Норвежці не раз дивували, але вердикт від 16 жовтня 1973 року приголомшив світ. Історик Асле Свін називає його «найгіршим в історії Нобелівської премії миру» і «повним фіаско». Його результатом стала відставка двох членів комітету на знак протесту, також вперше в історії. Здивувалися й самі переможці: Ле Дик Тхо (в’єт. Lê Ðức Thọ) – генерал армії і багаторічний член Політбюро Комуністичної партії Демократичної Республіки Північний В’єтнам, і Генрі Кіссінджер – американський дипломат, військовий стратег і радник президента з питань національної безпеки. У Парижі, на півдорозі між Азією та Америкою, вони протягом чотирьох років, восьми місяців і десяти днів провели 45 таємних зустрічей, під час яких обговорювали умови припинення війни у В’єтнамі.

Щоправда, офіційну делегацію з комуністичного В’єтнаму очолював колишній міністр закордонних справ Суан Тхюі, але хід переговорів контролював Тхо. По дорозі з Ханоя до Парижа він зупинився в Москві, щоб зустрітися з радянським прем’єром Олексієм Косигіним і вислухати порад Леоніда Брежнєва. Кіссінджера консультували два американські президенти – Ліндон Б. Джонсон і Річард Ніксон, хоча В’єтнамська війна закінчилася лише під час повноважень наступного – Джеральда Форда. Показово, що обидва учасники перемовин відповідали за мирні переговори та одночасне ведення бойових дій – подвійність їхніх ролей критикувалася, адже Нобелівську премію миру фактично присудили тим, хто сіяв неспокій.

Сторонами угоди були американці, північні в’єтнамці та представники Республіки Південний В’єтнам і Тимчасового революційного уряду Південного В’єтнаму. Відтоді мав бути лише один В’єтнам – комуністичний. Америка програла, Голіаф переможений. У Польській Народній Республіці радіо тріумфувало: «Після 12 років збройної боротьби в’єтнамського народу за свободу і незалежність, мир, єдність і територіальну цілісність В’єтнаму, гуркіт гармат і свист смертоносних куль припиниться. У Вашингтоні президент Річард Ніксон з’явився перед телекамерами та радіомікрофонами і заявив: «Сьогодні, 23 січня 1973 року, о 12:30 д-р Генрі Кіссінджер, від імені Сполучених Штатів, і спеціальний радник Ле Дик Тхо, від імені Північного В’єтнаму, підписали у Парижі угоду про припинення військових дій і відновлення миру у В’єтнамі.

Відповідний документ було підписано через чотири дні в Міжнародному конференц-центрі на авеню Клебер у Парижі. Відповідно до нього американці почали виводити війська з В’єтнаму, хоча незабаром перемир’я було порушено і війна ще тривала до 1975 року. Лаври миру «за спільні заслуги у переговорах, що призвели до припинення вогню» здавалися дещо перебільшеними, звідси й численні протести. Очевидно, Нобелівський комітет хотів, щоб війна закінчилася, більше, ніж Кіссінджер і Тхо. За словами Олава Нйолстада, нинішнього керівника «Det Norske Nobelinstitutt» (Норвезького Нобелівського інституту), який лише в січні цього року розсекретив архівні записи 50-річної давнини, комітет сподівався, що премія стане поштовхом до міцного миру. Більше того: вона мала на меті дещо підігріти атмосферу холодної війни між Сходом і Заходом. Нйолстад визнає, що рішення виявилося поганим: «Нагороджувати людей, які ведуть війну, не дуже гарна ідея».

Розсекречені документи показують, що нагородити Кіссінджера і Тхо запропонував Джон Саннесс, член комітету, 29 січня 1973 року, через два дні після підписання Паризьких документів. «Я усвідомлюю, що лише у майбутньому стане зрозуміло, яке значення ці угоди матимуть на практиці», – запобігливо написав він у номінаційному листі. Тогочасні звіти показують, що комітет усвідомлював, що домовленості «навряд чи будуть утримуватися». Саннес, як історик, мабуть, знав, про що говорив. У 1970-81 роках він працював у Норвезькому Нобелівському інституті, і цікаво, що критика 1973 року не завадила йому згодом стати його головою (1979-81). Переможцями тоді стали Мати Тереза з Калькутти з ордену Місіонерок Милосердя, Адольфо Перес Есківель – аргентинський правозахисник, а також Верховний комісар ООН у справах біженців. Таких суперечок, як Тхо і Кіссінджер, ці нагороди не викликали.

В’єтнамець ще більше здивував світ, коли відмовився прийняти нагороду – єдиний такий лауреат в історії. Він сказав, що буржуазний сентименталізм не для нього, а В’єтнам досі не вільний, тому що Кіссінджер як «руйнівник» неодноразово порушував підписаний договір. Нобелівському комітету встромив шпильку, сказавши, що його висунули тільки тому, що неможливо було вшанувати самого Кіссінджера. У телеграмі, що збереглася в архівах, він зізнався, що «подумає» про прийняття почестей у майбутньому, коли в його країні настане справжній мир, якого в жовтні 1973 року ще не було видно. Невідомо, чи отримав він компенсацію у в’єтнамських донгах за фінансові втрати, спричинені неприйняттям нагороди, але Тхо, очевидно, зовсім не дбав про гроші.

Американець отримав нагороду за те, що вивів США з В’єтнаму, чого тоді все ж таки не сталося. Він вагався, але прийняв вибір. Однак на грудневу церемонію нагородження медалями та дипломами він не поїхав, посилаючись на засідання НАТО. Посол США в Осло виступив від його імені, а коли вийшов з будівлі, протестуючі закидали його сніжками. Кіссінджер з честю пожертвував отримані гроші на благодійність. Через два роки, після фактичного закінчення війни у В’єтнамі, він також запропонував, що віддасть медаль. У телеграмі писав, що «мир, якого ми прагнули шляхом переговорів, був насильно зруйнований». Нобелівський комітет відхилив пропозицію. Цікаво, чи це все ще турбує Кіссінджера, який 29 травня цього року відзначив своє 100-річчя.

Справжнє ім’я: Фан Дінь Кхай, (в’єт. Phan Đình Khải). У документах: Ле Дик Тхо. Псевдонім: Молот, який отримав завдяки суворості та жорсткому характеру. Як повідомляє в’єтнамська Вікіпедія, в залежності від джерел, він народився 10 жовтня, 14 листопада або 30 грудня 1911 року. Походив із заможної, як на провінцію, родини з села Діч Ле на півночі країни. Після закінчення школи, якою керувала французька колоніальна влада, він працював поштовим службовцем.

У віці 16 років він бере участь у визвольній боротьбі, що згодом Кіссінджер вважатиме проявом фанатизму та оцінюватиме Тхо як безкомпромісну людину. І при цьому вихований, культурний і ввічливий. Кіссінджера дратувало його почуття переваги, коли він від початку переговорів стверджував, що Північний В’єтнам – це єдиний справжній В’єтнам і що американці – варвари, які намагаються відстрочити неминуче, тобто об’єднання країни під червоним прапором з п’ятикутною зіркою.

Тхо народився у відповідний для боротьби час. Уже в 1930-х роках комуністи взяли верх у в’єтнамському визвольному русі проти французів. Став одним з них. У 1930 році став співзасновником Комуністичної партії Індокитаю. Організовував страйки, керував студентами. Був заарештований і провів шість років (1930-1936) у найсуворішій в’язниці Французького Індокитаю на острові Пуло-Кондор (Коншон) у Південно-Китайському морі. Це загартувало його і після звільнення він продовжував займатися підривною діяльністю, за що знову був ув’язнений на п’ять років (1939-1944). Французи тримали його в «клітці для тигрів», де був бруд, сморід і голод. З іншого боку, до легенди увійшло, що Тхо та інші в’єтнамські політичні в’язні вивчали літературу, науку та іноземні мови у в’язниці. Дивно, але об’єктом їхнього захоплення була Франція, яку вони вважали країною високої культури, гідною наслідування. Вони навіть ставили комедійні п’єси Мольєра як данину поваги!

Після звільнення (за легендою – втечі) Тхо очолив боротьбу проти окупантів, цього разу японських. Він заснував В’єтмінь – партизанську Лігу боротьби за незалежність В’єтнаму, яка згодом стала В’єтнамською народною армією, і з часом став її генералом. У серпні 1945 р. спалахнуло антияпонське повстання, а у вересні Хошимін, лідер північних комуністів, проголосив створення Демократичної Республіки В’єтнам. Японія відмовилася від претензій на цю територію, але Франція не мала наміру втрачати території своєї колоніальної імперії. Почалися кровопролитні зіткнення, що тривали кілька років (1946-1954), відомі як Перша індокитайська війна. Тхо був одним з командувачів. Після неї французи підписали мирний договір і також вийшли з В’єтнаму. Твердолобий Тхо був серед лідерів Комуністичної партії В’єтнаму, з 1955 (до 1986) він був членом її Політбюро.

Женевські угоди 1954 року, що завершили Першу індокитайську війну, тимчасово розділили В’єтнам уздовж демаркаційної лінії, проведеної вздовж 17-ї паралелі. На півночі була комуністична Демократична Республіка В’єтнам, яку підтримували Радянський Союз і Китай, а на півдні – антикомуністична Республіка В’єтнам на чолі з президентом Нго Дінь Дьємом (в’єт. Ngô Đình Diệm), який був пов’язаний з американцями. Згідно з рішеннями Женеви, подальшу долю обох країн мали вирішити вибори, що відбулися 20 липня 1956 року, але Дьєм скасував їх, мотивуючи рішення відсутністю можливості чесного голосування на півночі з політичних причин (хоча він швидше боявся поразки в сутичці з Хошимінем). СРСР і КНР запропонували прийняти обидві країни в ООН. Сполучені Штати запропонували залишити справу на розгляд в’єтнамського народу.

А північні в’єтнамці заграли на повну. У 1958 році на 15-му пленумі партії, незважаючи на Хошиміна, який вмовляв своїх товаришів не провокувати Дьєма, оскільки для революції було ще зарано, вони підтримали комуністичне повстання проти уряду в Сайгоні. Керував операцією генерал Тхо. Спочатку місцеві партизани організували напади на представників адміністрації. У 1959 році почалося перекидання північнов’єтнамських солдатів. Розпочато будівництво т.зв. Шляху Хошиміна, який використовувався для транспортування військ і припасів з півночі на південь, через контрольовані комуністами території Лаосу та Камбоджі. Тхо тоді переховувався у Південному В’єтнамі, звідки контролював усі дії. Створив також В’єтконг, комуністичні партизанські загони, які прославилися активним опором. У 1960-х роках їх кількість зросла з 10 тис. до навіть 130 тис. бійців, які часто прикидалися селянами вдень і воювали вночі. На підтримку В’єтконгу залучали бойовиків із соціалістичних країн, у тому числі з ПНР, де зголосилося кілька десятків добровольців, але жодних доказів того, що їх все ж відправили в бій, немає.

Сполучені Штати спочатку не цікавилися цим регіоном. Однак у 1961 році Дьєм звернувся за допомогою до новообраного президента, демократа Джона Ф. Кеннеді, і незабаром до порту Сайгону прибув корабель із 1500 морськими піхотинцями та бойовими гелікоптерами. Серед американських політиків почав поширюватися страх, що окупація всього В’єтнаму комуністами стане кроком до контролю над територією Азії. Було вирішено збільшити політичну, фінансову та військову підтримку. У 1964 році новий президент-демократ Ліндон Б. Джонсон послав до В’єтнаму чергових тисячі офіцерів у формі. Він погодився на масовані бомбардування Півночі та комуністичних опорних пунктів на Півдні, зокрема вздовж Хошімінського шляху. У рамках операції «Rolling Thunder» (Гуркіт грому) під час килимових бомбардувань американці знищили напалмом джунглі, які підтримували В’єтконг, убивши при цьому мирних жителів. Підписуйтесь на наш фейсбук В’єтконгівці успішно уникали атак, оскільки партизани заздалегідь знали цілі бомбардувань і напрямки американських штурмів. Інформацію їм передавала радянська військова розвідка завдяки інформації її агента Джона Ентоні Вокера, який передав коди шифрування до криптографічного пристрою, завдяки чому було зчитано понад мільйон американських шифртекстів. Вокер працював на КДБ і ГРУ до 1985 року, коли його викрило ФБР і заарештувало за шпигунство. За іронією долі, хіба він не був ще одним «тихим» героєм війни у В’єтнамі, який зробив свій внесок у підписання миру і, можливо, також заслужив Нобелівську премію миру разом із Кіссінджером і Тхо?

Стало зрозуміло, що американська висадка у В’єтнамі мало дієва. Впала підтримка політики Джонсона, і навесні 1968 року він оголосив, що більше не балотуватиметься на виборах. У листопаді переміг республіканець Річард Ніксон, головним чином завдяки своїм обіцянкам припинити американську участь у конфлікті. Насправді, будучи противником комунізму, він вважав, що занадто швидке виведення військ з В’єтнаму і, як результат, неминуча перемога комуністів завдадуть занадто великої шкоди американському престижу. Він шукав виходу з честю, щоб це не виглядало провалом. Почав поступово скорочувати американську присутність у В’єтнамі і продовжив мирні переговори, розпочаті Джонсоном. Але в той же час бомбив Ханой, щоб посилити тиск на переговорах.

Таємні розмови Кіссінджера і Тхо мали кілька гарячих моментів. У квітні 1970 року в’єтнамець перервав зустріч з американцем, бо «не було про що говорити». Спроба запланувати ще одну у травні була відхилена. «Ваші запевнення в мирі – лише порожні слова», – сказав Тхо. Сів за стіл переговорів через рік, щоб наполягати на усуненні наступного президента Південного В’єтнаму Нгуена Ван Т’єу (в’єт. Nguyễn Văn Thiệu). Кіссінджер відмовився. Сказав також, що Ніксон незабаром попередить китайського лідера Мао Цзедуна про те, що дні постачання зброї Північному В’єтнаму добігають кінця. Тхо відповів: «Те, що кажеш, на нас не вплине. Наше завдання – продовжувати боротьбу, яка вирішить результат війни на користь моєї країни». Очко для В’єтнаму.

Тринадцята зустріч відбулася 2 травня 1972 р. у ворожій атмосфері, оскільки комуністи окупували шматок території Південного В’єтнаму і, здавалося, щосили тиснули на ворога. Перед тим Ніксон радив Кіссінджеру: «Без дурниць, без люб’язностей». Американець зберігав холоднокровність, але коли під час розмови Тхо нагадав, що сенатор Вільям Фулбрайт критикує адміністрацію американського президента у зв’язку з війною у В’єтнамі, Кіссінджер різко прокоментував його слова: «Наші внутрішні дискусії – не ваша справа». Тхо безпристрасно відповів: «Я використовую цей приклад, щоб довести, що американці поділяють наші погляди». Очко для В’єтнаму.

15 вересня 1972 р. Кіссінджер запропонував закінчити війну протягом місяця, що мало стати стратегічним кроком до виборів президента США, призначених на листопад. 7 жовтня обидва учасники переговорів погодилися створити уряд національного примирення в Сайгоні, який мав включати Фронт національного визволення Південного В’єтнаму, який у 1969 році самопроголосив Республіку Південний В’єтнам і створив свій Тимчасовий революційний уряд. Документ планувалося підписати в Парижі 25 або 26 жовтня, але Тьєу в останню хвилину відмовився його підписувати. Ніксон знову виграв вибори в США. Очко для Америки.

На початку 1973 року Кіссінджер повідомив, що угода близька. Однак 10 січня переговори зірвалися, коли він зажадав звільнити всіх військовополонених, утримуваних у Північному В’єтнамі, не гарантуючи звільнення в’єтконгівських партизанів, ув’язнених у Південному В’єтнамі, що Кіссінджер окреслив «нерозумним запитом». Тхо відхилив пропозицію і, посилаючись на власний досвід, вигукнув: «Ти ніколи не був в’язнем! Ти не розумієш страждання! Кіссінджер запропонував поступку і пообіцяв, що Америка використає «максимальний вплив у цьому питанні, щоб чинити тиск» на уряд Південного Вєтнаму. Очко для В’єтнаму.

І, нарешті, 23 січня 1973 року Кіссінджер і Тхо погодилися на мирну угоду, яка передбачала припинення вогню між сторонами під контролем Міжнародної комісії з контролю та спостереження (ICC), виведення армії США з В’єтнаму, звільнення всіх полонених протягом 80 днів і, нарешті, вільні вибори у Південному В’єтнамі. Було також домовлено, що після відступу американців там зможуть розміститися війська з Півночі. Папір може витримати багато чого, і незабаром перемир’я було порушено, тому переговори були змушені продовжити, а Кіссінджер і Тхо продовжували зустрічатися в Парижі. 13 червня вони підписали комюніке, в якому обидві сторони зобов’язувалися до «повного виконання домовленостей». Очко для В’єтнаму.

У січні 1974 року генерал Тхо наказав перетворити 1200 кілометрів тимчасового шляху Хошиміна на шосе, щоб полегшити відправку військ і постачання на південь. Це ще одне очко для В’єтнаму, тим більше, що комуністи вже готувалися до останнього наступу. На територію противника було перекинуто 140 тис. солдатів з Півночі, 400 танків і тонни боєприпасів, поставлених СРСР і КНР. У грудні почався військовий штурм, який швидко розгортався. У березні 1975 року генерал Тхо доповів у штаб-квартиру в Ханої, що армія Південного В’єтнаму страждає від низького бойового духу і дуже погано бореться. Він розраховував взяти під контроль весь В’єтнам до кінця року. Сталося це набагато раніше. Ще одне очко для В’єтнаму.

Назва останньої атаки була: Кампанія Хошиміна. У квітні 1975 року армія з Півночі підійшла до Сайгону. Генерал Ван Тьєн Зунг (в’єт. Văn Tiến Dũng) показав Тхо план взяття міста, який затверджував «смертний вирок для режиму реакційних зрадників». Це сталося після Вотергейтського скандалу та відставки Ніксона. Форд став президентом, і американці планово не підтримали Південь своєю авіацією. Тому, незважаючи на його перевагу в озброєнні та спорядженні, результат сутички не міг бути іншим, як тріумф Давида Півночі.

Фотографії хаотичної та принизливої евакуації американців гелікоптером з даху посольства облетіли світ. Сайгон було захоплено, ця дата і сьогодні відзначається як День Перемоги (разом з Днем полеглих за свободу В’єтнаму 27 липня). 1 травня там відбувся парад на честь Дня праці та великого тріумфу, і незабаром місто було перейменовано на Хошимін. Тхо від імені Політбюро передав генералу Зунгу, що партія «дуже задоволена». Злиття обох країн стало фактом. Десять очок для В’єтнаму. І стільки ж для СРСР.

У В’єтнамі запанував мир, але Тхо не повернувся до питання можливого отримання Нобелівської премії миру. Однак виявився людиною багатьох талантів, яка опублікувала кілька томів поезії, зокрема: «В дорозі» (1956), «Тисяча миль дороги» (1977), «Поезія Ле Дик Тхо» (1983). У 1975 році він відіграв ще одну важливу військову роль під час вторгнення в Камбоджу, коли став головним радником Об’єднаного національного фронту Камбоджі для забезпечення інтересів В’єтнаму після повалення Червоних кхмерів. У 1978 році звільнився з дійсної служби. Він ніколи не залишив партію – обіймав у ній численні посади і консультував ЦК до самої смерті.

Він помер 13 жовтня 1990 року у військовому столичному госпіталі, імовірно внаслідок раку горла. Його поховали на кладовищі Май Діч (в’єт. Mai Dịch), де можна відвідати могилу з надгробком з чорного граніту з фотографією в сепії та квітучими деревами з обох сторін. Багато вулиць у В’єтнамі названі ім’ям Тхо. Однак найбільшою його перемогою є те, що всім В’єтнамом досі правлять комуністи. Їхня партія налічує понад 5 мільйонів членів (із 100 мільйонів громадян) і займає 97 відсотків місць у парламенті. У 1995 році країна відновила дипломатичні відносини зі США і досі перебуває в мирі. Що ж, можливо, Нобеля він все-таки отримав заслужено?

Столітній Кіссінджер досі є активним коментатором подій: дає інтерв’ю, читає лекції, ділиться своїми думками. Говорить повільно, зі старечою хрипотою, але вірно. Він хвалить Володимира Зеленського як «надзвичайного лідера» і радить прийняти Україну до НАТО. Водночас каже, що його межі потрібно дещо змінити, а це не всім подобається. І припускає, що Росію потрібно розглядати як частину Європи, а не Азії, тому що відштовхуючи, штовхаємо її в обійми Китаю. Його думки є результатом його відданості припиненню війни в Україні. Якби він досяг успіху в цій спробі, чи заслужив би ще одну Нобелівську премію миру, чого ще не траплялося в історії? Може наступного року?

– Якуб Ковальськi

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– переклала Аліна Возіян