ТИЖНЕВИК TVP: Ваше Преосвященство, Ви нещодавно повернулися з Ватикану. Як саме Святіший Отець сприйняв Ваші повідомлення та роздуми стосовно позиції Церкви в Польщі та особисто Вашої позиції щодо російської агресії проти України?

АРХІЄПИСКОП СТАНІСЛАВ ГОНДЕЦКІ : Католицька Церква у Польщі рішуче засудила агресію Російської Федерації проти України і зайняла в цій справі однозначну позицію. З моменту початку агресії вже вбито тисячі невинних людей, серед яких діти і люди похилого віку, чоловіки та жінки, які не мали жодного відношення до воєнних дій. Чимало дій агресора має ознаки геноциду. Деякі міста і села були зрівняні з землею, бомби летіли на лікарні та школи. І все це відбувається за сто років від моменту створення безбожної радянської імперії та за сімдесят сім років після закінчення Другої світової війни.

У зв’язку з цією агресією я звернувся до Святішого Патріарха Московського і Всієї Русі Кирила з такими словами: «Жодна причина, жодне обґрунтування ніколи не виправдає рішення про початок військового вторгнення в незалежну країну, бомбардування житлових районів, шкіл, садочків чи лікарень. Війна – це завжди лихо для людства. Ця війна (…), з огляду на близькість обох народів та їхнє християнське коріння, тим більше є безглуздою. Хіба можна знищувати колиску християнства на слов’янській землі, місце хрещення Русі?».

Вторгнення в Україну принесе Російській Федерації більше шкоди, ніж користі. Перш за все, тут йдеться про тисячі росіян, які заплатять за цю війну власним життям, а також про імідж Росії як агресивного, непередбачуваного суб’єкта міжнародних відносин, який загрожує миру в усьому світі. Росія назавжди втратить своє добре ім’я.

Звістку про позицію і допомогу Церкви та поляків Папа сприйняв з великою радістю. Він перебуває під великим враженням від відкритості та жертовності наших співвітчизників, про яких до цього часу говорили лише з перспективи ситуації на польсько-білоруському кордоні. Я дозволив собі скористатися нагодою і пояснив Папі Франциску, у чому полягає різниця у ставленні поляків до біженців з зони воєнних дій з України (переважно жінок та дітей) та до економічних мігрантів (переважно молодих чоловіків) з різних країн, які, маючи можливість легально перетнути польський кордон, вдаються до нелегального його перетину, чим порушують законодавство ЄС. На відміну від хаотичної міграції, організованої за участю злочинних груп контрабандистів чи шляхом введення в оману людей, що прагнуть потрапити в омріяний рай у Європі, саме контрольовані міграційні процеси створюють почуття безпеки.

Однак, тут слід пам’ятати слова Святішого Отця про те, що «мігранти та біженці не є пішаками на шахівниці людства. Це діти, жінки та чоловіки, які з різних причин змушені покидати свої домівки, які мають таке саме законне бажання могти зробити більше, але найперше – бути чимось більшим» (Послання Святішого Отця з нагоди Всесвітнього дня мігранта і біженця, 2014). Дотримуючись державного та міжнародного права, ми зобов’язані задовольнити їхнє бажання.

Чи не втратила своєї актуальності, на думку Вашого Преосвященства, ідея «справедливої війни»? Як, з точки зору моралі, ставитися до того, що українці, а також добровольці з інших країн, зокрема, поляки, стріляють і вбивають росіян? Вони, зрештою, могли б припинити це і відступити, зберігши таким чином своє життя, життя своїх сімей та ворожих солдатів. Можливо, це була б більш християнська позиція?

Концепція «справедливої війни» має свою довгу історію. В порівнянні з періодом Старого Завіту, сьогоднішнє вчення Католицької Церкви про війну зробило значний крок вперед. 

Багато людей з цієї нагоди помилково розуміють п’яту заповідь Декалогу «Не вбивай» . Вона стосується не заборони війни, а заборони навмисного вбивства, на що вказує написане на івриті слово rāşah. Правильний переклад цієї заповіді мав би звучати так: «Не будеш вбивати навмисно» (Книга Буття 20,13). Схоже, вибір цього слова rāşah не був випадковий, адже воно відрізняється від слова harag, що означає «вбивство на війні», а також від слова hemit, що на івриті означає допустимість засудження до смерті або виконання смертної кари по відношенню до злочинців. Використання слова rāşah вказує на пролиття невинної крові, на умисне і сплановане вбивство ближнього.

Автором теорії справедливої війни вважається св. Августин (354-430), який стверджував, що по своїй суті війна не є ані чимось добрим, ані чимось поганим. Моральну сторону війни визначає мотив, яким керуються сторони, що в ній задіяні. На думку св. Августина, заклик Ісуса Христа не відповідати злом на зло не можна вважати засудженням будь-якої війни. Війна вважається справедливою, якщо ведеться за праведне діло. Однак, св. Августин наголошував на необхідності осудження будь-яких зловживань, пов’язаних з воєнними діями. Він підкреслював, що не можна вести війну, в якій схвалюються насильство, ненависть та жорстокість. Війна є покаранням за людські гріхи, а участь в ній є для християн сумною, але реальною необхідністю. На основі цього і була розроблена теорія справедливої війни, тобто війни, яка ведеться з метою захисту або ж з метою відшкодування шкоди. Кожна справедлива війна повинна відповідати наступним вимогам: її повинна вести законна влада, а її причина повинна бути значуща і справедлива. Метою справедливої війни вважається покарання зла і відновлення миру.

В Катехизмі Католицької Церкви (KKK 2308) йдеться, зокрема, про право застосування військової сили. Документ містить чотири основні пункти, що визначають умови її застосування: по-перше, шкода, яку завдає противник, повинна мати дійсно довготривалий і серйозний характер. По-друге, військову силу можна застосовувати лише тоді, коли всі інші доступні спроби і засоби буде вичерпано. По-третє, повинні бути серйозні причини, які вказуватимуть на подальший успіх, оскільки в іншому разі воєнні дії можуть заподіяти ще більше лихо, ніж було до цього. І по-четверте, застосування зброї не повинно спричиняти серйозних наслідків та наражати на небезпеку життя невинних людей.

Справедливими вважаються, передусім, оборонні війни, в основі яких лежить відстоювання прав чи компенсація шкоди, що пояснює необхідність утримання армії. «Ті, що присвячують своє життя захисту Батьківщини і йдуть до лав армії, є слугами безпеки та свободи народів. У випадку гідного виконання своєї справи, вони долучаються до процесу створення спільного блага нації та збереження миру». (Gaudium et spes, 79; KKK 2310).

Однак, сьогодні, у висловлюваннях Папи Франциска неодноразово звучить гостра критика теорії «справедливої війни». «Війна завжди буде несправедливою, - говорить Папа Франциск. – Колись навіть у наших церквах говорили про святу або справедливу війну. Сьогодні ми вже не можемо так сказати. Розвинулося християнське усвідомлення важливості миру».

Чому відбулась така заміна? Відповідь слід шукати в тексті енцикліки Fratelli tutti. «Дуже легко вибрати війну, користуючись різними відмовками, нібито гуманітарного, захисного чи превентивного характеру, а також вдаючись до маніпулювання інформацією. Фактично за останні десятиліття всі війни були нібито «виправданими». Катехизм Католицької Церкви говорить про можливість законного захисту за допомогою збройної сили, але таке рішення підпорядковується «суворим умовам моральної дозволеності». Але можна легко потрапити у дуже широку інтерпретацію цього морального права. У такий спосіб намагаються помилково виправдати і «превентивні» напади чи воєнні дії, які легко провокують «лихо і безлади, що є важчими, ніж лихо, яке слід усунути». Проблема полягає в тому, що одночасно з розвитком ядерної, хімічної та біологічної зброї, а також величезних можливостей, які створюють нові технології, війна отримала неконтрольовану руйнівну силу, яка вражає багато безвинного мирного населення. Насправді «людство ще ніколи не мало стільки влади над самим собою і немає гарантій, що воно використає її на добрі справи». Саме тому ми вже не можемо думати про війну як про спосіб вирішення проблем, адже шкоди і втрати, ймовірно, будуть більшими, ніж гіпотетичні переваги. Дуже складно зберігати раціональні критерії, розроблені у попередніх століттях, щоб у такій сучасній реальності говорити про можливість «справедливої війни». Ні жодній війні!» – пише Папа в енцикліці Fratelli tutti.

Як Церква в Польщі вирішує проблему неочікуваного напливу біженців? Як Ваше Преосвященство оцінює стан і позицію польських релігійних громад (парафій) з цього питання?

Зараз Церква складає дуже важливий іспит на чуйність до потреб найслабших. Наскільки мені відомо, люди Церкви – як представники духовенства, чернечих орденів, так і миряни – намагаються відповісти на нові виклики через діяльність організації «Карітас Польща», осередки Карітасу в єпархіях, реколекційних центрів, релігійних громад, чернечих орденів, приватних осіб. Замість того, щоб говорити про допомогу біженцям з України по всій країні (про це може розповісти «Карітас Польща»), я хотів би навести приклад діяльності лише однієї єпархії, а саме Познанської архиєпархії:

– Збір коштів в церквах – 3 млн. злотих;
– Збір коштів для Карітас Познань – понад 600 тис. злотих;
– Збір пожертв у понад 140 релігійних громадах Познанської архиєпархії;
– Пункт збору пожертв: видача допомоги відбувається в робочому порядку. Пункт створено при релігійній громаді (парафії) Відвідин Пресвятої Діви Марії в Познані;

– Центральний склад в Міжнародному виставковому центрі працював до кінця березня. За його роботу відповідали волонтери і працівники «Карітасу», Група Міжнародного виставкового центру, скаути з Союзу польського скаутського руху. Щодня роботу пункту забезпечувало близько 350 осіб;
– Пункт прийому і реєстрації у МВЦ – його роботу координує Волонтерська служба «Карітас» Познанської архиєпархії – цілодобове чергування в павільйоні № 2;
– Через Пункт прийому і реєстрації пройшло 23 324 особи;
– Кількість волонтерів, залучених до надання допомоги в Пункті прийому і реєстрації, становила 1514 осіб (серед них: перекладачі, психологи, дитячі аніматори);
– Протягом доби в Пункті прийому і реєстрації чергує зазвичай 35 перекладачів, 5 лідерів та 38 волонтерів;
– У Пункті працює також кабінет психологічної допомоги, яку, в складі команди волонтерів Карітасу, безкоштовно надають професійні психотерапевти.
– Крім того, наші волонтери підтримують функціонування ангару 7/7a – там на постійній основі працюють 4 лідери, а також щодня до них долучаються ще 25 волонтерів;
– В Україну відправлено автомобілі з допомогою – по 2 до Харкова і Одеси, по 2 до Бердичева, Львова, Чернігова, Трускавця, релігійних громад Самбора, Луцька (7 мікроавтобусів) і 1 для Університету в Києві;
– Посилка для України – так називається акція, що розпочалася в релігійних громадах (списки необхідних продуктів поруч з заздалегідь підготовленими картонними коробками, куди необхідно класти речі зі списку – в подальшому коробки передають біженцям, що звертаються за допомогою);
– З 6.04 розпочинає свою роботу Центр допомоги мігрантам і біженцям на вул. Памйонткова (заняття для дітей та молоді, мовні курси);
– В релігійних громадах архиєпархії перебуває приблизно 4500 біженців, яких розмістили в будинках єпархії, в приміщеннях «Карітасу», а також в сім’ях;
– Перебуває в процесі розробки інформаційна листівка українською мовою про можливості прийняття святих Таїнств;
– В наших планах також підготовка і організація літнього відпочинку для дітей з України (екскурсії, дитячі табори)
– Допомога надається і видається постійно в їдальнях та офісі «Карітасу»

 А яку підтримку одержують численні польські священники, що працюють в Україні чи в інших країнах колишнього радянського табору, у тому числі в Росії?

Отець Лешек Крижа, який відповідає за організацію «Допомога Церкві на Сході», повідомив, що на сьогодні за східним кордоном служать Церкві 198 єпархіальних священників, 387 священників, 320 черниць та 40 ченців з Польщі, а також миряни-волонтери. Завдяки коштам, зібраним в рамках Дня молитви і матеріальної допомоги Церкві на Сході, з’явилась можливість відремонтувати храми та катехитичні приміщення, організувати літній відпочинок для дітей та молоді, надати підтримку будинкам для літніх людей та притулкам для одиноких мам з дітьми, їдальням та кухням, де готують та роздають їжу дітям, літнім особам, бідним, і роботу яких координують черниці та ченці. До того ж священики, що служать в Україні або в інших країнах колишнього радянського табору, отримують допомогу та підтримку від польських парафій, які вони відвідують і де також проповідують слово Боже, збираючи пожертви на своє утримання, на утримання парафії та парафіяльних організацій.

Чи католики в Росії наважуються виступати проти агресії чи, ймовірніше, вони не хочуть наражати на небезпеку ані себе, ані інтереси Церкви на цих територіях?

Я не думаю, що відкриті виступи католиків в Росії проти російської агресії могли б якимось чином змінити ситуацію, пов’язану з відсутністю демократії в цій країні. Підтвердженням цього є православний священник Олександр Мень, який загинув при загадкових обставинах 9 вересня 1990 року біля Москви. За офіційною версією, його вбивцею був один з його прихожан. За іншими версіями його вбили співробітники КДБ чи ГРУ. Його син, Микола, говорив: «Мій батько був втіленням християнських духовних цінностей, які для партії влади були абсолютно неприйнятними. У 1990 році про нього дізналася вся Росія, після чого його авторитет лише зростав. Для комуністичної влади він становив реальну загрозу». До того ж католиків в Росії небагато. Я сумніваюся, що в диктаторській системі, при тотальному контролі всіх ЗМІ, такі виступи сприяли б змінам на краще, натомість вони б слугували нагодою для знищення Католицької Церкви та ліквідації її структур. Протестувати проти агресії – це, передусім, завдання людей і ЗМІ за межами російських кордонів.

Ваше Преосвященство, Ви були одним з перших єпископів, хто написав листа московському патріарху Кирилу із закликом зупинити російську агресію. Як це було сприйнято іншими єпископами в Європі? Чи розмовляли вони з Вами?

Після двох моїх листів, адресованих московському патріарху Кирилу, багато єпископів та католицьких організацій відправило листи подібного змісту. З метою «виявлення доброї волі в пошуку дипломатичного вирішення конфлікту, яке б базувалося на діалозі, здоровому глузді та дотриманні міжнародного права» звернувся до патріарха Кирила Голова Комісії єпископатів Європейського Союзу (COMECE) кардинал Жан-Клод Оллеріш з Люксембурга. Я думаю, що інші єпископи набралися сміливості назвати війну діянням сатани, хоча інші в своїх листах не пішли так далеко, як моє прохання до патріарха закликати російських солдатів відмовлятися від участі в цій війні. Це можна вважати збігом, але після цього листа патріарх Кирило у своєму виступі надав цій війні містичний вимір, вимір релігійної війни. Можливо саме з цим пов’язані обережні вислови Папи Франциска стосовно агресії Російської Федерації, які можна було б потрактувати як оголошення такої ж війни Католицькою Церквою.

Як цей Ваш лист був сприйнятий ватиканською дипломатією, яка традиційно ігнорує питання Центральної та Східної Європи, за виключенням, мабуть, понтифікату Івана Павла ІІ? У Польщі пам’ятають, що Листопадове повстання засудив тодішній Папа Римський, пам’ятають, що примас Стефан Вишинський був змушений діяти незалежно від ватиканських дипломатів, оскільки останні й надалі хотіли домовлятися з комуністами. Як Ви знаходите шляхи в цих лабіринтах?

Я не знаю реакції дипломатії Ватикану на цей лист. Він міг бути сприйнятий як втручання не в свої справи, оскільки за міжнародні питання відповідає Державний секретаріат Святого Престолу. Винятком був радше Лист польських єпископів до німецьких єпископів.

Мені здається, що в питаннях конфліктів, які виникають між країнами, де по одній і по другій стороні один проти одного воюють християни, дипломатія Ватикану намагається зберігати нейтральність і не приймати одну зі сторін конфлікту. Саме в цьому і полягає головна складність.

Під час моєї зустрічі з Папою Франциском я дозволив собі передати Святішому Отцю вичерпне дослідження присвячене сумним наслідкам «східної політики» (Ost-Politik) Ватикану стосовно Церкви в Центральній та Східній Європі. Я вважаю, що стосовно цього питання блаженний кардинал Стефан Вишинський мав слушність, саме тому з моменту обрання Папою Римським Івана Павла ІІ напрямок роботи дипломатії Ватикану з цього питання кардинально змінився. Симпатії ватиканської дипломатії до Росії ймовірно є похідною подібного духовного стану, що панує в Італії чи Франції, які на власному досвіді не зазнали наслідків правління комуністичної диктатури.

Чим для католицького світу є несподіваний візит Вселенського патріарха Варфоломія до Польщі? Чим він є для дипломатії Ватикану?

Візит Вселенського патріарха Варфоломія, Архієпископа Константинополя – духовного лідера понад 300 мільйонів православних християн усього світу – мав для мене подвійну мету. З одного боку, цей візит був засудженням російської агресії. Патріарх майже на самому початку закликав закінчити війну і негайно припинити будь-які акти насильства – все, що несе за собою біль та смерть. Цю війну він назвав «огидною» і висловив солідарність та підтримку незалежній від Москви українській Церкві та «страждальному українському народу». Патріарх показав справжнє обличчя православ’я, яке, згідно з Євангелієм, засуджує війну. З іншого боку, цей візит був підтвердженням його духовної близькості з біженцями з України, що втікали від війни. Оскільки я не ватиканський дипломат, я не знаю чим цей візит був для дипломатії Ватикану. Можливо, в очах Папи Франциска був сприяв зміцненню зв’язків між Ватиканом і Константинополем.

Які плоди в майбутньому можуть дати всі ці добрі справи, поштовхом для яких стали біженці? Більше зближення з вірними Греко-Католицької Церкви? З православними?

З впевненістю можна сказати, що так. Я переконуюсь в цьому, аналізуючи ситуацію, яка склалася в нашій Познанській єпархії. Серед біженців, які потрапили до нас, були як звичайні миряни, так і священнослужителі, які приїхали зі своїми сім’ями. Це дало нам можливість – після отримання попередньої згоди польських греко-католицьких єпископів – здійснювати душпастирське служіння українською мовою для греко-католиків; служити літургію та проводити сповіді українською мовою. На прохання польських православних єпископів нами були відкриті місця для служіння православної літургії в римо-католицьких храмах, керуючись тим, що добро душі – це suprema lex. 

– розмову вела Барбара Сулек-Ковальска
– переклад Роман Шевчук