Помітна здалеку брила світлого бетону, що з'єднує береги дуже вузької та дуже високої ущелини, виділяється на сірому тлі гір і блакитного неба. Це дамба, що перегородила річку Вайонт в італійських Доломітових Альпах. Однак на вершині даремно шукати штучне озеро, яке мало б тут бути. Замість водного плеса, западина за дамбою заповнена величезними уламками, масою каміння, перемішаного із землею. Над нею на схилі гори Монте-Ток видніється відкрита рана – смуга голої скелі два кілометри завдовжки й чотириста метрів завширшки. Це і є причина нещастя.

Рана на Монте-Ток не загоїлася, незважаючи на те, що вже минув час і дерева та інші рослини все сміливіше чіпляються за скелю. А як щодо ран серед людей, мешканців містечка Лонгароне та інших сіл, як і тих, що знаходяться в долині П'яве біля підніжжя гір, так і тих, що були на схилах над дамбою? Тоді мало хто вижив. Ті, хто залишився тут, відчувають себе вартовими пам'яті.

Села, стерті з лиця землі, були відбудовані заново. У Лонгароне стоять нові будинки, є храм, побудований, щоб ушанувати пам'ять про трагедію (від старого, історичного храму залишилася тільки дзвіниця, що видно на відомій фотографії, зробленій відразу ж після катастрофи), і, звичайно ж, меморіальний музей.

У понеділок, 9 жовтня, до Лонгароне прибуде президент Серджо Маттарелла. Він ушанує 60-ті роковини того трагічного дня, коли води штучного озера, створеного за дамбою Вайонт, переповнили греблю, знищуючи все на своєму шляху. Люди не мали жодних шансів протистояти стихії воістину апокаліптичних масштабів. Неможливо навіть встановити точну кількість жертв: офіційно це 1 917 осіб, де-факто, безумовно, більше, можливо, аж 2 500. Знайдено тіла лише 1 500 осіб, менш ніж 700 вдалося ідентифікувати. Тільки в Лонгароне, місці, куди вдарила потужна хвиля, загинули понад 1 450 осіб. Вижили лише 30 дітей. У 350 сім'ях не вдалося врятувати нікого.

Трагедія в Лонгароне, за даними ЮНЕСКО, є однією з найбільших катастроф, спричинених не природними факторами, а людською діяльністю. В Італії вона була найбільшою.

У мільйон разів голосніше

«Мій батько прийшов із роботи, як завжди, але відразу ж, чого ніколи раніше не робив, поїхав кудись на машині. Через п'ять хвилин я почула щось схоже на грім. Це було неймовірно потужно. Моя бабуся зайшла до мене в кімнату й сказала, що закриє віконниці, бо починається гроза. У цей момент світло згасло і я почула звук, який неможливо описати словами. Він найбільше нагадував звук металевих жалюзі в магазинах, які з гуркотом зачиняються, тільки він був у мільйон, мільярд разів гірший. Я відчула, як моє ліжко розвалюється, немовбито піді мною відкривається якась діра, ніби страшна сила витягує мене назовні. Я не могла нічого зробити. Я не знала, що відбувається».

Мікаела Коллетті, якій тоді було 12 років, розповіла про пережите журналістові BBC десять років тому, із нагоди 50-ї річниці трагедії, і це, либонь, найвідоміша й найповніша розповідь про ті події, яку донині повторюють багато ЗМІ. Дівчинка, що була підкинута з величезною силою в повітря, пролетіла 350 метрів. Їй пощастило. Її витягла з-під шару мулу команда рятувальників. Мікаела була єдиною, хто вижив з усієї родини. Батька ідентифікували. Тіла матері, бабусі та сестри навіть не знайшли.

Було 9 жовтня 1963 року, 22:39. Мешканці Лонгароне та навколишніх сіл готувалися до сну. Але ця обставина, що є важливою при таких стихійних лихах, як землетруси, тут не мала особливого значення. Від того, що часто називають «мегацунамі на суші», яке прокотилося долиною з більшою силою, ніж вибух атомної бомби в Хіросімі, нікуди було дітися. Тим більше, що все це відбулося в одну мить, за лічені секунди.

Мікаела Коллетті згадує: «Коли мене витягли, я почула, як хтось сказав: «Ми знайшли ще одну стареньку». Мені було лише дванадцять років, але я була вся в чорному бруді й, мабуть, мала вигляд жінки похилого віку. Я пам'ятаю, як мене ніс, спотикаючись об світлі, неймовірно білі скелі, єдиний уцілілий у Лонгароне пожежник. Над нами висів місяць, величезний і такий близький, що було страшно. Мене посадили в автомобіль. Я почула чийсь плач і раптом зрозуміла, що це була я».

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
    Катастрофа не була наслідком прориву дамби. Катаклізм був спричинений зсувом схилу гори Монте-Ток. Величезна маса гірських порід і землі, усього 270 мільйонів кубометрів, що рухалася із загрозливою швидкістю 100 км/год, в один момент обрушилася в озеро. Гігантський стовп води піднявся на немислиму висоту (250 метрів), перекинувся через дамбу та налетів на Лонгароне. У місці удару утворився величезний кратер діаметром 80 метрів і глибиною 60 метрів. Багато людей були затягнуті в нього та залишилися там назавжди.

І це ще не все. При зіткненні із землею перед товщею води утворилася повітряна подушка. Саме вона діяла як ударна хвиля від вибуху атомної бомби. Знайдені люди були здебільшого голі, оскільки потужний вибух зірвав із них одяг. Постраждали також мешканці сіл, розташованих на гірських схилах над озером, оскільки їх теж накрила бічна, трохи слабша хвиля, яка розлилася повз дамбу.

Гора, що осувається

За чотириста кілометрів на захід від Лонгароне, недалеко від Турина, знаходиться мальовнича долина річки Орко біля підніжжя гори Гран-Парадізо. Вона заповнена справжнім каскадом дамб і невеликих гідроелектростанцій, що чергуються з мальовничими селами. Важко не думати, що було б, якби щось подібне трапилося. Однак річ у тім, що дамби на Орко не великі, і що вони стоять тут майже сто років. Про те, коли вони були побудовані, нагадують пам'ятні таблички, що вшановують зусилля будівельників другої половини 1920-х років, тобто початку правління Беніто Муссоліні.

Імовірно, це був гарний час для такого роду проєктів та заходів, адже вже тоді всерйоз почали думати про необхідність перекриття вод річки Вайонт у Доломітових Альпах і побудови там гідроелектростанції. Щоправда, тоді нічого із цього не вийшло, тому що жителі району виступили категорично проти такого рішення. Саме тому до планів повернулися тільки після Другої світової війни, коли післявоєнний економічний бум призвів до того, що потреба в забезпеченні енергією для жителів Північної Італії та тамтешньої промисловості, що швидко розвивалася, стала абсолютно гострою.

Будівництво дамби розпочалося 1956 року та було завершене всього за три роки. Дамба (найвища на той час у світі) була справжнім інженерним дивом: висотою 262 метри, шириною понад 3 метри на рівні гребеня та 27 метрів біля її основи.

Імовірно, саме така терміновість змусила проігнорувати численні попереджувальні сигнали, які надходили як від природи, так і від місцевих жителів. Хоча всім було відомо, що місцевість є нестабільною, а дослідження геологічної будови Монте-Току також не віщувало нічого доброго. Вважалося, що ці процеси можна якось контролювати. Запалу будівничих не охолодило навіть відкриття того, що ущелина річки Вайонт утворилася в результаті зсуву з Монте-Току мільйони років тому.

Як і не змогли цього зробити сейсмічні поштовхи (за загальним визнанням слабкі, але все більш і більш помітні зсуви схилу), що почали з'являтися особливо з того моменту, як розпочалося заповнення резервуара. Найбільший зсув – 800 тис. кубометрів – викликав хвилю в кілька метрів. Проте єдиним вжитим заходом було рішення опустити дзеркало води. Такого висновку дійшли вчені з бергамського інституту, які за допомогою моделювання вивчали поведінку гори та води.

Висновки були сприйняті оптимістично. Було вирішено, що підтримка рівня води на позначці 40 метрів нижче гребеня дамби буде цілком безпечною, а нестабільність ґрунту, за якими велися спостереження, на Монте-Ток також знаходитиметься в прийнятних межах. Ніхто, мабуть, і не міг уявити, що схил може обвалитися по всій довжині гори та що кам'яний матеріал буде більш ніж у 300 разів більшим.

Однак улітку 1963 року ситуація сильно погіршилася. Літо було дощовим, земля просочилася водою, зсуви відбувалися день у день. Влада провінції запропонувала розпочати евакуацію жителів. Одного разу було помічено, що за добу ґрунт з Монте-Току зрушився вже не на сантиметр або два, як бувало раніше, а на цілий метр. Однак, як було підраховано після катастрофи, на той момент було вже занадто пізно, для того, щоб їй уже можна було запобігти.

9 жовтня весь день було неспокійно. Зі схилу гори знову й знову відривалися шматки каміння та дерева, вирвані з корінням. Увечері інженери й техніки з персоналу, що обслуговував споруду, неабияк стривожені, вийшли на греблю подивитися, що відбувається. Через мить їх змела хвиля.

Природа чи людина?

Відповідь на це питання шукали з перших хвилин після катастрофи. Чи викликали її неприборкані сили природи або ж наївність людей, яким здавалося, що над природою можна запанувати? Може, причина ховається в надмірній безтурботності, ба навіть недбалості? Або ж у жадібності? Занадто багато було вкладено, щоб зупинити будівництво на основі якихось неясних побоювань і невизначених прогнозів. Не всім було очевидно, що винна все ж людина, бо саме вона вирішила поставити велику дамбу в дуже ризикованому місці, не прислухаючись до попереджень тих, хто знав про це місце. Обвинувачені захищалися на парламентському форумі та в засобах масової інформації, посилаючись на непередбачуваність природи й божественну волю.

Будівництво дамби було розпочато приватною компанією SADE, Società Adriatica di Elettricità, яка мала монополію на електропостачання на півночі Італії. Однак, коли сталася катастрофа, ця компанія більше нею не володіла, оскільки дамба та обладнання перейшли до рук державного енергетичного концерну ENEL. Це заплутувало ситуацію, ускладнюючи пошук відповідей на питання, хто має понести відповідальність більшою мірою. У який момент потрібно було відступити: на ранній стадії, коли це було відносно легко, або пізніше, коли потрібно було чітко розгледіти загрозу?

Суд над обвинуваченими в заподіянні трагедії почався тільки в 1968 році в Аквілі, столиці регіону Абруццо. Троє людей: керівник виконавчої компанії, її головний інженер та представник місцевої влади, відповідальний за громадські роботи,- були засуджені до шести років ув'язнення за недбалість, яка в підсумку призвела до загибелі людей. Інші підсудні були виправдані. Процесуальні акти, що кілька років тому були перенесені до архіву в Беллуно, головного міста провінції (еквівалент району), де знаходиться Лонгароне, навесні цього року ЮНЕСКО внесла до списку Пам'яті світу, Memory Of The World. Цей список є колекцією цінних документів, які мають бути особливо захищені для того, щоб вони зуміли вижити та потрапити до нащадків.

Сьогодні жертви спочивають разом на меморіальному кладовищі у Фортогні. Сюди також були перенесені рештки тих, хто раніше був похований в іншому місці. У кожної жертви є свій надгробний камінь. Символічний вимір переважає фактичний. Свої надгробки мають і ті, чиїх тіл тут немає, тому що їх тут не може бути.

Мікаела Коллетті вважає, що це недобре, бо стирає справжню картину наслідків катаклізму. «Це фальсифікація історії, – говорить вона. – Меморіал не показує правди, бо тепер не видно, яку малу кількість померлих вдалося зідентифікувати. У моєї матері, бабусі та сестри є надгробки, хоча їх тіла і не були знайдені. Поруч із ними стоїть надгробок батька, але його тіло під ним не лежить. І це так ніби я втратила його вдруге».

Лонгароне зуміло оговтатися після трагедії. Воно стало відомим центром оптичного виробництва (до недавнього часу тут базувався офіс Safilo, найвідомішої італійської компанії з виробництва оправ), а також було відоме своїм щорічним ярмарком морозива, на якому були представлені як пристрої для їх виробництва, так і самі рецепти. В Італії, країні морозива, це місце мало своє реноме.

А дамба Вайонт? Дивовижна робота італійських інженерів витримала удар. Пошкоджена була тільки верхня частина споруди, до речі, на глибину всього в один метр. Гребля, що ніби зависла в повітрі, із Лонгароне назавжди. Як ніби засторога.

–Тереза Стилінська

 TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

–Переклад українською – Оксана Усатенко