Схоже, еліта наддержави, якою хоче вважати себе Америка, не досить серйозно відреагувала на припущення голови Думи В’ячеслава Володіна про те, що РФ могла б або навіть повинна претендувати на Аляску як на землю своїх предків.

На перших шпальтах Washington Post, як і раніше здебільшого про стрілянину та про те, як Джо Байден глибоко підвів демократів, на вулицях Нью-Йорка тривають демонстрації прихильників абортів, нічого не чути про те, що в Wallmart в Анкориджі розкуповують котячий корм. Звичайно, можливо, громадськість ще не знає, що наступні авіаносці прямують на північ Тихого океану, а підрозділи морських піхотинців займають стратегічні позиції на чорних скелястих берегах Берингової протоки.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
  Однак більш вірогідно, що заяву Володіна визнали в США і в усьому світі черговим прикладом безглуздого заклику, який служить лише для примноження «білого шуму», свого роду політичного базікання. Можна також інтерпретувати вислів голови Думи з погляду релігієзнавства: на думку видатних вчених, таких як Мірча Еліаде, подібна абсурдна та злісна поведінка характерна для менших божеств типу трикстерів, які досить характерні для палео-азіатської та індійської міфології, хоча риси трикстера має також скандинавський Локі.

Дух трикстера інколи приходить до політиків, прикладом цього була проголошена речником комуністичного уряду Польщі Єжи Урбаном готовність, надіслати купу спальних мішків для бездомних з Нью-Йорка; цілком можливо, що загроза відібрати Аляску в США базується на подібних джерелах.

Проте, на мій погляд, попри вузьку стратегічно-військову перспективу, заява Володіна заслуговує на увагу та роздуми. Це й справді цікаво: уже редактор Павел Томчик зауважив, що був би радий побачити спроби російської влади встановити суверенітет над землею, на яку вони претендують. Чимало військових підрозділів, ймовірно, здобули б з цієї нагоди почесні назви, як-от «Фербанкс» чи «Джуно», багато кадирівців дізналися б, як смакують гарячі крильця (не обов’язково з McDonald’s), а зимовий десант на Юконі став би мотивом для багатьох художників-баталістів. Утім, навіть якщо хтось не фанат фільмів на зразок «Міст надто далеко», пропозиція голови Думи заслуговує на політологічну рефлексію.

Що стало причиною для російського державного діяча піддавати сумніву дійсність акту купівлі Аляски, укладеного 30 березня 1867 року державним секретарем Вільямом Генрі Сьюардом і представником Росії Едуардом де Штоклем? Як відповідальна особа Володін не повторює чутки, які витають у Росії вже кілька десятиліть, про те, що кошти, які належать Росії (7,2 млн доларів США, тобто на той час 11 362 481 рубль сріблом 94 копійки) опинилися в кишенях чиновників або були потоплені разом з оркнейською шхуною.

Ні! Адже він знає праці проф. Миколи Болховітінова, який багато років тому знайшов відповідні документи, що зберігаються в Російському державному історичному архіві (РДІА). У теці F 565, Op. 3, спр. 17843 арк. 9 детально описано витрати левової частки цієї суми на закупівлю обладнання за кордоном для будівництва нових залізниць: Курсько-Київської, Рязансько-Козловської та Московсько-Рязанської. Адже ми не будемо розбирати стрілкові переводи на трасі до Рязані та відкручувати гвинти, як у гуморесці Чехова!

Ні, В’ячеслав Володін не думає ні про що подібне, не вдається в подробиці щодо конвертації валюти, хід демаркаційних ліній чи обставини програшу Кримської війни. Він з легкістю вирішує справи методом Колумба: договір від сьогодні просто втрачає силу, тому що нам це не подобається, а крім того, на Алясці жили предки, можливо не Володіна особисто, але принаймні предки, якісь росіяни, які були змушені покинути свої шкури тюленів і бані в Анкориджі. А якщо й так…

Знову ж таки: дріб’язкові розумники можуть зауважити, що подібна легкість ставити під сумнів угоди може викликати деякий дискомфорт у нинішніх і майбутніх дипломатичних партнерів Росії (хто знає, наскільки мінливими можеть бути думки і настрій голови Думи?), що навіть у так вірогідних демографічних переписах, як російські, нелегко знайти значне представництво інуїтів і алеутів, тобто народів, які найчастіше населяли долину Юкон у середині ХІХ ст. Я залишаю це на розсуд допитливим, насолоджуючись баченням світового порядку, у якому міжнародні угоди, укладені сто, двісті, п’ятсот років тому, будуть оскаржені. Бо так. А чому б і ні.

Звичайно: нам, полякам, це було б нелегко. Анулювання ялтинських домовленостей, з одного боку, послабило б наші позиції у Вроцлаві та Щецині (про що попередники Володіна охоче нагадували Варшаві з 1945 року), а з іншого – підштовхнуло б нас до кошмарних суперечок щодо Східних кресів (польська назва територій Західної України, Західної Білорусі і Литви, що колись входили до складу Польської республіки). Але нащо говорити про Ялту: було б справді цікаво, наприклад, денонсувати положення Вестфальського миру (1648 р.).

Я хотів би побачити, як герцог Брауншвейг-Люнебург поступиться своїм голосом у парламенті Рейху єпископу Бремена, як маркграф Бранденбург втратить єпископство в Камені-Поморському, а Священна Римська Імперія відновить своє право панувати над Швейцарською Конфедерацією. Так, могли б виникнути деякі спірні питання, наприклад, щодо права користуватися княжими атрибутами володарів Померанії або щодо того, хто отримуватиме десятину від Шверінського єпископства: голова Думи, безумовно, міг би допомогти у розв’язанні цих питань.

А коли б він уже це зробив, можна було б перейти до невизнання інших договорів, які, як і більшість (давайте будемо чесними), були укладені під тиском часу, зброї, загрози голоду чи перевороту, і які недостатньо враховували права сусідніх народів. Не бажаючи, щоб мене запідозрили в дешевому ревізіонізмі, я мовчу про Полянівський мирний договір, відповідно до якого Польща могла б претендувати на чернігівську і сіверську землі, а Литва на Смоленськ; я мовчу, хоча б з радістю віддав тогочасну компенсацію, тобто 20 тисяч карбованців, за право використання титулу московського царя президентом РП. Проте залишмо Поляново і навіть Деулінське перемир’я, геть вузький ревізіонізм!

Але чому б не придивитися уважніше до положень Ништадтського миру (1721 р.)? Є багато даних про те, що землі, які тоді віддала Швеція, зокрема гирло Неви, яка впадає до Фінської затоки, були заселені багатьма предками нинішніх шведів, яким часто доводилося залишати ці болотисті, але невдовзі урбанізовані землі. Крім того, положення мирного договору в Кючук-Кайнджарджі (1774 р.) надто поспішно ставлять під сумнів врегулювання миру в Ниші (1739 р.), який передбачав, зокрема, заборону проходу російського флоту через чорноморські протоки.

Проте все це була дипломатія Просвітництва, для якої, як відомо, народи були, як пішаки на шахівниці. Якщо ж справді апелювати до минулого, то мої думки перенесуться в переддоговірні часи, до воїнів Темудзина, Субедея і Джебе, які через Дар'яльську ущелину, через рівнини біля річки Калка і надволзькі рівнини дійшли до Рязані, Коломни, Твері й Ростова, до Володимира-над-Клязьмою і до Москви – і пробули вони тут, хоробрі й працьовиті, як російські купці на Юконі, понад 150 років. Невже Улан-Батор повинен так легко забути своїх предків?

Звичайно, можливе розірвання Монголією Договору про дружбу та стратегічне партнерство, укладеного з Росією у вересні 2019 року, ймовірно, потребуватиме додаткового озброєння поліцейських відділків у Сандомирі та Легниці. Проте я вважаю, що повага до предків нинішніх монголів варта таких зусиль.

– Войцех Станіславський

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– Переклад: Олена Ковалевська