У XIX столітті у високій поезії оплакували епоху вітрильників, що проминала. Епоху струнких та тихих шхун, високих, як шпиль катедри. Вони мусили поступитися місцем засмальцьованим, важким та задимленим пароплавам, які мали дві переваги: у них в рази більша вантажопідйомність і вони зазвичай швидші, особливо коли потрапляють у період тривалого штилю на морі багатотижневого, що триває багато тижнів. Уже забули про ці тижні тиші, без води, під палючим сонцем, з черв’яками у зігнилому солоному м’ясі. Про стоїцизм, якого вимагало напружене видивляння в далечінь за скалами, що вигулькували зненацька, коли гнаний вітром на них корабель не мав можливості маневрувати. Зітхали лише при думці про альбатросів, про музику вітру в такелажі, і ця туга пройшла довгий шлях від поезії Стефана Малларме до пісень, що лунали у пабах, які спеціалізувалися на цьому жанрі музики та певній клієнтурі.

Корпусні та контейнерні судна

Значно менше було створено пісень про пароплав «Belgice», про експедицію Адольфа Еріка Норденшельда та про гарпуни Отто Свердрупа. Адже контраст між цими корпусними суднами та контейнерними і танкерами, які щороку розширюють Північний морський шлях, залишаючи такі широкі смуги мазуту, що їх можна побачити з космосу. Ця різниця значно більша, ніж між звичайною шхуною та паровим «корабликом» в Атлантичному океані. Надається значення як масштабові транспортного засобу (кораблі, які сьогодні пропливають біля берегів Нової Землі та Сибіру, без спеціальної оцінки видно, що вони у тисячі разів більші від своїх попередників століття з лишком тому), як шляху: глобальне потепління, щодо якого вже мабуть ні в кого не залишилося сумнівів (скептики ще змагаються у визначенні його причин), відкриває сотні кілометрів чорних кам’янистих узбереж, які через кільканадцять років можуть зазеленітися. Попередні мореплавці просувалися між льодами, білими, що відблискували синім, зеленим та ліловим.

Сьогодні пітьму полярної ночі розсіюють галогени на носі корабля та світлодіоди в каютах. Їхні попередники були приречені на вогник лампи Ігнатія Лукасевича. Сучасним експедиціям шлях показує супутникова навігація та Starlink. Вони використовують гідролокатор тільки для того, щоб не покалічити заблуканого тюленя, адже рельєф дна уже давно введено у пам’ять навігаційних систем. Ті ж пливли в абсолютну невідомість, навіть не «ubi leones»: ubi nunquam У темінь та мороз з надією добратися до льодового вихору на краю Землі, майже vortex, такого, який кожен з нас носить на маківці голови, поки не полисіє.

Їх було кілька поколінь: в історії географічних відкриттів досі фігурує Пітей Массалійський, сучасник Аристотеля, який безсумнівно доплив до Британських островів, імовірно і до Ісландії, а далі – хто зна, адже в «Пері Океанос» він писав про розмивання межі між морем і сушею, про крижану «кашу», через яку неможливо плисти і яка сковує судно? Ми знаємо про кількох вікінгів, які допливли до Кольського півострова, зокрема про Оттара з Галогаланду в Х столітті; наступні століття покриті невідомістю.

Торгівля з Росією вигідна завжди

Наступні спроби здобути так званий Північно-Східний проходу датуються лише XVI століттям, у час зміцнення північної частини Європи – Англії, Швеції та Нідерландів. Річард Ченселлор спілкувався з руськими (новгородськими) купцями в тулупах і хутрах, Стівен Боро доплив аж до Карського моря, Вільгельм Баренц, голландський купець і мореплавець, який мріяв про Нову Землю, Het Nieuwe Land, зустрів свою долю в льодах Шпіцбергену. «Малий льодовиковий період» у XVII i XVIII століттях не сприяв подорожі вздовж північних берегів Євразії. Лише оптимізм епохи пари та електрики спонукав до нових спроб.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
  Але й тоді не бракувало трагічних подій, наприклад, американський крейсер «Жаннет» під командуванням Джорджа Вашингтона Де Лонга застряг у льодах на північ від Берингової протоки. Він дрейфував разом з кригою біля берегів Східного Сибіру майже два роки, перш ніж розбився під натиском льоду. Більшість членів екіпажу потонула в крижаних водах Лени, намагаючись дістатися до заходу, де очікували знайти хоч якусь цивілізацію.

Ця трагедія, як це іноді буває, стала початком відкриття: через три роки рештки «Жаннетт», разом з документами з підписом де Лонга та одягом членів екіпажу винесло море на західне узбережжя Гренландії, поблизу поселення Юліанехааб. Як вони туди потрапили? На щастя, тоді ще не чули про телепортацію, тому пояснення було одне: крижини в Північному океані не циркулюють хаотично, а кружляють, під впливом океанічних течій і обертання Землі. А можливо, вони рухаються і на висоті Північного полюса?

Саме таку гіпотезу висунув двадцятирічний на той момент Фрітьоф Нансен, біолог, альпініст і лижник, співробітник музею в Бергені. Йому вдалося переконати значну частину норвезької еліти у своїй гіпотезі і вона, з деякими корективами, виявилася правильною. А якщо це так, стверджував Фрітьоф, то, можливо, запливши досить далеко на північ, до того, як корабель скують льоди, можна буде досягти полюса?

«Фрам» вростає у кригу

Він переконав у цьому. Ймовірно, не останню роль відіграла надія на те, що Норвегія отримає символічну перевагу над Швецією, від якої вона дедалі більше дистанціювалася. Промови в Географічному товаристві та парламенті, громадські збори та бюджетне дофінансування – це все дозволило побудувати «Фрам» у 1891-1893 рр. Міцну конструкцію, схожу на шкаралупу волоського горіха, що мала плисти в крижані води, в яких зазнала краху «Жаннетт». Вперше лід оточив корабель на рівні мису Челюскіна 5 жовтня 1893 року – до кінця місяця судно застрягло посеред криги.

Однак це був лише початок експедиції. Після півторарічного курсування, яке надто повільно наближало «Фрам» до Північного полюса, Нансен у лютому 1895 року разом із досвідченим погоничем собачих упряжок Х'ялмаром Йохансеном вирішив вирушити у напрямку полюса на лижах, а запаси везти на санях. Натомість корабель повинен був дрейфувати і далі.

Фрітьоф дійшов до 86 градусів північної широти, але там вирішив повернутися назад. Запаси закінчувалися швидше, ніж очікували, а пересуватися безкрайньою рівниною з крижаних брил, нагромаджених у кілька ярусів, було практично неможливо. Його та Х'ялмара чекала ще одна зима на північних берегах архіпелагу, що утворює Землю Франца-Йосифа. «Фрам» під командуванням Отто Свердрупа в цей час, за припущенням Нансена, дрейфував у бік Шпіцбергена.

Цікаво, наскільки вивітрився шарм цих експедицій, а точніше – - як він сприймався одним чи двома-трьома поколіннями. Хлопчики гралися в солдатиків завжди і будуть продовжувати це робити, поки не буде остаточно викорінена «токсична маскулінність». Однак покоління чи два тому в усьому світі гралися в ковбоїв та індіанців, мабуть, ще за часів наших дідів, а не наших батьків. Була мода на космонавтів, мода на танкістів, але мало хто пережив історію полярних експедицій так сильно, як польські читачі книжок Аліни та Чеслава Центкевичів у підлітковому віці.

Полярна шухляда

Чи варто змагатися з пам’яттю сорокарічної давнини? «Не зберігай сувенірів, бо з твоєї шухляди / Здійметься отруйний дим», – застерігає Чеслав Мілош, однак робить це дещо іронічно. Доля, а саме участь у журі нагороди фонду Identitas, закинула мене у Тромсе. Летовище було оповите туманом, у мене було півтори години, щоб добігти від мотелю до місцевого Музею полярних експедицій. Відхилити шухляду?

Власне музей має шарм багатьох подібних провінційних закладів, що притаманний табернакам Кліо в Турошові, Тайланкурі та Тромсе. Жінка на касі дивно набурмосена, жестами показує, куди прикласти картку, сувенірна крамниця виявляється купою запилених горняток за абсурдними цінами (в Тромсе досі висить безліч шестиколірних прапорів – невідомий нам аспект полярних експедицій?), діорами не варто відвідувати людям, які мають алергію на пил. Однак там можна багато чого довідатися.

Там є багато знаків відваги перед порожнечею: невиразні пластини олова, найімовірніше, залишки ріжка, яким члени експедиції Баренца подавали сигнал у тумані. Освітлена моторошним синім світлом, що натякає на ядерний вибух, реконструкція хатини, в якій зимували члени мисливських гуртів, що полювали на лисиць, ведмедів, моржів і тюленів. П'ять хвилин у цій хатині дають повне уявлення про особливість і успіх норвезької літератури на початку ХХ століття: у темряві жевріє вогник нафтової лампи, із програвача чути гул шторму і виття собаки, на плиті догасає ледь теплий чайник. «Так буде, – сказано у вцілілій записці мандрівника з 1911 року, написаній олівцеві, – ще 187, 186, 185 днів».

Гуманітарна кирка

Однак вони наловили тюленів безміри (Норвегія зі значним опором підписала у 60-х рр. ХХ ст. конвенцію про обмеження полювання). У залах музею переважають опудала тюленів усіх видів: бороданів і гренландських морських котиків, нерп і тев'яків – вони дивляться величезними скляними очима, як у фільмах Аґнєшки Голланд.

Найбільш незвичайні шкури тюленів: майже ідеально круглі, схожі на гігантський млинець або розгорнуту циганську сукню. Як і в будь-якому провінційному музеї, скрізь висять таблички «Не торкатися», але всі – і дорослі, і діти – як тільки грізна касирка перестає дивитися в їхній бік, простягають руки і гладять ці найм’якіші та найпухнастіші на світі кружечки. З ніжністю і трохи з вибаченням, тим більше, що в музеї є і частка гумору в дуже скандинавському дусі: під величезною, пофарбованою в коричневий колір киркою, розташовано табличку з поясненням норвезькою та англійською мовами:

«Хаккапік – це інструмент, що використовується для вбивання тюленят. Спочатку тюленя оглушували тупим кінцем, а потім гострим кінцем пробивали череп і розривали мозок. Це надзвичайно гуманний та безболісний метод».

Це нетипово, але я прийшов сюди не досліджувати відлуння норвезького гуманізму півстолітньої давнини. Скрипучими сходами я піднімаюся на останній поверх, де знаходяться рештки добре зреконструйованого каяка Нансена: за кілька років до того він навчився будувати його у гренландських інуїтів, яким, до речі, ми завдячуємо слово «каяк».

Він збудував його власноруч із залишків вудок, саней на взірець інуїтських засобів пересування (qamutiik), а також шкур тюленів, які зшив нитками, зробленими з їхніх кишківників. Безстрашний мореплавець на диких водах річок Лівець, Вкра та Ганча. Я відхиляю скло вітрини (і так я вже заразився духом консервації, коли гладив шкури тюленів) та розглядаю каяк зблизька.

Риштування з бамбука виглядає наче не здатне витримати і трирічної дитини: бамбукові жердини завтовшки три-чотири міліметри. На цій хиткій конструкції натягнута шкура, протерта, з пучками щетини. Отвір, у якому сидів каякар, окреслений зігнутим в круг шматком бамбука, обшитого м'якою шкірою. Вона не торкалася до тіла, з кожною хвилею всередину потрапляла вода Північного океану. Кілька кишень, зав'язаних зверху ременем, пришиті для останніх важливих для полярників речей –- зброї, компасу, нотаток, їжі.

Я читав репортажі астронавтів, які виходили у порожнечу на орбіті Землі з логотипом NASA: вони також через найменшу щілину могли б перетворитися на людиноподібний шматок льоду. Але пливти з парасолею зі шкури тюленя, натягнутої на залишки вудки, у чорних водах Північного Льодовитого океану площею п'ятнадцять з половиною мільйонів квадратних кілометрів (що з того, що більша його частина вкрита кригою)? Ну, так, для цього потрібно було бути Фрітьофом.

– Войцех Станіславський

 TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

–Переклад Марія Редьква