Немає більше справедливих воєн і права на захист. Захисники стають джерелом насильства, і не може не скластися враження, що при сповіді нападник отримає м’якшу покуту, ніж захисник.
***
Вищезгадані заяви Папи та інші, що засуджують війну як таку, не вказуючи на агресора, розривають з доктриною справедливої війни, що розвивалася в Церкві протягом століть. Спочатку християни, як вигнанці у Римській імперії, намагалися не служити в легіонах і засуджували будь-яке застосування сили, щоб по-євангельські відповісти на агресію любов'ю, підставивши іншу щоку. Євангельське послання не змінилося, але становище християн в імперії істотно змінилося під час правління Костянтина Великого в IV столітті. Будучи провідною релігією, громадяни імперії визнали її власною державою, яку необхідно було захищати силою.
У середні віки старанно читали Аристотеля, який визначив умови до справедливої війни. І він стверджував, що війна є справедливою, якщо її метою є захист держави від поневолення її громадян іншими, поширення правління держави на інших в інтересах її громадян і поневолення тих, для кого рабство є заслуженим, тобто варварів.
Окрім першої причини, тобто захисту, решта, напевно, викликала сумніви у християн. Особливо право до поневолення варварів, тобто тих, хто за різних причин гірший від нас, не могло залишитись у християнському світі, який відмовився від рабства.
WAR IN UKRAINE
Для Аристотеля та його наступників у роздумах про війну в стародавні та християнські часи, було зрозуміло, що метою війни був мир. Очевидно, що навіть ті, хто починає війни, хочуть миру після війни, лише вигіднішого для себе, ніж до цього. Широкі можливості для зловживання цією концепцією були звужені Цицероном, для якого справедливу війну можна вести лише для повернення втрачених благ, як матеріальних, так і нематеріальних, таких як честь.
Такій війні має передувати спроба домовитися й оголошення війни. Війну треба вести чесно, без зайвої жорстокості, а дане, навіть ворогу, слово треба тримати. Але не відносно всіх ворогів, піратів наприклад, можна обдурити і не заплатити домовленого викупу за звільнення, тому що грабіжник є ворогом людства.
Правові та моральні роздуми про війну після видатних язичників продовжив св. Августин, чий моральний та інтелектуальний авторитет проіснував багато століть після його смерті, і якого цитують донині філософи та теологи. Він відійшов від поширеного у свої часи трактування окремих фрагментів Євангелія як виключення всякого роду насильства.
У полемічному творі «Contra Faustum» він писав: «Війни справедливо звинувачують у прагненні заподіяти шкоду, у жорстокій помсті, неспокійному і невгамовному духу, дикості у бою, бажанні панувати тощо. І дуже часто, щоб вгамувати ці пристрасті, керуючись почуттям закону, навіть добрі люди йдуть на війни, щоб протистояти насильству чи то згідно Божого наказу, чи певної законної влади».
А також у «Про Град Божий»: «Коли перемогу здобудуть ті, хто боровся за праведну справу, а хто буде сумніватися, чи правильно бажати їм перемоги, і чи тоді буде досягнуто бажаного миру? Це безперечне добро і це, безсумнівно, Божі дари».