємо, слідом за Іммануїлом Кантом, що кожна людина має совість. Але це неправда. На жаль, є люди, у яких совість не розвинена. Вони не мають морального усвідомлення. Не мають відчування зла.

Такі люди дійсно небезпечні і здатні на все. Вони погрожують працівникам колонії та співв’язням. До них все одно треба ставитися гідно – людина залишається людиною, що б вона не робила, незважаючи на спустошення власної людяності, але й з обережністю. Трагічно, що є на світі «звірі», як ми називаємо таких людей.

Вище ви говорили про необхідність достукатися до свідомості в’язнів. Можливо, певним кроком до усвідомлення ув’язненими своєї провини та покути, принаймні в деяких випадках буде зобов’язання зустрітися з жертвами, з родинами жертв? Звичайно ж, якщо потерпіла сторона була б у цьому зацікавлена.

Це делікатне і дуже складне питання. Теоретично, якщо є умови для таких зустрічей і обидві сторони готові до цього і роблять це з щирими намірами, то такі зустрічі вкрай бажані.

Це найкращий спосіб налагодити стосунки між кривдником і жертвою. Але іноді такі зустрічі організовуються адвокатами в рамках тактики судового розгляду, щоб просто покращити імідж злочинця. Вони можуть бути дуже травматичними для постраждалих і для злочинця, який не відчуває в цьому потреби.

Така зустріч має бути добровільною для кожної зі сторін. Це можна запропонувати, але не примусити. І такі зустрічі, звичайно, трапляються. Іноді з ініціативи потерпілих, а іноді з ініціативи кривдників. З іншого боку, ці зняті на камеру вибачення, зрежисеровані адвокатом, є жалюгідними практиками, частиною прорахованого судового процесу. Жертви та їх родичі можуть почуватися приниженими.

– розмовляв Лукаш Любаньскі
– переклала Аліна Возіян

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори