Показово, що напад Росії на Україну здійснюється під гаслами, які у країнах Заходу близькі лівим і ліберальним колам, а не націоналістам, які вважаються союзниками Владіміра Путіна. Цей поворот відкриває правду про дискурс, що панує в російській політиці.

Звісно, хтось може згадати проповідь, яку минулої неділі виголосив Московський Патріарх Кирил І, в якій заявив, що причиною кровопролиття в Україні стало зіткнення культур. Словом, на його думку, сепаратистські «Донецька та Луганська народні республіки» –– заборонили гей-паради, і саме тут виник конфлікт. Таким чином Кирил повторив відомі тези Володимира Путіна про Росію як берегиню здорових традиційних цінностей. Справді, це не має жодного відношення до поглядів лівих чи лібералів.

За винятком того, що сьогодні ядро кремлівської пропаганди складають не образи церковного ієрарха, до слова, у минулому агента КДБ під псевдонімом Михайлов. Росія намагається переконати західну громадську думку в тому, що в Україні керують «нацисти» або, іншими словами, «фашисти», тому її потрібно «денацифікувати».

Це, по суті, риторика знана ще з радянських часів. «Антифашизм» як ідеологічне обґрунтування зовнішньої політики сформувався за часів, коли Радянський Союз змагався з Третім Рейхом за баланс сил у Європі, про що свідчить жорстока громадянська війна в Іспанії 1936-1939 років. Хоча з 1939 року Радянський Союз і Німеччина перебували в тактичному союзі проти Польщі, Франції та Великобританії (див.: Пакт Молотова-Ріббентропа), то у 1941 році він був розірваний.

Тоді перемога СРСР над Третім Рейхом стала головною іміджевою зброєю радянської імперії. Завдяки перемозі над Німеччиною совєти черпали моральну легітимність своєї політики. Вони використовували аргумент, що кожен їхній ворог був «фашистом», тобто найлютішим злочинцем. Таким чином, вони пропагували думку, що антикомунізм насправді є «фашизмом». Як наслідок, наприклад, у Польщі в сталінський період комуністи називали партизанів, які боролися за незалежність, – «фашистами».

Справа полягала в тому, що радянський «антифашизм» перегукувався з гаслами, які проголошувала інтелектуальна еліта Заходу. Після Другої світової війни саме ліві стали провідною ідеологічною силою у світі. Вони, як і радянські комуністи, хоча й не були монолітом у своєму ставленні до СРСР, також боролася з «фашизмом». Цим поняттям вони називали різноманітні явища, які, на її думку, перешкоджали у відновлення світу та ощасливленні людства: націоналізми, расизми, релігійні «фундаменталізми». Але загалом цей термін став надзвичайно широким і навіть химерним.

Наприклад, лідер студентського повстання в Парижі 1968 року Даніель Кон-Бендіт назвав Францію за часів президентства Шарля де Голля «фашистським режимом», оскільки в гуртожитках існували обмеження для відвідувачів і, на думку бунтарів, молодь не могла вільно займатися сексом. Це показує еволюцію лівих на Заході, де у багатих споживацьких суспільствах центр тяжіння змістився із соціально-економічних питань на культурно-моральну площину. Тому «антифашизм» може набувати навіть гротескних форм.

Але кровопролиття в Україні не можна назвати гротескним. Росія робить злочини, які намагається прикрити благородними гаслами. Використовуючи «антифашистську» риторику, вона хоче заслужити довіру в очах людей на Заході. Багато хто з них сприймає це як банальне твердження, що оскільки «фашизм» — що б це слово не означало — асоціюється з Адольфом Гітлером, це абсолютне політичне зло, з яким слід боротися так само як радянська армія воювала з Третім Рейхом.

І, мабуть, не випадково напад Росії на Україну на Заході виправдовували провідні ліві інтелектуали, зокрема: американський мислитель Аврам Ноам Чомський, канадська журналістка і громадська діячка Наомі Клейн, а також економісти колишнього міністра фінансів Греції Яніса Варуфакіса. Вони говорять, що Путіна можна зрозуміти. Їхня інтерпретація відповідає офіційній позиції Кремля: після холодної війни Росія була оточена НАТО, тому вона має право захищатися.

У цьому контексті варто зазначити, що в країнах Заходу існує лівий рух, який оперує антиамериканськими та проросійськими ідеями. Серед них можна згадати: німецьку партію «Лів» (нім. Die Linke), іспанську «Подемос» (ісп. Podemos, «Можемо!»), грецьку «Коаліцію радикальних лівих» (грец. Syriza), «Неприборкана Франція» (фр. La France Insoumise) або сепаратисти з Каталонії та Шотландії. Деякі з цих груп мають комуністичне коріння. Це слід пам’ятати, тому що в польському суспільному дискурсі переважає переконання, що в Європі підтримка Кремля – це сфера правих, обличчями яких є Марін Ле Пен та Віктор Орбан.

Повертаючись до кремлівської «антифашистської» агітації — її продовженням є казки Сергія Лаврова про те, що Росія проводить в Україні «спецоперацію» через те, що українська держава загрожувала російській державі майже так, як у 1941 році Третій Рейх загрожував Радянському Союзу. Звісно, той, хто щось знає про реальний стан речей, не повірить у цю нісенітницю. А все таки, глава російської дипломатії надалі використовує цю риторику.

Отже, висновок полягає в тому, що він робить це переважно для внутрішньої аудиторії, щоб консолідувати російське суспільство, якому промивають мізки та дедалі більше ізольовують від новин, що надходять зі світу. Можна припустити, що брехня Лаврова для більшості росіян є ближчою. Їм з дитинства прищеплюють міф про велику Вітчизняну війну, що робить Росію морально бездоганним визволителем світу від абсолютного політичного зла.

Але діяльність Лаврова не обмежується лише внутрішньою політикою. Адже російська держава є добре знана у світі у сфері поширення фейкових (неправдивих) новин. У його розпорядженні ціла армія людей, які займаються дезінформаційною діяльністю в соціальних мережах. Зважаючи на те, що в західних суспільствах значна частина це симпатики лівих і лібералів, тобто людей, яких досить легко можна налякати примарою націоналізмів, російські тролі звертаються до цієї великої групи зі своїм «антифашистським» порядком денним.

Проте політичний істеблішмент країн Заходу також несе відповідальність за такий стан речей. Він уже давно впав у ліві забобони та поблажливо ставився до радянського комунізму. Зайнятий внутрішньою боротьбою з «фашизмом» у правих колах, він не помітив наслідків повзучої ресталінізації Росії.

– Філіп Мемхес
– Переклад Юрій Ткачук