У момент тієї хвороби вона мала 41 рік, її чоловік здобув науковий ступінь доктора, чотири доньки у віці від одинадцяти до чотирьох років, успішну професійну кар’єру в лікарні та наукову на Кафедрі Психіатрії, активну громадську діяльність - і діагноз. Рак, складний, в 1962 році вважався майже безнадійним. Друг родини архієпископ Кароль Войтила 17 листопада написав з Риму листа до – відомого вже в ті часи - отця Піо з проханням про молитву за неї. Отець Піо, сьогодні вже святий отець і досі обдарований культом мільйонів людей з усього світу, вже тоді мав репутацію людини, яку Господь призначив до спеціальних завдань, і котрий у зв’язку з цим має – на думку людей –«особливі» можливості у випрошування благодаті.

У день операції Ванди Полтавської, 21 листопада, лікарі почали підготовку до операції і ... не вірили в те, що встановили. «Остаточне обстеження, остання ректоскопія, показала зовсім інше. Спочатку мене здивувало, що мене не болить. Спочатку я подумала, що мені дали що-небудь знеболююче, але ректоскопія показала гладке поле. Виразка, яка вчора була, зникла, її немає, залишилася слаборожева після свіжого загоєння слизова оболонка».

«Войтила був впевнений, що це було диво», - як пише Джордж Вейгель, його головний біограф, якому Іван Павло II розповів про це в особистій розмові в 1997 році. – «Але це д-р Полтавська мусить з цим впоратися». «Я не смію сказати, що це - диво, я боюся цієї думки. Я дивлюсь на своє виснажене тіло з новим напруженням. Тіло - це територія дії духа, Святого Духа. Ні, Боже, я не можу думати про це так звичайно. Дивовижне одужання – адже це так неймовірно зобов’язує мене. Я не можу це прийняти. Я не молилася за здоров'я, це не я випросила!»

Хоча Войтила, щирий друг і близький приятель подружжя Полтавських, написав їй раніше, що «обов’язок боротьби за життя і здоров’я ні в чому не суперечить цій віддачі себе Богові на Його розсуд, котра знаходиться як домінуюча нота у Твоєму листі. Якщо Божа воля після вичерпання всіх можливостей (підкреслення - Кароль Войтіла) виявиться іншою, то ця домінуюча позиція стає повністю актуальною, перед тим - ні. Звісно, це навіть суперечить Божій волі. Це буде важлива справа, коли буде потреба – а є така ймовірність - можливість операції. Спочатку відкидаєш цю думку і перекреслюєш її, пишеш: «досвід медицини вчить, що часто операція прискорює» . Крім того, не хочеш стати «калікою» через цю операцію і береш до уваги Анджея».

Більше сімдесяти років Анджей і Ванда Полтавські були подружжям, чутливим і вразливим у взаємних стосунках, але передусім спрямованим на працю на благо інших: на користь дітей і пацієнтів – вона і для студентів, а він на потреби матерів, які чекають дитину, і для Костелу, для кожного без винятку життя і для Господа Бога.

У 1941 році Ванда Полтавська – майже двадцятирічна дівчина – а вже з глибоким досвідом патріотичного скаутства - була арештована німецькою поліцією в Любліні через конспіраційну діяльність і засуджена на смерть. Хоча вона насправді уникнула страти, але її разом із іншими скаутками відправили до концтабору Равенсбрюк, який був відомий своїми псевдомедичними експериментами над дівчатами та жінками, які розглядалися як дослідні кролики, долі яких були байдужі для експериментаторів. Тому багато з них не вижили в концтаборі, а Ванда - хоча і окалічена - вижила, чого не могла ні розуміти, ні перенести. Вона повернулася до Любліна, але їй здавалося, що матері цих її подруг, які загинули в таборі, дивляться на неї з тихим питанням: чому ти живеш, а моя донька ні?

Хоча вона зустріла там отця Тадеуша Федоровича, потім багато років був капеланом в селі Ляскі , котрий «власне повернувся після добровільної поїздки на Сибір і розумів те, чого не могли розуміти люди, які нічого небезпечного не пережили». «Він розумів моє занепокоєння, і, хоча не міг повністю мені допомогти, він розвіяв мої життєві сумніви. Його порада була вирішальною щодо вибору професії і покликання до життя у шлюбі», - пише Ванда Полтавська у знаних «Бескидських Реколекціях» (Видавництво Святого Павла, 2009.).

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
  Ванда виїхала з Любліна і розпочала навчання в Кракові. Пізніше вона вважала це рішення провидінням, оскільки там вона нарешті зустріла когось, хто допоміг їй зрозуміти, чому вона живе і як жити з цим важким тягарем війни, смерті невинних людей, дітей, які народжуються та кидаються в полум’я, почуття нездатності жити кожним днем - тягар, який неможливо нести.

Чоловік, Анджей Полтавський, так пише про це у передмові до «Бескидських Реколекцій»: «Табір, постійний контакт з перспективою смерті змінив її сприйняття світу, відкрив нікчемність того, про що ми зазвичай найбільше турбуємося в щоденному, «звичайному», міщанському житті. Так само, як багато колишніх в’язнів, вона не могла знайти собі спокійного місця в післятабірному світі – їй не вистачало домашнього та професійного життя, не могло заспокоїти її тривогу і почуття відчуженості. Вона шукала когось, хто зрозумів би її і допоміг - і вона натрапила на сповідника, священика Карола Войтилу».

Зі страшним досвідом концтаборів вона винесла найглибше переконання, що життя дитини треба захищати за будь-яку ціну. Саме тому вона стала співробітницею Блаженного Кароля Войтили не лише в розгалуженій і розбудованій мережі допомоги матерям, які чекають дитину, але й в наукових та духовних справах. Сьогодні не є таємницею великий внесок Кароля Войтили у енцикліку Папи Павла VI «Humanae vitae», а в цьому вкладі участі д-ра Ванди Полтавської та її команди.

Нічого дивного, що Войтила, який був близьким другом всієї родини Полтавських, так глибоко включився в надання допомоги лікарці, яка була під загрозою смертельної хвороби. Вже 28 листопада він пише до Отця Піо: «Преподобний Отче, жінка з Кракова у Польщі, мати чотирьох доньок, 21 листопада, ще до хірургічної операції, несподівано одужала. Слава Богу. Також Тобі, Преподобний Отче, щиро дякую від її власного імені, її чоловіка і всієї родини. У Христі + Кароль Войтила, Капітульний Вікарій Кракова".

Водночас Ванда Полтавська бореться з даром, дивом і з собою. Войтила пише до неї і її чоловіка прекрасний лист, «з думкою про іменин Анджея», котрий, як відомо, не дійде вчасно (фактично його отримали 7 грудня), але адресат знає, що відправник «серед тих, хто складає йому побажання». Щодо самого чудового одужання Ванди, Войтила пише з обережністю, але рішуче: «За те, тобто за відновлення здоров’я Дусі дякуємо - щоб ми могли так само гаряче подякувати, як вміємо просити. Вдячність завжди ставить нас особливо близько перед Особою. І, крім того, знову та сама проблема: треба вміти якось впорядкувати цю милість в своєму житті, повільно відкриваючи щораз глибше її значення в цілісності життя та покликанні. Це так якби продовження вдячності або навіть її справжня глибина та цілісність».

Ванда водночас записує: «Замість вдячності в мене виникає той неопанований страх. Timor Dei - Богобоязливість. Адже я не можу нікому сказати, що я дивовижно зцілена, але це стигматизує мене на все життя!».

Тоді приходить лист з Риму, з підписом «Брат», як завжди.

Ванда повинна впоратися з милістю, яка на неї впала, хоча вона про це не просила. «Я приголомшена цим досвідом милості. Вражена... я не знаю, як це виразити. Дивовижне зцілення заважає мені бути собою. А може, воно мене лише зараз відкриває?».

Наступні шістдесят років, за підтримки чоловіка, вона невпинно працюватиме на користь популяризації життя і захисту життя, долаючи безліч труднощів, перешкод, колоди під ногами та навіть звивисті повороти. У 2008 році їй було присуджено почесний докторат honoris causa Католицького Люблінського Університету і вона скаже, що її «життєве кредо - це прекрасна любов. Любов, яка веде через шлюб та батьківство до святості». Анджей Полтавський, професор філософії, помер у 2020 році.

– Барбара Сулек-Ковальська

 TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– Переклад Олеся Ґераль

Ванда Полтавська, дівоче прізвище Войташік, народилася 2 листопада 1921 року в Любліні. Вона навчалася в школі Сестер Урсулянок Римської Унії в Любліні. Скаутка IV Люблінської Жіночій Дружини імені Орлят Львова, 17 лютого 1941 року її арештувало гестапо. Після важкого слідства, 21 вересня 1941 р. вона була заочно засуджена на смерть, її вислано до концтабору Равенсбрюк. Вона була однією із 74 польок, котрі там були піддані псевдомедичним операціям. Восени 1945 року вона розпочала навчання на медичному факультеті Ягеллонського Університету, а в 1964 році захистила докторську дисертацію з психіатрії. 31 грудня 1947 року вона вийшла заміж за Анджея Полтавського. Народила чотири дочки.

Ванда близько співпрацювала з митрополитом Краківським, кардиналом Каролем Войтилою. Вона працювала лікарем-психіатром, одночасно викладаючи пастирську медицину в Кракові, а пізніше в Інституті Святого Івана Павла II при Папському Латеранському Університеті в Римі (1981-1984). Вона була організаторкою і керівником Інституту Теології Родини, в тому числі експертом та членом Папської Академії Життя.

Дама Ордена Білого Орла, отримала також медаль Папи Римського «Pro Ecclesia et Pontifice», почесна громадянка Кракова та багаторічна депутатка. У 2010 році вона підписала відкритий лист до уряду РП та президента проти організації у Варшаві параду Europride. У цьому листі було підкреслено спротив щодо легалізації одностатевих шлюбів та усиновленню дітей гомосексуальними парами. У травні 2014 року вона була ініціаторкою та авторкою тексту «Декларації віри католицьких лікарів та студентів медицини в предметі людської сексуальності та плідності».

Вона померла 25 жовтня 2023 року в Кракові.

(KAI)