24 липня виповнюється сто років від дня народження Бернарда Ладиша, видатного артиста, якому колесо історії визначило долю.

Увертюра

Першим, хто почув надзвичайне звучання його голосу, був клірик костелу Св. Варфоломія у Вільнюсі. Завдяки йому 9-річний хлопчик, на ім'я Беньо, дебютував, як вокаліст.

Акт 1

Сцена 1

Він виріс в убогій сім’ї. Батько-столяр ледве утримував трьох синів і дружину, яка лише час від часу підробляла, то тут, то там. Економічна ситуація покращилася в середині 1930-х років, коли старші хлопці – Антек і Франек – проходили військову службу, а молодший, Беньо, почав підтримувати сімейний бюджет, розносячи газети. Він продавав не лише місцеві журнали: «Вільнюська щоденна газета» і «Слово», а й «Ілюстрований щоденний кур'єр». В одному з примірників він помітив фотографії співаків: Федора Шаляпіна та Адама Дідури. Він уже чув їх по радіо, адже завдяки професії його батька, який робив буазери в маєтку Нахмана Левіна, співвласника Радіотехнічного товариства «Електрит», радіоприймач з’явився у квартирі, на першому поверсі кам'яниці на вул. Полоцькій. Він мав пророчу назву – «Опера».

Сцена 2

1 вересня 1939 року Бенек пішов зголоситися добровольцем в армію. Оскільки він був неповнолітнім, його не взяли. Через 17 днів разом із колегами зі свого району Зажече він приготувався захищати місто від радянської влади. Вільнюс, однак, був відданий більшовикам без жодного пострілу.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
  Перша радянська окупація тривала чотири тижні й характеризувалася загальним пограбуванням усього. Проте, коли восьмимісячне литовське правління, яке мало глибоко шовіністичні погляди, закінчилося другим радянським приходом, багато жителів Вільнюса зітхнули з полегшенням. Невдовзі вони були змушені швидко змінити свою думку. Коли через рік місто Гедиміна захопили німці, багато жителів повірили в порятунок. Цього разу ілюзія розвіялася дуже швидко.

Бернард заробляв на хліб у пекарні, відвідував литовську та радянську школи, а потім таємні заняття. У батьківській квартирі – за литовських часів – тимчасово зупинився Святополк Карпінський, сатирик і поет, який намагався потрапити до Швеції. Смертельний інфаркт зруйнував цей план. Під час німецької окупації скромне помешкання стало місцем зупинки для втікачів з Вільнюського гетто. Подружжя Зигельманів пережило війну, а їхня донька – Наташа Зильська – стала провідною польською співачкою епохи «Відлиги», виконавицею шлягеру «Mexicana».

Сцена 3

Наймолодшого Ладиша познайомив із Союзом збройної боротьби його ровесник Анджей Корнілович. Той самий, який мав співпрацювати з Леопольдом Тирмандом у місцевому підпіллі.

Кільканадцять років потому, після викрадення та вбивства Богдана П’ясецького, сина голови Асоціації PAX і лідера довоєнної Фаланги (15-річного хлопця викрали 22 січня 1957 року, перед школою, де він навчався у Варшаві. Його тіло було знайдено 8 грудня 1958 року – прим. ред.), Бернард Ладиш ще довго буде роздумувати про те, хто був автором ганебної сатири «Справа П'ясецького». Текст містив недвозначні припущення щодо порахунків з Болеславом П’ясецьким і був опублікований за кілька тижнів до цього ще нерозкритого злочину в тижневику «Свят». Періодичне видання під редакцією Штефана Арського, також залишило слід Вільнюської війни в резюме.

Сцена 4

Восени 1943 року Ладиш став «Яносіком». Під цим псевдонімом він служив у 3-й Вільнюській бригаді Армії Крайової під командуванням лейтенанта Ґрацяна Фруґа «Щербця». Найближчим другом майбутнього співака був Казімеж Хмельовський «Рекін».

У комуністичній Польщі й «Щербець», і «Рекін» були вбиті у величі комуністичного беззаконня.

У 1944 році всі троє брали участь у військовій операції зі звільнення Вільнюса «Гостра Брама», а пізніше були заарештовані радянською владою. Ладиша відправили в концтабір у Калузі, де він рубав ліс. Із закінченням Другої світової війни умови життя дещо покращилися. НКВД навіть дозволив ув’язненим створити ансамбль: Ладиш співав, Станіслав Ясюкевич декламував вірші, Генрик Чиж дбав про музику, а всім керував Станіслав Ленартович – це були мистецькі первістки пізніших світил польської культури.

Акт 2

Сцена 1

Наче завдяки Болеславу П’ясецькому Ладиш і його друзі повернули собі свободу. Але чи був він таким впливовим у 1947 році?

Бернард не міг повернутися в рідне місто, адже воно було вже у межах іншої держави. Тож він осів у Варшаві, знайшовши роботу і притулок у ... пекарні. Під час випікання хліба Ладиш підспівував, це почув один з клієнтів, викладач і концертмейстер. Він переконав пекаря тренувати свій голос.

Невдовзі вокаліст натрапила в пресі на оголошення про пошук кандидатів до Ансамблю пісні і танцю Польського Війська.

Сцена 2

Професійний спів Ладиша розпочався під керівництвом полковника Теодора Ратковського. Цей диригент, аранжувальник і композитор, що народився в Ростові, надав притулок багатьом артистам-початківцям із політично некоректним минулим у комуністичній Польщі. Платою за безпеку були вистави в соцреалістичному репертуарі.

Візитівкою Ладиша була пісня – естрадна, як підкреслювали – під назвою «Miasto pokoju» (укр. «Місто миру»). Так само сміливо він інтерпретував «Missisipi» (укр. «Міссісіпі»), пісню поневолених американських темношкірих (чи залишається актуальною ця композиція в сучасну добу історичного переосмислення?).

Сатирик Юзеф Прутковський інколи був конферансьє «артистів у військовій формі». Він часто жартував, часом ризиковано. Наприклад, анонсував концерт такими словами: «А зараз виступатиме Ансамбль пісні і танцю Польського Війська під керівництвом полковника Теодора Ратковського. І хор з ним!»

Цей офіцер із впливовими знайомсвтвами в 1956 році допоміг Ладишу, тодішньому солісту Варшавської опери, отримати закордонний паспорт. Отже, він міг поїхати на престижний вокальний конкурс до Верчеллі (Італія). Після довгої та виснажливої ​​подорожі потягом він виступив на конкурсі. І безсумнівно переміг. «Il primo premio assoluto» відкривало двері до найбільших оперних сцен світу. Але цього разу сталося інакше.

Сцена 3

Після дивовижного тріумфу в Італії Ладиш долучився до пошуку зниклого сина Болеслава П’ясецького. А коли знайшли тіло підлітка, він намагався допомогти знайти замовників цього моторошного вбивства..

Кілька років по тому він був серед апелянтів (таких, як Болеслав П’ясецький, Ян Добрачинський, Мельхіор Ванькович, Станіслав Рембек, Роман Братний, Броніслав Зелінський, Станіслав Подлевський, Станіслав Скальський, Казімеж Студентович, Зигмунт Янке, Антоні Геда, Стефан Бембінський, Антоні Пайдак, Адам Бень, Веслав Хшановський, Анджей Козанецький, Януш Заблоцький, Єжи Шляський, Вітольд Ліс-Ольшевський) за звільнення з в’язниці останнього члена Армії Крайової, ув’язненого в комуністичній Польщі з політичних причин, Адама Боричка «Брони», кур’єра Руху опору без війни і диверсій «Свобода і Незалежність». Ініціатива принесла бажаний результат.

У 1965 р. після прем'єри опери «Страшний двір», що урочисто відкривала реконструйовану під егідою проф. Богдана Пневського, будівлю Великого театру у Варшаві, з Ладишем у ролі Сколуби, який вміло виконав, мабуть, найпопулярнішу арію від Татр до Балтійського моря: «Ten zegar stary…» (укр. «Цей старий годинник…»), глядачі зі сфери культури, науки, політики, а також дипломати вийшли до пам’ятника Станіслава Монюшки. Там Ладиш у сарматському костюмі виголосив тост скерований до фінського посла зі словами: «Нехай у нас більше ніколи не буде спільного короля!» (йме мова про часи, коли Польща та Фінляндія були під владою Росії – прим. ред.). Іноземні кореспонденти, акредитовані у Варшаві, висвітлили цей інцидент у своїх репортажах. Тому протягом певного часу Ладиш міг виступати лише на вітчизняних сценах.

Сцена 4

Але хто знає, чи не це la vie privée митця було найбільшою перешкодою на шляху до дверей Ковент-гардену, Ла Скали чи Метрополітен-опери. Ще бувши «військовим» музикантом, Ладиш закрутив роман із подругою з естради. У змаганні за прихильність Ірени Мрувчинської він переміг підполковника ... Войцеха Ярузельського. Плодом коротких стосунків з танцівницею стала дочка Беата. Завдяки стосункам із журналісткою Зузанною Чайковською (раніше ув’язненою за антикомуністичну діяльність) у нього народився син Александр, відомий імпресаріо та музичний конференсьє, а також співак.

Зрештою, знайшлася та, що впіймала відомого співака. Легендарним стало весілля з Леокадією Римкевич у храмі Всіх Святих у Варшаві. На традиційне запитання священика, чи клянеться він у коханні, вірності та подружній чесності аж до самої смерті, наречений – невдало – гуркотливим басом відповів: «Можете повторити запитання?» Монументальний храм на площі Ґжибовського здригнувся від сміху гостей, які його заповнювали.

Дружина народила йому сина Збіґнева, який уже кілька десятиліть функціонує на скандинавському музичному ринку. Він успадкував від батька слабкість до прекрасної статі. Жовта преса описувала його багаторічний флірт з актрисою Сильвією Висоцькою, на шлюб яких з нетерпінням чекав Бернард Ладиш. Але безрезультатно.

Шлюб родини Ладишів виявився, евфемістично кажучи, колоритним.

Музичний критик Януш Цеґелла: «Леокадія Римкевич, безсумнівно, дівчина надзвичайної краси, але також владна. Вона ветувала контрактні пропозиції чоловіка. Я був посередником у цих переговорах, як захисник Бенека. Безрезультатно, на жаль».

Музичний критик Здзіслав Серпінський: «Пам’ятаю свою рецензію на сторінках «Życie Warszawy» (укр. «Життя Варшави»), де я хвалив роль Ладиша (його, мабуть, ніколи не критикували). Того ж дня його друга половинка зателефонувала мені, подякувала і ненав’язливо попросила описати її виступ. Через деякий час з'явилася така можливість. Я згадав артистку в тексті, правду кажучи, це не була похвала. Відтоді вона зі мною не вітається».

Баритон Анджей Хіольський: «Він такий чоловік, що хоч до рани прикладай. Вона скандинавського типу – льодовикова блондинка, як він її називав за чаркою. Безсумнівно, він її дуже любить. Чи він її ревнує? Відповім так: у нього були на це причини...»

Тенор Богдан Папроцький: «Ладиш часто скаржився мені, що дружина наставляє йому роги. Я намагався згладити емоції, підкресливши, що красива жінка схожа на зірку, навколо якої обертається багато планет».

Тенор Паулос Раптіс: «У музичному середовищі подружжя Ладиш було відоме через численні війни. Воювали вони не тільки між собою. У мене таке враження, що вона їх провокувала. Переконуючи чоловіка боротися за її місце в акторському складі спектаклів, через що він потрапляв у конфліктні ситуації з режисерами й з директорами».

Музичний критик Януш Екерт: «У 1981 році вони розлучилися з її вини, суд доручив батькові опіку над неповнолітнім сином. Тоді у нас ще не було жовтої преси, але мистецьке коло добре знало причину розпаду шлюбу, який протривав майже 20 років. Вона зв'язалася з якимось кардіологом за фахом і поетом за покликанням. Ці стосунки тривали менш ніж чотири роки. І тоді – на превеликий подив – невірна повернулася до Бернарда. Ще більше всіх здивував їхній повторний шлюб».

Акт 3

Сцена 1

Він – єдиний польський вокаліст, який записав альбом з примадонною ХХ століття Марією Каллас! Він також співав з іншими знаменитостями: Маріо дель Монако, Джузеппе ді Стефано, Вікторією де лос Анхелес, Елізабет Шварцкопф, а на початку 1960-х в Польщі акомпанував новоспеченому тенорові з Італії. Його звали Лучано Паваротті. Пізніше він сказав знакове твердження про поляка: «Я стільки років їздив по світу, але красивішого басового голосу не чув».

Натомість Веслав Охман, мабуть, найближчий колега Ладиша по сцені, сказав: «Я співав з усіма найкращими басами світу: Чезаре Сьєпі, Миколою Гяуром, Борисом Христовим і мушу визнати, що Бернард Ладиш був неперевершеним. Бог подарував йому голос. Мій друг не мав формальної музичної освіти, але мав діапазон у три октави! Шкода, що світ про це не дізнався, тому що Беньо не виявляв бажання будувати кар'єру».

І все ж Ладиш успішно давав собі раду з оперною класикою: «Євгеній Онєгін», «Галька», «Фауст», «Севільський цирульник», «Дон Жуан», «Дон Карлос», «Аїда», «Ріголетто», «Князь Ігор», «Сицилійська вечірня», «Лючія ді Ламмермур» та роль усього життя – «Борис Годунов».

Сцена 2

Вагомим цензурним пунктом в його біографії стала дата 13 грудня 1981 року. Під час воєнного стану його вигнали з Великого театру. Рішення тодішнього керівника закладу, Роберта Сатановського, який видавався на хорошого тамбурмажора (вислів Януша Цеґелли), мало політичний і особистий підтекст. Слуга комуністичної влади, директор, генерал Польської Народної Армії під час Другої світової війни командував підпорядкованим Кремлю партизанським загоном на Волині, військову майстерність здобував у Москві. Під час карнавалу Солідарності Ладиш поширив цю інформацію на загал.

Сцена 3

Однак вимушений достроковий вихід на пенсію не означав розриву з бельканто. Марія Фолтин довірила йому роль Тев'є Молочара в польській прем'єрі «Скрипаля на даху». Він виконував її відмінно! На сцені театру «Сирена» він викликав ентузіазм у глядачів вистави під назвою «У зелено-золотому Сінгапурі» з феноменальною інтерпретацією романсів Олександра Вертинського в блискучому перекладі Йонаша Кофти.

Ладиша не оминуло й кіно. Він ще раніше знявся в екранізаціях польської літературної класики: «Лялька» Войцеха Єжи Гаса та «Земля обітована» Анджея Вайди, у телевізійній мініатюрі Тадеуша Конвіцького «Матура». Найбільше він нам запам’ятався завдяки ролі мірошника Прокопа у «Знахарі» Єжи Гоффмана (вони співпрацювали й під час екранізації «Вогнем і мечем»). Також він грав монарха у серіалі Єжи Ґрузи «Перстень і троянда», адресованому молодіжній аудиторії, і пастором у детективі «Карате по-польськи».

Сцена 4

У 1982 році, незабаром після виходу останнього фільму, я мав честь познайомитися з артистом. Пам’ятаю, як я переступив поріг вілли в Отрембусах на вулиці Францисканській, 13, запитав господаря, де можу повісити своє пальто, на що він відповів з грайливою посмішкою: «Навіть на моїх рогах».

У саду цієї резиденції він по-королівськи спонсорував випускну гриль-вечірку (я навчався у класі зі Збишеком Ладишем – прим. автора) і став її епіцентром. Коли наступного дня я зателефонував йому, щоб подякувати за незабутнє свято, він урізав мій монолог, спитавши: «Тобі не здається, що нам час переходити на ти?» Я збентежений промовив: «Це залежить тільки від Вас, пане Бернард». Поки до моїх вух долетіло клацання покладеної слухавки, я почув: «Ну, до побачення тобі».



Кода

Він прожив 98 років. Осінь свого життя артист провів у квартирі на третьому поверсі будинку музикантів на вулиці Мольєра, 8. Це перший житловий будинок післявоєнної Варшави, обладнаний підземним гаражем і домофонами.

Нездоровий спосіб життя нарешті дав про себе знати: Ладиш любив заливати за комір, пристрасно курив сигари, їв калорійну їжу, але, як він підкреслював, смачну, у чому я неодноразово мав змогу переконатися, поїдаючи (ледь не ковтаючи язика) порції цепелінів, ця страва – візитна картка пана Бернарда.

У Повонзках 5 серпня 2020 року з ним прощалися любителі музики, артисти та жителі Східних кресів, проливаючи сльози під салютом почесної роти Польського Війська.

– Томаш Збіґнев Заперт

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– Переклала Олена Ковалевська

Дякуємо за допомогу в написанні тексту Александру Чайковському-Ладишу, Збіґневу Ладишу та Сильвії Висоцькій.

Джерела:

  H. Czyż Jak z nut
[Г. Чиж «Як з нот»]
J. Cegiełła Muzyka, miłość i mitomani
[Й. Цеґелла «Музика, кохання і міфоманія]
J. Ekiert Lustro epoki
[Й. Екерт «Дзеркало епохи»]
W. Panek Kariery i legendy
[В. Панек «Кар’єри і легенди»]
A. Szarłat Damy III Rzeczpospolitej
[А. Шарлат «Дами Третьої Речі Посполитої»]
M. Sierotwińska-Rewicka Rzeka Bernarda Ładysza  [М. Серотвінська-Ревіцька «Річка Бернарда Ладиша»]