Ми знаємо, що голендри оселилися в Польщі багато століть тому – незважаючи на назву, це були не лише голландці, але й німці. Проте може здивувати, що польських голендрів можна також зустріти у Сибіру. Розмовляють російською, але їхні молитовники польською, хоча написані готичним алфавітом.

Парадоксально, але старі звичаї голендрів збереглися не в нашій країні, а в селах за багато тисяч кілометрів на схід від Польщі.

Відкриття священика Іґнація Павлюса

На сайті парафії св. Рафала Калиновського в Усольї-Сибірському можна прочитати розповідь сальваторіанця о. Іґнація Павлюса. «Десь у 1993 чи 1994 р. написав до мене пан Адольф Кунц (…), що у (…) Піхтинську є група німців, і вони лютерани, які збираються для молитов, їм важко, тому що громада стала дуже малою. (…). Вони попросили мене подбати про них і надіслати їм якусь літературу. Сталося так, що незабаром після отримання цього листа я поїхав до Польщі і у Варшаві пішов до євангельської консисторії на вул. Мьодовій – там я зустрів лютеранських священиків і попросив літератури. Вони дали мені кілька книжок польською мовою, у тому числі катехізис доктора Мартіна Лютера, які я привіз і міг їм надіслати. Крім того, я надіслав їм наші католицькі катехізиси російською мовою(...)».

А далі він описує, як взимку добрався до Піхтинська. Там він зайшов до одного з будинків. «Я сказав польською: Хвала Ісусу Христу, і почув одну відповідь: На віки вічні. Амінь. Тоді я подумав, що якщо люди тут правильно реагують на католицьке вітання, то ці шлюби, мабуть, були змішаними католицько-лютеранськими, і у свідомості цих людей ще щось залишилося. (…) Ми почали співати колядки, виявилося, що ці люди знають багато польських колядок, особливо тітка Анєля. Вона тримала співник, і ми співали колядки, скільки завгодно. Тоді я відправив Святу Месу, це була перша Свята Меса. (…) Виявилося, що тітка Анєля знала багато пісень, яких навіть я не знав. Я навчився від неї кількох старих польських пісень. До школи не ходила сама, вчилася за молитовниками та пісенниками. Ці молитовники дуже цікаві: Біблія польською, але написана готикою, молитовник, збірник гімнів польською, але готичними літерами...».

На його думку, вони були німецького походження. «Хоча зазвичай кажуть, що вони голландці, я не зустрів там жодного голландського прізвища. Всі їхні прізвища типово німецькі, і то такі класично німецькі: Людвіг, Кунц, Гільдебрандт, Гінденбург, Пастрік. Відомо, що це переселенці з Волині, яка колись входила до Гродненської губернії, відомо, що вони приїхали сюди на заробітки, внаслідок столипінської реформи 1908 року. Бо славилися як люди, які вміли. щоб розчистити ліси, їм дали ці лісові ділянки в тайзі. Вони засновували свої села і спочатку називали їх так само, як на Волині: Замостиче, Новини і Даґнік. Потім хтось змінив назви на Піхтинськ і Середній, Даґнік залишився із своєю назвою».

Їх запрошували для осушування

У нашій країні голендри з’явилися в XVI-XVII ст. Спочатку це були переселенці з Нідерландів, а потім також з Німеччини та інших країн. «У нас поселенців, які прибули з Голландії і які здебільшого захоплюються розведенням великої рогатої худоби, називають голландрами, голлендрами, оландрами, олендрами», – писав через два століття, у 1807 році, Самуель Боґуміл Лінде у «Словнику польської мови».

Деякі з цих поселенців належали до різних гілок протестантизму, наприклад, менонітів. Спочатку вони напливали до Герцогства Пруссії (пізніше – Східна Пруссія) та Помор’я, а потім далі вглиб Речі Посполитої. Вони дуже добре справлялися з зонами затоплення, тому їх зазвичай селили там, де вони мали осушувати землю.

У 1624 р. вони дійшли до Варшави, де оселилися на Саській Кемпі та в околицях Ужеча (терен на південь від Варшави, по обидва береги Вісли). У 1629 р. голендри підписали договір, який у 1650 р. королівським актом підтвердив король Ян Казимир. У ньому читаємо: «Голендрам буде дозволено побудувати на цьому місці млин і молоти всі види зерна (...). Цим голендрам дозволено на тій самій землі пекти хліб, варити пиво, палити горілку, ставити шинки і продавати, але ніякої іншої торгівлі їм не дозволено вести. (…) Голендрам буде дозволено ловити рибу у річці, а також ловити птахів і стріляти на тому ж острові, аж до межі міста».

Прийшли й на Люблінщину, на річку Буг. У 2017 році в Мосьціце Дольне (ґміна Славатиче) відкрито пам’ятник до 400-річчя заснування перших колоній голендрів. Тоді часопис «Dziennik Wschodni» процитував Антонія Хоронжи, нащадка цих поселенців, який досліджував їхню історію: «Їх сюди запросили, тому що вони спеціалізувалися у веденні сільського господарства у таких болотистих, затоплених місцевостях. Вони змогли побудувати відповідну інфраструктуру. Типове їхнє господарство – це хата, хлів і стодола під одним дахом. У разі повені фермер міг нагодувати свою худобу. Переселенці мали пробути тут кілька десятків років, але затрималися на 300 років...».

Як писав сам Хоронжи у статті «Історія колонії Нейдорф – Нейбров над Бугом», новоприбулих поселили за голландським правом. І цей закон давав багато привілеїв: «свободу особисту, право спадкування землі, 7 років свободи (т.зв. „волі”) на початок господарювання, мати свій власний місцевий уряд, школу та корчму. У цьому випадку поселенці відповідають лише за сплату орендної плати землевласнику після закінчення „волі”, будівництво дамб та якісь інші дрібні роботи, регламентовані договором оренди, включаючи використання лісів і річок для лісозаготівлі та рибальства».

Що ж стосується Мосьціце, то велика частина місцевих голендрів – євангелістів під час німецької окупації прийняла фольксліст (можливо, під примусом) і була депортована на захід, а на їхнє місце німці привезли поляків з Великої Польщі.

Звісно, голендри жили й на східному березі Бугу. Після 17 вересня 1939 р. вони були репресовані і депортовані в глиб СРСР. Ті, хто залишився, виїхали пізніше разом із тими із західного боку Бугу. Порожні будинки, які після війни опинилися в Польщі, заселили «репатрійовані» голендри – католики.

Столипінські реформи

Але повернемося на межу ХІХ-ХХ століть. Як розповідає отець Мирослав Зємба, кармеліт, який працює на парафії в Усольї-Сибірському, після Січневого повстання селяни отримали землю. Однак згодом цю землю ділили їхні діти та онуки. «Після 30-40 років вона була дуже роздроблена, через що господарства були дуже невеликими», – каже отець Зємба. Реформа царського прем’єр-міністра і глави МВС Петра Столипіна (1906 – 1911) забороняла подальший поділ землі, а спадкоємцем мав стати один із синів (призначений батьком). Решта дітей залишалися ні з чим. Вони намагалися йти в міста, наймалися в батраки для роботи в полі.

Тим часом Столипін запровадив ще одну реформу, дозволивши заселяти Сибір. Бажаючі отримували квитки, гроші на забудову та скільки хотіли землі. «І таким чином, хоча багато людей шукати роботу їхало в Америку, деякі вирішили поїхати до Сибіру», – розповідає отець Земба. Так виникла польська Вєршина чи сибірський Білосток. Так виник Піхтинськ та інші «голендерські» села. «Ці люди зберігали у своїх домівках молитовники та Біблію, все польською мовою, хоча надруковане готичним алфавітом і видане в Крулевці чи Торуні» – додає монах.

Вони були спритними людьми, тому досить швидко облаштувалися в Сибіру. Розчищали тайгу і будували довгі хати, в яких була «біла кімната», де жили, кухня, місце для свиней і корів, гумно для обмолоту зерна – все під одним дахом. Їхнє багатство виявилося проблемою, коли з 1920 року їх досягла більшовицька революція. Вони мали багато корів, добре вдягалися, тому вважалися «куркулями», як тоді називали багатих селян.

Підписуйтесь на наш фейсбук У 1920-х роках останній раз їх відвідав священик, швидше за все католицький. «Висповідав, відслужив Месу, причастив. І залишив заповіт: молитися вранці й увечері, хрестити водою дітей, ховати померлих під хрестом і з молитвою», – додає отець Зємба.

Наприкінці 1930-х років одного з голендрів, який через відсутність священика організував молитви, засудили до смертної кари, а під час Другої світової війни, починаючи з червня 1941 року, тобто нападу нацистів на СРСР, їхні німецькі прізвища і взагалі стали проблемою. В армію їх не брали, тільки в т.зв. трудармію («трудова армія»), де змушували працювати. За суворими правилами вони повинні були утримуватися за рахунок сім’ї – їх не забезпечували одягом і поводилися з ними як з рабами. «Батька однієї з жительок Піхтинська, бабусі Емми, забрали в 1941 році, а повернувся він лише в 1953 р.», – розповідає монах.

Сьогодні вони живуть нормально, хоча, звичайно, це сибірська нормальність.

Кілька годин від Іркутська

З Іркутська потрібно спочатку доїхати до Усолья-Сибірського, всього 87 км, це друга станція Транссибірської магістралі в напрямку Москви, відразу після Ангарська. Тут знаходиться парафія отця Зємби. Усольє було засноване у XVII столітті, а в XIX ст. стало місцем заслання російських декабристів та есерів, а також польських повстанців Січневого повстання. Туди в 1864 році був засланий Рафал Калиновський, військовий міністр литовської повстанської влади. Працював на солеварні в Усольї, а в 1877 р. вступив до ордену кармелітів. Іван Павло ІІ визнав його святим. Сьогодні в Усольї проживає 76 тисяч осіб. Далі з Усолья треба їхати автомобілем ще приблизно 200 кілометрів. Спочатку – по хорошій дорозі, що веде на захід від Ангари, в далекий Красноярськ, потім, за містом Заларі, на захід, по ґрунтовці. І нарешті – Піхтинськ та інші міста, заселені голендрами.

Якщо хтось хоче побачити, як там виглядає життя, шукайте відеозвіти отця Павла Бадзіньського на YouTube. Ось, наприклад, «Липень 2023 Піхтинськ»:



Бачимо дерев’яні будиночки, ліжка з купою подушок, а поруч з будиночком душ у маленькій дерев’яній будці... Далі жінки, що моляться, вечеря та ідилічні краєвиди. Таких відео про Піхтинськ на каналі отця Бадзіньського декілька.

Але найбільше можна побачити у півгодинному відео про весілля Ксені і Олексія у 2022 р.:Ксения и Алексей. На відео – люди, які говорять польською та українською з російським акцентом. Вінчання відбувається у формі польової меси, яку служить отець Зємба російською мовою. Після меси та церемонії вінчання ми можемо спостерігати за весіллям та особливими звичаями мешканців Піхтинська. Цікаво, що пісні, які там чуємо – польські і українські, що справляє неймовірне враження: Росія, за 6,5 тисячі кілометрів від нас, красива сибірська природа, люди з вигляду – мешканці звичайного російського села, а співають мовами, якими не користуються на щодень...

Цікавий опис сибірських голендрів у Російській енциклопедії : «Вони не вважають себе німцями, кажуть «наші», «піхтинські». Зберегли польські та німецькі імена та прізвища, (...) у старшому та середньому поколінні – різновид української мови, в обрядовій сфері (весілля, хрестини, похорони) – польську. Серед молодого покоління та в мішаних сім’ях домінує російська мова. (…) Зберігають елементи традиційної польської кухні (весільний борщ, крупньоки, деруни тощо), ремесел (плетіння кошиків, ткацтво), одягу (мереживні головні убори, переважно як елемент весільного обряду), будівництва довгих будинків зрублених з колод без підвалу (житлова частина будинку побілена).(...) До 1950-х років сибірські г. (голендри – ред.) культивували ендогамію (шлюби, укладені всередині своєї групи – ред.), зараз домінують змішані шлюби».

Не забуваймо про Піхтинськ

На жаль, нинішня ситуація у світі ускладнює дорогу з Польщі до Піхтинська. Шкода, бо, може, варто поцікавитися тамтешніми голендрами, допомогти їм. На щастя, є люди, які їх регулярно відвідують, – священики, а також польські дослідники, які там раніше бували. Тож не забуваймо про сибірських голендрів, про Піхтинськ, бо лихі часи колись минуть і ми зможемо до них доїхати.

– Пьотр Косьціньскі

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– переклала Аліна Возіян