Я давно обдумую просту тезу: відчуття того, що з відходом старих майстрів закінчується акторство, можливо, навіть має право на існування. З’являються незаповнені прогалини. Вони асоціюються нам з чудовим репертуаром, з видатною літературою, з різноманітними конвенціями, також з літературним кабаре – це все сьогодні значно важче знайти. Та й самі вони були унікальними. Однак у мене не складається враження, що після них нічого немає.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
  Ви шукаєте акторської віртуозності вже і сьогодні? Вона зустрічається у всіх акторських поколіннях. А якщо Ви шукаєте її особливо велику дозу, їдьте в Торунь. Куявсько-Поморський музичний театр пропонує переглянути «Вбивство для двох» – мюзикл, який вже кілька років є сенсацією на Бродвеї. Тут ми отримуємо все, про що можна мріяти: чудовий текст, але також і театр в чистому вигляді. Театр зухвалих розваг, шаленої гри. Яка, втім, може бути грою лише завдяки своїй акторській довершеності. А це досягається наполегливою працею.

Сюрреалізм з Нової Англії

Джо Кіносіан написав музику, а Келлен Блер –лібрето для абсолютно безглуздого пастишу в стилі Агати Крісті. У центрі уваги вбивство відомого письменника в його будинку і розслідування, яке очолює поліцейський Маркус Москович, який повинен швидко щось придумати, тому що незабаром приїде досвідчений детектив. А Москович (напевно, поляк) досі прагне отримати значок детектива.

Часом атмосфера сюрреалістичних діалогів, які хоч і передають певні реалії, видається напрочуд англійською. І все ж це не Англія, а американська Нова Англія. Одразу пригадується класика з «Миш’яку і старого мережива» Джозефа Кессельрінга 1939 року (згодом комедію екранізували). Крім того, цікаво, що сучасні автори так добре відчувають і передають регіональну атмосферу.

Ці автори змушують лише двох акторів зіграти весь сценарій – мабуть, це основна родзинка цього твору. Один – поліцейський, а другий повинен зіграти всіх інших персонажів: головних підозрюваних, які опинилися в будинку. Це шлях до повної умовності, адже другий актор щоразу перевтілюється в іншого персонажа, часто з хлопця в жінку (чи навіть у дитину), і треба йому повірити – звичайно по-особливому, суто театрально.

Крім того, обидва актори грають на піаніно досить складні мелодії. І часом співають. Коли один щось наспівує (назвемо це аріями), то другий йому акомпанує. Це своєрідний натяк на іноді абсурдні дискусії про нікчемність акторської професії. Чи спробували б Ви вмістити це все разом у дві з половиною години? А й справді…

Прем’єра мюзиклу «Murder for Two» відбулася у 2011 році в Шекспірівському театрі в Чикаго. Потім він потрапив на нью-йоркський Бродвей і залишається там донині. Це один із тих чарівних театральних комедійних хітів, які роками показують у багатьох країнах світу.

Сліпуча умовність

Ідея привезти мюзикл до Польщі належить Анні Волек, директору Музичного театру в Торуні. Вона бачила мюзикл в Нью-Йорку, спілкувалася з обома його творцями. Вона також переклала текст. Проте знаково, що один із режисерів, якому запропонували написати текст, відповів, що в Польщі це зробити неможливо. Мається на увазі: відповідної команди для реалізації ідеї тут не знайти.

І все ж це виявилося цілком реально. З найкращими виконавцями, яких тільки можна собі уявити. Якщо на здоровий глузд оцінити роботу авторів, то на них повинна чекати всепольська слава.

Режисуру взяла на себе актриса Аґнешка Плошайська, яка вже займалася постановкою інших вистав для Музичного театру в Торуні, який діє вже сім років. Вона поставила на повну, сліпучу умовність: актори повинні постійно пам’ятати про те, що потрібно переступити через труп, якого ми не бачимо, а двері в салоні родини Вітні можна в потрібний момент пересунути.

Декорації Войцеха Стефаняка наче з реальності: просто частина квартири в американському будинку, а в центрі сцени – кругла платформа, що обертається, а на ній піаніно. Не раз і не два ця платформа обертатиметься. Одного разу 40-річним Мацеєм Маковським, потім 30-річним Марціном Сосінським (обидва виглядають молодшими).

Безсумнівно, Марцін Сосінський, сьогодні актор Музичного театру в Лодзі, по-особливому активізує нашу уяву, адже його акторська місія зіграти таку кількість персонажів просто незрівнянна. На його думку, їх аж 13. Я нарахував 12: дружина письменника Вітні, психіатр доктор Гріфф, балерина міс Льюїс, подружжя сусідів, Стефф Вітні, племінниця вбитого, троє учасників хору (дев’ятирічні хлопці), пожежник, схований у ванній кімнаті, показана у ретроспективній сцені коханка Маркуса Ванесса та партнер Маркуса Лью, який з’являється лише на хвилинку (теоретично присутній протягом більшої частини вистави). Однак можливо, що я когось пропустив.

Сосінський не намагається змінити свій макіяж чи вбрання, він завжди одягнений в чорний одяг з жилеткою (костюми Ванди Ковальської). Щоб змінити постать, він іноді трохи пересувається на сцені. У будь-якому разі, ці зміни часом стають предметом окремих сюрреалістичних жартів. Все досягається шляхом зміни тембру голосу, міміки та мови тіла. Його перетворення вражають. Нам навіть вдається звикнути принаймні до деяких героїв, як до окремих постатей. Це чистої води театр!

Сьогодні Сосінський є фахівцем мюзиклів. Але кілька років він був актором-ляльководом. Анджей Масталеж має рацію, що ляльковий театр – це хороша школа розвитку уяви. Водночас той же Сосінський – ветеран дубляжу. Господи, це ж справжня людина-оркестр.

Особливо запам'ятовується кілька його «номерів». Наприклад, виступи в ролі сексуально збудливої ​​балерини (чудовий танець – хореографія Міхала Цирана). І він не вдає на силу спокусливу ​​жінку. То як же ми йому віримо? Чому сприймаємо цей задум?

Або всі ті сцени з трьома хлопцями з хору, які грають майже паралельно. Або настирливий голос вдови пані Далії. Крім того, точні та надзвичайно кумедні діалоги актор насичує власним комізмом і спонтанною енергією. Ця роль варта всіх нагород.

Мацей Маковський у звичайній формі американського поліцейського в цивільному грає «лише» Маркуса, а це означає, що він теж постійно на сцені. Він чудовий драматичний актор, а також ветеран літературного кабаре, який вижив у польському просторі завдяки таким феноменам, як «Kabaret na Koniec Świata» чи телебачення La La Poland.

Я неодноразово писав про нього як про «характерного коханця». Мацей Маковський може створити справжній монтіпайтонівський сюрреалізм не надто перебільшеними жестами, мімікою та тоном голосу. Він робить це легко, смачно і з чуйністю. Так і в цьому спектаклі.

Меланхолійна незграбність Маркуса Московича стає матеріалом для серії чудових акторських етюдів, які так ідеально гармоніюють із зовсім протилежними постатями Сосінського. Вони контрастують між собою – і це добре! При цьому, коли актори грають і акомпанують один одному, вони обидва відходять від усіх своїх героїв. Вони також стають нашими провідниками в тому божевільному світі.

Вони не співають так, як професійні вокалісти, але тут повністю достатньо акторської пісні. Вони чудово спрацювалися. Відчувається їхнє задоволення від створення такого театру. Я це відчув уже на відео з репетицій, опублікованих у Facebook.

Данина чарівникам

Що тут можна сказати? Просто потрібно віддати належне таким чарівникам. Один мій знайомий актор, який був разом зі мною на прем’єрі, зауважив, що цю виставу слід показувати в акторських школах в Севрі, як зразок таких розваг і такого мистецтва акторської гри. Я повністю з ним погоджуюся. Слід зазначити, що роль Маркуса, чергуючи з Маковським, грає Войцех Лапінський (ще студент). Він, мабуть, судячи з його зовнішності, повинен бути зовсім іншим Московичем. Обіцяю собі подивитись цей мюзикл ще раз з ним в акторському складі.

От тільки постає питання: чи зможе скромний Музичний театр у Торуні цей шедевр записати у свій постійний репертуар, чи зможе зробити так, що на нього підуть натовпи глядачів? Чи спробує сам поїхати з цим мюзиклом по Польщі?

Реакцією публіки на прем’єрі був спонтанний ентузіазм, який рідко в такому масштабі сьогодні зустрінемо в польському театрі. Для глядачів були створені додаткові розваги, наприклад, голосування під час антракту, де на картках потрібно було написати ім’я вбивці. Попри те, що текст дуже відірваний від реальності, магія головоломки, якщо прийняти всі умовності пастишу, залишалася з нами майже до кінця.

Бажаю Музичному театру в Торуні успіхів. Я бачив Ваші постановки, навіть цілком пристойного «Гемара». У мене таке відчуття, що на цій маленькій сцені, до якої треба піднятися на п’ятий поверх (але у чудовій торунській історичній кам’яниці), поважають майстерність. Цього разу, однак, це було щось більше – це було Боже божевілля!

А може, це виклик не лише для Торуня? Що було б, якби TVP знайшло можливість перенести цю постановку у власний, найбільший у країні театр? Він цього вартує.

Театр живе, навіть якщо у деяких фрагментах він зредукований, позбавлений своїх старих завдань і цінностей, пов’язаних з хорошою літературою. Цей вид театру не моралізує, не повчає і не закликає до чогось зі сцени. Але він все ще може чарувати. Польські актори ще можуть це робити, не обов’язково знаменитості з найгучнішими іменами. Аплодую всім творцям вистави!

– Пйотр Заремба

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

–Переклад Олена Ковалевська