68% Росіян підтримують рішення про «спеціальну військову операцію» - так описують напад Росії на Україну в російських ЗМІ. Про це йдеться в дослідженні Всеросійського центру вивчення громадської думки (ВЦИОМ), опублікованому 28 лютого. Звісно, ​​можна задуматись, наскільки дослідження підконтрольної Кремлю установи відображає реальну підтримку російським суспільством рішення Володимира Путіна. Однак є багато підстав вважати, що ця підтримка висока.

Згідно з дослідженням, опублікованим CNN 23 лютого (за день до початку російської агресії), на питання: «Чи було б правильно, щоб Росія застосувала військову силу для запобігання вступу України в НАТО?» 50% респондентів відповіли ствердно, 25% не могли визначитися, а 25% виступили проти. Хоча лише 13% респондентів вірили в початок воєнних дій.

Опитування, що проводились протягом багатьох років, у тому числі незалежним Левада-центром, якого Кремль вважає «іноземним агентом», свідчать про високу суспільну підтримку російського президента.

«Опитування громадської думки в Росії протягом останніх років показують, що Володимир Путін і головні органи влади в Росії користуються великою громадською підтримкою. Хоча ми спостерігаємо коливання: якщо підтримка Путіна значно зросла після анексії Криму в 2014 році, то з 2018 року вона почала знижуватися, і ця тенденція зберігалася протягом кількох наступних років. Проте останні дослідження показують, що за останні три місяці підтримка президента знову дещо зросла, що в основному є результатом масової державної пропаганди, яка ґрунтується на військовій риториці», – говорить Катажина Хаврило, експертка з питань російського суспільства Центру східних досліджень.

Вона додає, що наратив влади має на меті викликати у росіян синдром взятої в облогу фортеці, розпалити неприязнь до Заходу, особливо до США, і таким чином консолідувати суспільство навколо Володимира Путіна.

За результатами дослідження Левада-центру у березні 2014 року, тобто після анексії Криму, підтримка Володимира Путіна досягла 80% (у порівнянні з 69% у лютому). Протягом наступних чотирьох років не було місяця, щоб підтримка президента опускалася нижче 80% (в окремі місяці вона сягала навіть 88-89%).

Тенденція до зниження розпочалася у 2018 році. Проте за останні чотири роки найнижча підтримка була зафіксована у квітні та травні 2020 року (ймовірно, це було пов’язано з обмеженнями через пандемію) і на той момент становила 59%. Крім того, з 2018 року підтримка залишалася незмінною на рівні 60-70%. У лютому 2022 року вона зросла до 71%.

Формування суспільних настроїв

Потрібно все ж враховувати похибку достовірності опитувань, яку дуже важко оцінити. «По-перше, більшість соціологічних інститутів у Росії перебувають під контролем або під великим тиском влади. Момент, коли проводиться опитування, або запитання, які задаються, часто визначені політичним рішенням. По-друге, в російському суспільстві глибоко вкорінений страх відкрито висловлювати політичні погляди. Ймовірно, дехто з респондентів приховує свої справжні погляди, побоюючись репресій. Росіяни вільно говорять про те, що вони насправді думають про політику, вдома, як кажуть росіяни - «на кухні», а не в розмові з незнайомим інтерв’юером», – пояснює Катажина Хаврило.

Слід також пам’ятати про пропаганду, якою постійно годують російське суспільство. Її основним носієм є телебачення, яке є для росіян основним джерелом інформації про світ. «Нині значна частина суспільства живе в умовах посилення інформаційної блокади. Порушуючи тему війни з Україною, ЗМІ можуть використовувати виключно контент, який надають державні органи. І якщо у самих росіян не вистачить рішучості поглиблювати свої знання та звернутися до незалежних, менш популярних джерел, вони будуть відрізані власною владою від інформації із зовнішнього світу. Незалежні ЗМІ, ті, які критикують Кремль, вже давно перебувають під прицілом російської влади, на них спрямована частина репресивних законів, які обмежують свободу слова та інші громадянські свободи (наприклад, законодавство про іноземних агентів). А в останні дні, після початку війни, розпочався процес повного блокування незалежних ЗМІ, символом чого стала ліквідація радіо «Ехо Москви», – каже експертка ЦСД.

Вона наголошує, що в авторитарній російській політичній системі, створеній Путіном, суспільство не розглядається як суб’єкт. Воно не впливає на рішення, що приймаються Кремлем. З іншого боку, влада докладає певних зусиль, щоб виявляти суспільні настрої та формувати їх з метою отримання підтримки для своїх дій.

Так було і з рішенням вторгнутися в Україну, якому передувала тривала пропагандистська кампанія про братню націю, пригнічену проамериканським і нацистським урядом у Києві, тож цей народ потрібно – як проголошує кремлівська риторика – «звільнити».

Зловживання та махінації

Маніпуляції Путіна чудово ілюструє приклад загальнонаціонального голосування щодо поправок до російської конституції, яке відбулося на межі червня та липня 2020 року. Аж 77,9% виборців (з явкою майже 69%) проголосували за поправки, згідно з якими термін повноважень Путіна «обнулився» і він зможе балотуватися на президентських виборах у 2024 та 2030 роках (тобто де-факто залишатися при владі як мінімум до 2036 року). Однак виникають серйозні сумніви щодо достовірності результатів. За результатами опитувань, підтримка президента становила тоді 59%, а довіра до нього була лише на рівні 25%.

В аналізі Агнєшки Легуцької, експертки з питань Росії Польського інституту міжнародних справ, читаємо, що Володимир Путін свідомо вирішив організовувати не референдум, а всенародне голосування (на підставі указу президента), що дозволило йому уникнути ряду обмежень, встановлених законодавством. У разі проведення референдуму необхідною була б «явка не менше 51%, проведення організаторами дебатів щодо предмету голосування та забезпечення участі незалежних спостерігачів. Нестандартна форма дозволила гнучко підійти до процедур, організувавши мобільні пункти голосування (у наметах, у дворах, у приватних будинках)».

Насправді люди проголосували не тільки за «обнулення» каденції Путіна, але й, зокрема, за пакет соціальних прав. Росіяни не могли підтримати частину поправок, вони проголосували або за, або проти всіх запропонованих змін до конституції.

«Коли з січня [2020 року] тривав процес обговорення майбутніх змін, більшість росіян (судячи з результатів опитування) висловлювалася за зміну конституції. І коли виявилося, що Путін «втиснув» поправку, яка «обнулює» його каденцію, раптом виявилося, що половина [громадськості] виступила за, а половина – проти. Але владі вдалося відсунути питання «обнулення» каденції Путіна на другий план. Це питання відверто замовчували у всій інформаційній кампанії щодо голосування та змісту поправок (фактично – в агітації за поправки), і люди перестали думати про це як про дуже важливе питання», – розповіла безпосередньо перед голосуванням в одному з подкастів Центру східних досліджень експертка групи з питань Росії Марія Доманська.

Так чи інакше, голосування мало переважно пропагандистський характер. «Конституційні зміни, ухвалені в березні [2020 р.] парламентом і Конституційним судом, не вимагали соціального схвалення, щоб набути чинності. Проте Путін вирішив віддати поправки на голосування з пропагандистських міркувань, щоб підтримати юридично сумнівні рішення», – йдеться в аналізі Агнєшки Легуцької.

Такими ж сумнівними, як і вищезгадане голосування, є вибори, які стали фестивалем процедурних зловживань і махінацій. На останніх президентських виборах Володимир Путін нібито набрав близько 77% голосів, що є рекордним результатом. Незважаючи на порушення, ці результати легітимізували владу Володимира Путіна та зміцнили його впевненість у собі (яка і так, мабуть, непохитна).

Повага до Сталіна

Надзвичайно важливу роль у формуванні суспільства відіграє історична політика. У звіті ЦСД «Вперед, у минуле! Російська історична політика на службі «вічного» авторитаризму», який підготували ​​експертки Марія Доманська та Ядвіга Рогожа, читаємо, що політика Кремля у цій сфері знаходить сприятливий ґрунт, що випливає зі специфіки російської політичної культури.

«Її традиційними елементами є культ влади та «культура насильства», всезагальність і визнання насильства як методу регулювання політико-соціальних відносин на багатьох рівнях – влади по відношенню до громадянина, сильнішого проти слабшого, домашнього насильства, насильства як виховного методу», – пишуть у звіті Доманська та Рогожа. Далі читаємо: «Мілітаризації історичної пам’яті та визнанню держави її єдиним «розпорядником» сприяє також суспільне визнання верховенства держави над особистістю та переконання, що Росії судилося бути великою державою».

Це надзвичайно важливий мотив. Показово, що в останні роки в Росії культ Йосипа Сталіна переживає ренесанс. Володимир Путін та його оточення міфологізують диктатора, по всій Росії досі встановлюють пам'ятники. На 70-ту річницю перемоги Червоної Армії під Сталінградом (2 лютого 2013 р.), тобто сучасним Волгоградом, місто на один день повернуло собі назву зі сталінських часів.

Критику злочинця Кремль прирівнює до критики нинішньої влади. Символічно було те, що влада взяла під контроль (у 2015 році) пермський музей історії політичних репресій «Перм 36», розташований на території колишнього концтабору ГУЛАГ на Уралі, і перетворила його на музей пенітенціарної системи.

Опитування регулярно підтверджують, що багато росіян поважають Сталіна і навіть вважають його найвеличнішою постаттю в історії своєї країни. «Дійсно, було відновлено культ злочинця. Сталін зараз у Росії є актуальним. Він є ідеальним покровителем для політики сили, яку веде Кремль. Більше того, Путін кілька років тому виголосив фразу на кшталт: «Ленін був поганою фігурою, тому що, викликавши революцію, він знищив Російську імперію». Після чого він протиставив його «доброму Сталіну, який об’єднав імперію і підняв її ранг до небаченого рівня», – каже професор Марек Корнат, історик і дослідник СРСР з Інституту історії Польської академії наук.

Дитсадкові війська

Російське суспільство виховується в такому дусі змалку. «Формування свідомості в наддержавному, мілітаристському та центристському стилі в Росії починається з дошкільного віку. У рамках «патріотичного виховання» дітей у дитсадках навчають військовим іграм та пісням, їм показують фільми про Велику вітчизняну війну, вони вивчають патріотичні вірші, а з нагоди військових свят одягають форму, ставлять вистави на військову тематику, тощо.

З нагоди річниці 9 травня у багатьох містах влаштовують свята та військові ігри, під час яких, зокрема, навчають кількарічних дітей стріляти з бутафорських гвинтівок (у тому числі з кулеметів), в деяких містах діти навіть марширують на параді у складі «дитсадкових військ», – читаємо у репортажі Марії Доманської та Ядвіги Рогожі.

Експертки ЦСД згадують, серед іншого, про військово-патріотичні клуби та гуртки, які з’являються у дитячих садках, про широкий асортимент тематичних іграшок чи військових костюмів для дітей (вони продаються у військових магазинах). «У свідомості кількарічних дітей це веде до романтизації образу війни, знецінює людське життя і з ранніх років привчає до конфронтаційного бачення світу. Все це є основою для наступних етапів індоктринації, вже на шкільному рівні», – пишуть авторки.

Важливим носієм пропаганди, що формує історичну свідомість і водночас російську національну ідентичність, є поп-культура – це в основному фільми та серіали на тему російської історії.

Атомізація суспільства

Все це має величезний вплив на сприйняття російських громадян. Про це свідчить велика радість росіян після анексії Криму та (на її хвилі) зростання підтримки політики президента. «Це була так звана кримська ейфорія», - говорить Хаврило.

При цьому експертка зазначає, що за останні вісім років умови функціонування суспільства в Росії змінилися. Насамперед через опресивну політику влади, яка однозначно посилила курс проти всіх незалежних інституцій Росії, зокрема, було закрито таку поважну установу, як товариство «Меморіал». Ведеться боротьба з громадянським суспільством шляхом скасування фактичного права на зібрання, а до опозиціонерів застосовуються репресії. «Зараз всі основні лідери російської опозиції, які ще у 2014 році вголос виступали проти політики Путіна та агресії в Україні, або мертві, або ув’язнені, або були змушені емігрувати. Тому не вистачає лідерів спротиву, які на акціях протесту могли б координувати це суспільство, визначати цілі та план дій. Ми маємо справу з атомізацією суспільства, загальним страхом і апатією», – підкреслює Катажина Хаврило.

Путін роками залякував еліту – олігархів, змушуючи їх підкорятися. Питання в тому, чи у світлі подальших санкцій Заходу, спрямованих проти майна олігархів, вони продовжуватимуть мовчати. Деякі з них уже починають піднімати свій голос (щоправда, поміркований, але все ж) проти агресії щодо України, наприклад Олег Дерипаска та Михайло Фрідман.

Останніми днями до нас з Росії доходять звістки про певні жести солідарності з рішенням Путіна щодо агресії проти України. Його відверто підтримує, наприклад, колишній чемпіон світу з боксу Олександр Повєткін чи один із провідних російських шахістів Сергій Карякін (до речі, до 2009 року він виступав за Україну). У соцмережах з'явилося відео, на якому працівники єкатеринбурзького інтернет-магазину висловлюють підтримку Путіну.

Не бракує також голосів росіян, які протестують проти рішення президента щодо військового вторгнення, наприклад, тенісист Андрій Рубльов, який після нападу Путіна на Україну опублікував в Instagram зображення двох постатей у кольорах прапорів України і Росії, які обіймаються. На наступний день, після перемоги над Хубертом Гуркачем на турнірі ATP в Дубаї, він написав маркером на об'єктиві камери: «No war please».

Протести на вулицях російських міст відбуваються також, хоча й нечисленні та нечасті. Влада відповідає репресіями. Серед затриманих є навіть діти. «Ми бачимо багато проявів протесту проти війни, наприклад, численні петиції, ініційовані артистами, представниками світу шоу-бізнесу та ЗМІ. Прості громадяни, долаючи виправданий страх перед репресіями, виходять на вулиці в знак протесту. Важко оцінити повний масштаб цього спротиву, оскільки протестні акції розпорошені по різних містах. Але відомо, що, на жаль,це явище не є масовим, принаймні на цьому етапі. Влада реагує дуже швидко та жорстоко, використовуючи суворі закони та силовий апарат, щоб відбити у людей, які виходять на вулиці, бажання діяти», – коментує Катажина Хаврило.

Дві Росії

Виникає питання, якою мірою президентство Володимира Путіна є втіленням Росії, а якою мірою її запереченням. Зрештою, про те, що суспільство підтримує імперські амбіції російської влади, відомо вже давно. У цьому ще в XIX столітті переконався маркіз Астольф де Кюстін, французький письменник і мандрівник, автор бестселера «Листи з Росії: Росія у 1839 році».

«Він хотів познайомитися з Росією, дізнатися, як у цій країні діє консерватизм. І він повернувся до Франції з переконанням, що цар є відображенням прагнень народу. Я гадаю, що це також можна застосувати до сучасності. Росіяни не хочуть миритися з втратою своєї імперії. Їх влаштовують будь-які дії, які спрямовані на побудову великої російської наддержави, навіть застосування політики сили. Це в дусі прагнень цього суспільства. Звичайно, не можна узагальнювати, бо є представники «іншої» Росії, але такою є основна тенденція в цьому суспільстві», – вважає професор Марек Корнат.

«Існує наратив, що Росія – це Путін, але це наратив Володимира Путіна та кремлівської еліти, які хочуть монополізувати країну. Їм підспівує російська пропаганда, – стверджує Катажина Хаврило. – Фактично, сьогодні можна і потрібно говорити про дві Росії. Путінська Росія і Росія, яка хотіла б звільнитися від Путіна. Зараз добре видно поляризацію. Частина людей критично ставиться до влади, протестує проти неї. Вони сьогодні опинилися у дуже складній ситуації, бо не мають інструментів, за допомогою яких вони могли б впливати на політичні рішення. Поки еліта буде консолідуватися навколо владного апарату, орієнтуючись на Путіна, важко говорити про зміни в політичній лінії», – додає дослідниця.

Крім того вона вважає, що опитування, м’яко кажучи, не є найоб’єктивнішим джерелом інформації про росіян. «Соціологи, які глибше займаються російським суспільством, вважають, що підтримка Путіна є дуже високою, але вона пасивна. Це не активна, не мобілізаційна підтримка. Люди не виходять на вулиці, щоб продемонструвати підтримку рішень влади, а приймають їх мовчки. Принаймні частина суспільства втомилася від довготривалого правління Путіна. Це проявляється, наприклад, у відсутності інтересу до міжнародних подій у ЗМІ. Коли росіян запитували про них (ще до вторгнення), вони зазвичай відповідали, що їх взагалі не цікавить політика, особливо в Україні, і вони відчувають перенасичення цією темою», – каже Хаврило.

Можна поставити собі питання: якщо росіяни зазнають провалу під час їхньої агресії проти України (жорстоко кажучи, коли гинутиме все більше і більше російських солдатів, а їхні трупи масово нахлинуть до Росії)та подальші наслідки санкцій для російської економіки стануть відчутними для звичайних росіян і російське суспільство заллє хвиля невдоволення, чи переросте це в реальний – активний, масовий – протест проти влади?

За словами Катажини Хаврило, це можливо, але не на теперішньому етапі. «Що стосується санкцій, то ще зарано, щоб росіяни гостро відчули їх на власній шкірі, хоча це обов’язково станеться. Наразі панує переконання, що, перш за все, санкції вводить ворожий Захід, який шукав привід дошкулити Росії. По-друге, громадяни переконані, що вони вдарять по найбагатших, еліті та олігархах, прості люди з цим впораються. Особливістю росіян певною мірою є вміння пристосовуватися до важких умов. Особливо в умовах війни, яка, на думку влади, вимагає жертв. Якщо йдеться про втрати, зокрема, людські, то інформація про них спочатку повинна буде просочитися через інформаційну блокаду. Ця тема дуже емоційна і потенційно небезпечна для влади. Чим довше триватиме конфлікт, тим важчими будуть його наслідки для суспільства. Залишається відкритим питання, у якому масштабі зростання невдоволення в суспільстві, яке неодмінно відбудеться, випливе назовні і чи вплине воно на рішення Кремля», – роздумує експертка ЦСД.

– Лукаш Любанські
– Переклад Марія Шевчук