Усупереч поширеній думці, сьогоднішня Росія – не є православною країною. Патріарх Московський Кирило може говорити всяке, але факти свідчать самі за себе. Хоча переважна більшість росіян заявляє про свою приналежність до православної віри, у літургійному житті церкви регулярно бере участь лише кілька відсотків з них.

Свідченням нинішнього стану справ є й моральний стан, у якому пребуває російськесуспільство. Зґвалтування та вбивства, які здійснюють російські солдати по відношенню до українського мирного населення, показують лицемірство, яке виливається з моралізаторських слів Кирила про ЛГБТ-рухи.

Проте до цього додаються й інші чинники. Візьмімо хоча б статистику абортів і розлучень у Росії. Вони відносяться до найвищих у світі. Крім того, значна частина росіян живе в неформальних стосунках.

Отже, можна висунути тезу про те, що в Росії ми маємо справу із суспільством, яке не сприймає всерйоз ані церкви, ані її вчення. Варто зазначити, що такий підхід росіян стосується не тільки релігійних питань.

У цьому контексті на увагу заслуговує інтерв'ю, яке місяць тому інтернет-каналу Навальний Live дав російський письменник Дмитро Биков, відомий своїм дуже опозиційним ставленням до Кремля. У цій розмові він зауважив на тому, що може здаватися дивним для поляків, а саме, що росіяни завжди мали іронічне ставлення до будь-якої ідеології, і з цієї причини ще донедавна можна було сподіватися на те, що їхній країні вдасться уникнути фашизму, тобто того досвіду, який спіткав свого часу велику кількість інших країн. Утім, на думку Бикова, зараз Росія розкриває своє саме фашистське обличчя.

На перший погляд, із письменником важко погодитися в цьому питанні. Адже, починаючи із середини XX століття, для всіх наступних поколінь росіян істотним орієнтиром слугувала Велика Вітчизняна війна. Після 1945 року в Радянському Союзі склався її міф, який аж ніяк не був тотожним комуністичній ідеології. Саме до нього звертається «політичне богослов'я», яке впливає на російську колективну свідомість і донині. У цьому сенсі, на відміну від того ж православ'я, воно впорядковує мислення росіян про світ.

Така «політична теологія» інтерпретує історію ХХ століття в категоріях навіть метафізичної боротьби Добра зі Злом. Усе зрозуміло: Добро то переможець нацизму – СРСР, а Зло – ІІІ Рейх і його колаборанти (або ж, якщо йдеться про Україну, то тут маються на увазі бандерівці).

Як відомо, щорічно в Росії 9 травня відзначається День Перемоги. Головним пунктом державних урочистостей є, звичайно, великий військовий парад на Красній площі в Москві. Тут напрошується порівняння з церковною хресною ходою в церкві, оскільки поразка гітлерівської Німеччини має в кремлівській пропаганді ранг месіанської події. Кремлівський меседж можна сприймати так: так, насправді людство було врятоване жертвоприношенням, але не Ісусом Христом, а Радянською Армією, яка з великими втратами просувалася до Берліна. Із християнської точки зору це звучить як блюзнірство.

Тому складається враження, що наскільки росіяни не сприймають усерйоз православ'я, настільки ж вони інакше та неіронічно підходять до міфу про Велику Вітчизняну війну. Вони продовжують набагато пишніше відзначати День Перемоги, ніж православний Великдень. І при цьому вони вважають себе нацією антифашистів – спільнотою, що врятувала світ.

Ось тільки російське суспільство теж змінюється. Із моменту банкрутства реального соціалізму й розпаду Радянського Союзу воно зробило ставку на споживацтво. Якщо ж навітьобіцянки комунізму виявилися пустослів’ям, то будь-які інші великі ідеологічні наративи тим більше прийматимуться цим суспільством із цинічною недовірою. Політику воно розглядає як поле нещадного зіткнення мирських інтересів, а не царину, у якій люди керуються шляхетними намірами. На Володимира Путіна ж росіяни дивляться не на як політика, який намагається реалізовувати якусь нову ідеологію, а просто як на «ефективного менеджера» (інакше цим терміном кремлівська пропаганда визначає ЙосипаСталіна).

Отже, виникає закономірне питання: чому росіяни підтримують «спецоперацію», тобто вторгнення своїх військ в Україну, яке Кремль виправдовує нібито якимись вищими благородними цілями (на кшталт «денацифікації»)? Можливо, відповідь приховано в дуже цікавому спостереженні, зробленому Биковим у вже згаданому вище інтерв'ю, і в тому, що він називає фашистським обличчям Росії.

Отож, на думку письменника, фашизм – це не стільки ідеологія, скільки емоційне явище – настанова, суть якої полягає в тому, щоб отримувати задоволення від того, щоб бути поганою людиною. Биков далі цієї своєї думки не розвиває, а шкода, тому що в роздумах над природою путінського режиму він вказує на важливу зачіпку. Тому варто піти цим шляхом.

Аналізуючи російську політику за часів президентства Путіна, можна зробити висновок, що Кремль поступово все більше й більше ігнорує міжнародне право. Із часу ж вторгнення російських військ в Україну відбулося особливе загострення цього процесу. Російський диктатор відмінно почувається в ролі хулігана, який може втерти носа глобальному жандармові (США) та його союзникам. І, з точки зору росіян, немає значення, хто в цьому конфлікті (саме в моральному сенсі) має правоту. Бо якщо політика – це зіткнення інтересів, то потрібно керуватися партикуляризмом.

Ось чому господар Кремля все ж таки імпонує американським радикальним консерваторам (про це ми писали в тижневику TVP в тексті «Fox News не розуміє польського занепокоєння Росією. Праве американське телебачення підтримує Путіна»). Таким публіцистам, як Такер Карлсон або Сохраб Ахмарі, потрібен насамперед герой, який бореться з ліберальними елітами США. І це викликано їхнім єхидством. Якщо шокований вибухом російського насильства прогресивний істеблішмент Америки проголошує, що біле є білим, то вони до кінця наполягатимуть на тому, що біле – це чорне. І, ймовірно, серед всього іншого з цієї причини вони шукають виправдання для політики Кремля щодо України. Вони вважають, що саме так вони можуть здійнятися на вершини політичної некоректності.

Повертаючись же до фашизму, треба нагадати, що він, стоячи біля своїх витоків, був явищем контркультурним. Саме тому в Італії міжвоєнного періоду у фашистському русі активними були авангардні художники (хоча б футуристи), які повставали протии буржуазної цивілізації та почали знущатися з її моральних основ. Вони вважали чеснотою бути скандалістом, що здатен перекинути столики, за якими дотримуються етикету та правил.

Тому, чим потужніше на Заході звучать голоси засудження путінського режиму, тим більше зростає рівень задоволеннявпрезидентаРосії. Оскільки в його очах політики західних держав – невдахи, яких можна перегравати.

Тому немає нічого дивного в тому, що Путін користується підтримкою деморалізованого суспільства, для якого політика – це біологічна боротьба за існування. Єдине – це те, що більша частина цього суспільства не усвідомлює свого справжнього стану духу, а тому залишається одурманеною кремлівською брехнею про те, що в Україні російські війська несуть Добро, що бореться зі Злом, тобто фашизмом.

– Філіп Мемхес
–Переклад Оксана Усатенко