Целібат, як правило, присутній у новинах і коментарях як відправна точка для журналістських атак чи мемів – антиклерикальних, або відверто антихристиянських. Про той факт, що інші, часто давніші за християнські, чернечі традиції, такі як буддистська чи індуїстська, також вимагають його від своїх адептів, згадують дуже тихо або взагалі не згадують. В епоху, коли аскетизм пропонується лише для одного органу, а саме шлунка (і то з метою запобігання епідемії ожиріння чи діабету), авторам важко, крізь зуби, висловитися про позитивну роль статевої стриманості.

Будь активний!

Ось уже півстоліття маси сексологів охоче проштовхують справжню «вільну американку» в плані сексуальної активності. Вони наголошують на тому, що це в житті необхідно, перераховують тисячі проблем, спричинених целібатом (і шкоду від нього). Наслідком целібату може бути передчасне зниження рівня деяких нейромедіаторів і гормонів, що може спричинити, серед іншого, збільшення простати, схильність до депресії і навіть прискорення процесу старіння. Водночас негативні наслідки статевої стриманості залежать від генетичних схильностей, місця сексу в ієрархії потреб людини, або здатності реально локалізувати свою енергію та почуття в інших сферах.

Станіслав Майхер, єзуїт з «Ґурки» у Закопаному, з гіркотою казав, що якщо секс для здоров’я, то він уже має бути дуже хворою людиною. Варто додати (бо не всі знають цього чудового реколекціонера), що о. Майхер виглядає досить потужно. А втім... на думку приходить також вигук Макса з фільму «Сексмісія»: «Ви з глузду з’їхали, бо мужика давно не було. Хлопа вам треба!». І одне, і друге може бути правдою.

Сексуальна цнотливість (а також визначення сексуальної бездіяльності як «цнотливості») сьогодні важить набагато менше, ніж покоління чи два тому. Проте з різних причин (не лише філософських чи релігійних) вона мала цінність у минулому. Чому? Щоб знайти відповідь, до математичного моделювання реальності були залучені природничі науки та нові обчислювальні методи.

Підписуйтесь на наш фейсбук
Бо ми маємо справу з серйозним питанням у сфері еволюціонізму: чи ще можна говорити про еволюційні переваги у випадку добровільної відмови від народження дітей (а це результат свідомого целібату)? Це здається неможливим: адже еволюційний успіх – це мати якомога більше здорових онуків. Антрополог Рут Мейс з Університетського коледжу Лондона та її колеги з Університету Ланьчжоу вирішили знайти відповіді на ці питання, досліджуючи безшлюбність у Тибеті.

Вона не була перша: демографи та еволюціоністи замислювалися над цими питаннями давно. Томас Мальтус, піонер демографії, стверджував, що «превентивні обмеження зростання населення», включаючи целібат, є однією зі стратегій виживання людської раси. Пізніші еволюціоністи, пояснюючи існування целібату, стверджували, що практики, які деяких обтяжують (не народження дітей), можуть бути прийняті, коли люди пристосовуються до норм, які приносять користь групі.

Тоді ми маємо справу зі співробітництвом, так само важливим компонентом людської еволюції, як боротьба за існування. Інші вчені стверджували, що люди створюють релігійні (або інші) інституції, тому що це служить їхнім егоїстичним чи сімейним інтересам, і тих, хто не бере участі у цьому, відкидають. Отже, дотримання суворості целібату збереже соціальний мир.

Синку, йди у монастир!

Дуже важливим є питання перенаправлення альтруїзму, який люди мають до родичів (з якими ми маємо багато спільного генетично), на нерідних людей. Як зазначив Гектор Кірко в «Журналі релігії та науки» (2004), релігійні установи, які вимагають від деяких членів целібату та інших форм альтруїзму, використовують людську схильність віддавати перевагу генетичним родичам, щоб підтримувати та зміцнювати таку поведінку по відношенню до неспоріднених людей.

Повернемося до Тибету та нещодавно досліджених антропологами буддистських ченців. Тибетські сім’ї тисячоліттями відправляли одного зі своїх синів до місцевого монастиря, щоб він став безшлюбним до самої смерті монахом. Це була доля одного із семи хлопчиків. Сім'ї зазвичай це робили з релігійних міркувань, але на карту могли бути поставлені також економічні міркування та престиж, а також властивість людських популяцій, яка зараз називається мережевим зв’язком, а раніше стосунками. Репродуктивні проблеми «забезпечували» інші діти, а родинний монах був зв’язком з монастирем.

У ході британського дослідження було проведено інтерв’ю у 530 домогосподарствах у селах східної частини Тибетського плато в провінції Ганьсу. У цих селах живуть патріархальні тибетці Амдо, які розводять стада яків і кіз і обробляють невеликі ділянки землі. У цих громадах майно, як правило, передається по чоловічій лінії. Вчені реконструювали їхні родоводи, щоби встановити, чи був хтось із членів родини ченцем.

Виявилося, що чоловіки, які мали брата-ченця, були багатшими і мали більше яків, ніж ті, хто не мав брата в монастирі. Хто в родині священика має, той біди не зазнає? Не обов’язково: сестри ченців не мали з того жодної користі. Тож чому братам було добре? У цих аграрно-скотарських спільнотах це вони змагаються за ресурси своїх батьків, тобто за землю та худобу.

При цьому монахи не можуть володіти майном і не підтримують зв’язків з родиною. Отже, віддавши одного із синів у монастир, батьки послаблюють конфлікт між братами: зменшується кількість конкурентів. Батьківське господарство зазвичай успадковують первістки, наступні мають шанс піти в монастир. Чи відносини у Східному Тибеті мало чим відрізняються в цьому відношенні від тих, що панували у великих дворянських родинах Речі Посполитої?

Улюблений вуйко-чернець

Таке порівняння, звісно, було б дещо перебільшеним: у Речі Посполитій целібат обирали (або погоджувалися на нього) частіше доньки, аніж сини. Безумовно, вони його практикували (хоча б через видимі ефекти). Проте в обох випадках це була свідома політика планування майбутнього дітей у патріархальній моделі сім’ї. Важливо диверсифікувати свій ризик і позбутися конкуренції за ресурси.

Найцікавіше, однак, те, що, згідно з дослідженнями в Тибеті, акт безшлюбності формує пізнішу форму сім’ї! Бо брати монахів мали більше дітей, ніж інші чоловіки, і їхні дружини зазвичай народжували в молодшому віці, ніж жінки, що не мали швагрів у целібаті. У результаті, як це не парадоксально, дідусь та бабуся з синами-монахами мали більше онуків!

Це здається просто: менше конкуренції за ресурси, більше ресурсів для розподілу, а отже, більше здорових дітей. Практика відправлення сина до монастиря, яка не дорого коштує батькам, забезпечує репродуктивний і, отже, еволюційний успіх: чернець робить чоловіків багатшими і більш конкурентоспроможними на шлюбному ринку. Іншими словами, чернець не має дітей, але допомагає своїм братам мати їх більше.

А як щодо сучасної тенденції «вибору бездітності», яка стає все більш популярною? Звичайно, це жодним чином не передбачає вибору целібату чи «сублімації лібідо». Але чи це означає, що жодним чином не впливає на стратегії та репродуктивні можливості сучасних сімей?

Це здається неможливим, особливо враховуючи, скільки сімей на Заході є однодітними – у цьому випадку, після вибору бездітності єдиним «спадкоємцем», про подальші сімейні стратегії просто не може бути й мови. Змінилася й модель сім’ї – це не батьки відправляють своїх нащадків на «на рушничок щастя», ані «за монастирські ґрати», але, можливо, настав час, щоб тенденція, яка захоплює антропологів культури, була розглянута також фахівцями в теорії еволюції?

– Маґдалена Кавалєц-Сеґонд

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори

– Переклала Аліна Возіян


Джерела:
https://royalsocietypublishing.org/doi/10.1098/rspb.2022.0965
https://theconversation.com/celibacy-its-surprising-evolutionary-advantages-new-research-184967
https://onlinelibrary.wiley.com/doi/abs/10.1111/j.1467-9744.2004.t01-1-00608.x