Сучасна наука має несприйняття так званих анекдотичних доказів. Що ж це таке? Ну, усі ті історії про те, що чоловік, зрештою, замовляє чорну каву, а дружина п’є лате. Вона їсть його салати, фрукти з коктейлів, овочі, а він їсть її рис або картоплю фрі. Він – інтроверт, вона – екстраверт. Чоловік голосує за лівих, а дружина – за правих. І вуаля! – «Ви бачите, що протилежності притягуються».

Але не все так просто. Як і те, що хоча й сьогодні завдяки секвенуванню послідовності нуклеотидів в молекулі ДНК пацієнта ми можемо дозволити собі індивідуалізувати терапію, це все ще досить нішеве «тематичне дослідження», і воно не може бути узагальнене без серйозних досліджень на багатьох об'єктах. Однак неймовірний розвиток комп'ютерних засобів дозволив зіставити результати багатьох досліджень, зокрема й детальних і з низькою статистичною вартістю. Із них були створені великі мета-аналізи, які включали тисячі об’єктів. І так почало руйнуватися чимало усталених суджень, особливо в психології та соціальних науках, які виявилися марновірством.

Через це ми нещодавно зіткнулися із забобоном про любовне тяжіння поміж протилежностями, про який пишуть дослідники з Університету Колорадо в Боулдері в журналі «Nature Human Behaviour». Мета-аналіз геномних секвенцій і фенотипових ознак, розміщених у британському Біобанку, нещодавно провела аспірантка Таня Горвіц у команді професора Метью Келлера з Інституту поведінкової генетики. У дослідженні було розглянуто понад 130 головних спадкових ознак і мільйони гетеросексуальних пар за більш ніж столітній період. У деталях: аналітики розглянули 22 ознаки з 199 незалежних публікацій (найстаріша з них датована 1903 роком), які охоплюють мільйони пар, зокрема й батьків, наречених, членів подружжя або співмешканців. Крім того, вони використовували дані (до речі, і повністю розшифровані геноми) з британського Біобанку. Ціллю наукових розвідок було дослідити 133 ознаки в майже 80 тисяч гетеросексуальних пар різного етнічного та соціального походження з Великої Британії. Такий масштаб досліджень вражає.

Красуня не хоче чудовиська, вона шукає собі красунчика

Дослідження, однак, показують, що справедливим є прислів’я «свій до свого по своє». «Виявилося, що у випадку від 82 до 89 відсотків проаналізованих характеристик, починаючи від політичних уподобань та віку першого статевого акту й закінчуючи особливостями вживання психоактивних речовин, партнери частіше були подібними, ніж відмінними. Лише в 3 відсотках характеристик спостерігалася протилежна картина», – підсумувала результати дослідження прес-служба університету.

Особливо високі кореляції між членами гетеросексуальних пар були виявлені щодо політичних поглядів (високі коефіцієнти кореляції: при максимальному значенні 1 – це майже 0,6) та релігійних переконань, рівня освіти та показника IQ (за деякими типами тестів, оскільки деякі з них є більш чутливими до статі того, кого випробовують). У згубних звичках (або повному утриманні від них) люди також найчастіше ходять парами. Цікаво, що фізична зовнішність (зріст і вага), хронічні захворювання або базові риси особистості (так звана «велика п'ятірка»: невротизм, екстраверсія, відкритість до досвіду, доброзичливість і сумлінність) показали значно нижчі, але все ж таки позитивні кореляції. Так само зв'язок між людьми було виявлено на підставі їхньої подібності щодо кількості сексуальних партнерів або ж факту наявності природного вигодовування в новонародженому віці. Такі показники вивчалися дуже рідко до цього часу.

Серед 133 проаналізованих ознак дослідникам із Колорадо вдалося виокремити лише три, у яких була відзначена негативна кореляція. Тобто це означає, що люди можуть бути протилежностями, які притягуються одна до одної, саме за цими трьома ознаками. Ними є: так званий хронотип (тобто одна людина – жайворонок, а інша – сова), схильність до хвилювання (яка, імовірно, є гендерно обумовленою, оскільки частіше зустрічається в жінок) і... проблеми зі слухом (у свою чергу, «глухими до прохань винести сміття» частіше бувають чоловіки, як подейкують, але цим не надто вдається скористатися).

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
  Серед причин схожості між партнерами, звичайно, не можна не враховувати походження з одного географічного регіону, яке накладає на нас певний культурний відбиток на все життя. Також не вдалося дослідити впливу на схожість людей у гетеросексуальних стосунках з боку тривалості самих цих стосунків. Це також може бути пояснено по-різному: стосунки тривають тому, що ми були схожими ще спочатку, або ж вони змінили нас у такий спосіб, що ми стали більше схожими один на одного. Про останній випадок навіть є дотепне прислів'я: після семи років шлюб починає нагадувати інцест. Мушу зазначити, що в дослідженні було розглянуто лише геномні ознаки людей, зареєстрованих у британському Біобанку, і не враховувався склад їхнього мікробіому. А поза тим, добре відомо, що мікробіом впливає на наше самопочуття, розвиток нейронних зв'язків і впродовж усіх стосунків, які включають спільний побут, стіл і ліжко, теж може набувати певного уподібнення.

Звичайно, психологія вже поставила під сумнів це поширене уявлення про те, що протилежності притягуються одна до одної. Про красунь та красунчиків, які тільки й чекають на своїх чудовиськ. Однак все ж це правило не є залізним. Знайшлося чимало рис, хоча це й слабкі протилежні якості, які нас до себе притягують. Якими різними ми не здавалися б один одному (а чим менший час у стосунках, тим менше ми знаємо один про одного) і якими б привабливими не здавалися нам риси потенційного партнера (на основі цікавої екзотики чи задля втішення власних бажань зустрічатися з кимось не таким, якими ми всі є), тяжіння протилежностей зазвичай спрацьовує лише спочатку. Спільні інтереси та «відвідування одного й того ж самого дитячого садка» (тобто домашні передумови та досвід поколінь) забезпечують більш надійну основу для взаємного притягання й тривалих стосунків. Упродовж останнього десятиліття на цьому наполягають психологи, зокрема Рамані Дурвасула, автор бестселера «Should I Stay or Should I Go?» (Чи маю я залишитися, чи мушу піти?).

Найкращі стосунки в алькові

Успішні любовні стосунки, засновані на притягуванні протилежностей більшою чи меншою (напевно, меншою) мірою «повних» протилежностей, звісно, трапляються. Проте до них треба ставитися трохи раціональніше. Хоча б для того, щоб дійсно усвідомити те, що ми маємо справу з доповненням, а не з протилежностями. І трактувати це як шанс, що, напевно, легше для тих людей, які внутрішньо зосереджені на розвитку, або для тих, хто цікавиться світом та іншими людьми. Це шанс, аби звести до мінімуму конфронтації, особливо через дрібниці. Девізом стає 2xK, або ж комунікація та компроміс. Нарешті, важливою є здатність обох партнерів виявляти глибоку повагу один до одного, тому якнайкращі стосунки в алькові стають тут неодмінною умовою. Правда полягає в тому, що плекання стосунків гарантує успіх незалежно від того, наскільки хорошими ми є і як ми до них дійшли. Тільки більшість із нас воліли б, щоб вони складалися самі собою, без жодних зусиль. І в цьому полягає проблема.

Але повернімося до американського досліджень: із них випливають цікаві висновки, із точки зору досліджень людської популяції та еволюційної генетики. Ну, якщо не так уже й байдуже, кого ми обираємо своїм сексуальним партнером і потенційним батьком наших дітей, то перестає бути випадковістю й те, якими ці діти будуть генетично. А до цього часу випадковість передбачалася всіма еволюційними моделями. У людей все не так просто, як у таких тварин, як людиноподібні мавпи чи дикі коні, де зазвичай самець є оточений гаремом. Цей самець ставав головним донором сім’я для групи самок у результаті боїв з іншими самцями, призначеними на цю роль, і вигравав ці бої. У ситуації, коли вибір партнера є вільним і принаймні протягом одного сезону розмноження правильним, має значення те, чи ми обираємо навмання, чи воліємо вибирати когось подібного (що лише посилить певні ознаки в приплоді). Адже саме від цього залежить, які генетичні варіанти почнуть накопичуватися в геномах наступних поколінь.

Як же тоді пояснити це невипадкове накопичення в генеалогії людської популяції? Євгеніку та примусовий вибір собі пари для розмноження відправили на смітник історії, сподіваємося, назавжди. Як же тоді ми можемо забезпечити біорізноманіття, необхідне нам для того, щоб популяція пережила будь-які труднощі, від голоду до пандемій? В останньому питанні допомагають цифри. Що більше нас, то менше проблем. Однак у закритих суспільствах, хоча б із релігійних причин, це може бути серйозною проблемою.

Нарешті варто зазначити, що в сучасному світі освіта й так званий культурний капітал, отриманий із дому, є основою для шансів на економічний успіх. Це означає, що об'єднання собі подібних, а не принців із сиротами, знову сильно й ПРИРОДНЬО розшарує соціально-економічно нібито егалітарні, постреволюційні та постіндустріальні суспільства в країнах Першого світу. Або навіть збільшить розриви, які вже є, і... відсоток освічених та самотніх бездітних жінок, які, хоч і дуже цього хотіли б, але не можуть знайти партнерів свого рівня.

Що ж тоді? Усім нам, любителям прислів'їв і біологам-еволюціоністам, доведеться зрозуміти це суперечливе поширеній думці явище, яке було точно й кількісно проаналізоване та описане. Свій до свого по своє, бо, як справедливо зауважив Тев'є-молочар у «Скрипалеві на даху»: «Птах може любити рибу, але де вони будуть будувати своє гніздо разом?».

Звичайно, як це є в психології, – що не школа, то теорія побудови стосунків. Мені імпонує теорія прив'язаності, сформульована Джоном Боулбі (він спостерігав за післявоєнними немовлятами-сиротами) та Мері Ейнсворт. Якщо узагальнити її майже по-спартанськи, то прив'язаність – це процес розвитку, який триває перші шість місяців життя. Під час нього дитина вчиться приймати розлуку з матір'ю (опікуном) і може відокремлюватися, диференціюватися та інтегруватися з нею, саме так стаючи окремим індивідом. Якщо в цей час опікун забезпечує дитині безпеку, але дозволяє їй автономізуватися (з'являється тоді, коли його кличуть, не обмежує рухів, якщо цього не вимагає безпека, тощо), то дитина розвиває соціальні та емоційні навички. Якщо цього не відбувається – наприклад, якщо опікуни були недоступні для дитини, то в неї формується переконання, що вона може розраховувати лише на себе. Якщо дитина залишається невпевненою щодо доступності її опікунів, то вона може потім завжди сумніватися у своїх здібностях. Або ж у разі, якщо дитина зіштовхується із суперечливою, незрозумілою та незвичною поведінкою опікунів, неминуче виникають шкідливі, довготривалі наслідки для соціально-емоційного розвитку дитини.

Звідси безпосередньо виникає потяг до конкретних людей із типом прив'язаності, схожим на наш власний. Принаймні так стверджує Марко Пісторіо, а також підтвердженням цього є нещодавні дослідження в галузі нейробіології, які переконують, що наш мозок буквально запрограмований протягом перших двох років розвитку на такий тип прив'язаності, що його сформував опікун. Простіше кажучи, якщо в дитинстві в нас сформувався ненадійний тип прив'язаності, то такий самий тип буде притягувати нас до себе, тому що він знаходиться в нашій зоні комфорту. Це також є джерелом повторюваних дисфункціональних патернів невпевнених пар упродовж багатьох поколінь. Зазначу, що саме тут також вибудовується зв'язок між подібними до себе людьми. Для того, щоб вирватися із замкненого кола, потрібно знати свій тип прив'язаності та усвідомлювати його наслідки у стосунках, намагаючись їм протидіяти.

– Магдалена Кавалець-Сеґонд

 TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– Переклад українською – Оксана Усатенко