Символічним початком французької колонізації Африки можна вважати засідання парламенту 28 липня 1885 року, яке було присвячене цілком кумедному з сучасної перспективи питанню фінансування експедиції на Мадагаскар, де Франція намагалася встановити свій протекторат.

Франція вже деякий час господарювала в Африці, захоплювала острови, гирла річок та певні території, наприклад, особливий спосіб захоплення Алжиру, який не відповідав класичним колоніальним схемам. Це швидше були натуральні імперіалістичні дії, ніж дотримання визначеної доктрини.

За кілька місяців до липневого засідання закінчилася конференція в Берліні, на якій за ініціативою німецького канцлера Бісмарка чотирнадцять європейських держав в загальних рисах домовилися про поділ «африканського торта». Певною мірою це була дегустація наосліп, тому що Чорний континент був цілковитою terra incognita, на яку несміливо лише ступила нога європейських шукачів пригод. Однак знак подано і європейські метрополії кинулися наввипередки у невідомість.

У Франції речником нової політики колоніального підкорення був Жуль Феррі, колишній міністр освіти, основоположник світського державного шкільництва, колишній мер Парижа і прем’єр-міністр, лідер лівого крила республіканців [масон, противник католицької церкви, популяризатор безкоштовної і світської освіти – ред.]. У промові від 28 липня 1885 року Феррі обстоював економічні, гуманітарні та стратегічні вигоди, зумовлені колоніальним підкоренням. Його аргументи були спрямовані до потужного опонента від лівих сил Жоржа Клеменсо та до монархічних і патріотичних правих сил, які тоді правили у Франції.

І це не помилка – запальним прихильником та ініціатором французької колоніальної експансії були люди від лівих сил. Це перший мало відомий факт та удар по стереотипах. Хто був проти? Коли читаєте стенограму засідання, все стає зрозуміло: схвалення, підтримка та аплодисменти з лав з лівого боку зали, а вигуки, протести та перебивання крайніх лівих та правих з правого.

Жуль Феррі, історична постать французьких лівих, сьогодні покровитель шкіл та вулиць у всіх більших містах, взявся до ідейного обґрунтування колоніального захоплення таким способом, за який у наш час він би опинився перед обличчям правосуддя XVII відділення, що у Франції займається думкозлочинами [термін походить з роману Джорджа Орвелла «1984»]. – Необхідно відверто сказати, що вищі раси мають право щодо нижчих, – провадив політик. – Повторюю, вищі раси мають право, оскільки в них є обов’язок. Їхній обов’язок – цивілізувати нижчі раси.

Турборасизм? Не уникаймо історії. Небагато голосів серед лівих добачало тоді відверте порушення прав людини та аксіоми рівності, серед відомих прізвищ лише Жорж Клеменсо, Жуль Ґюзд та Жуль Валле… Адже всі читали Віктора Гюго, більшість на колінах, який проповідував світське месіанство і стверджував, що «білий зробив з негра людину» і що революційно-просвітницька Франція має універсальний та загальнолюдський вимір.

«Народи, вперед! Беріть цю землю. Бог дає землю людству, Бог дає Африку Європі. Беріть її», – піднесено говорив пророк 1878 року. «Віддайте свій надлишок в Африку і вирішіть соціальні проблеми та перетворіть пролетарів у власників. До справи! Будуйте дороги, будуйте порти, будуйте міста, розвивайтеся, дійте, колонізуйте, розмножуйтеся. І хай на цій землі, вільній від капеланів та принців, Божий Дух утверджується через мир, людський Дух через свободу!»

Жуль Феррі особисто заспокоював ідейних побратимів, які помічали дисонанс у твердження, що «вища раса не захоплює народи заради приємності і не заради використання слабших, а щоб їх цивілізувати та підняти до того самого рівня культури». Місія та обов’язок республіканської Франції, спадкоємиці та хранительки ідеї Просвітництва 1789 року, іти у світ і, як Мойсей, нести народам кам’яні таблиці Прав людини.

Це лівацьке бачення демократичного месіанства серед французьких лівих тривало досить довго. Ще 1925 р. Леон Блюм, майбутній прем’єр Народного фронту та значна постать у соціалізмі, говорив про «право і обов’язок вищих рас, щоб підтягувати до себе раси, які не досягли такого ж рівня культури та цивілізації».

Конгрес масонів у Віші 1931 р. стверджував, що «колонізація виправдана, якщо вона приносить скарб ідей» таких як права людини або світська освіта.

Лівим не важко було примружити око на протиріччя, адже військове захоплення заради свободи – це не захоплення, а цивілізаційна місія. Так, як 1793 р. несли вогонь прогресу у Вандеї, вирізаючи значну частину мешканців. Колонізація в теорії та практиці стала знаряддям експорту ідеалів французької революції.

Однак, не зважаючи на ідейний запал, у дії на місці ліве крило ІІІ Республіки було надто слабке, щоб кидатися з гуманітарною мотикою на чорне африканське сонце. Зрештою, до сьогодні ситуація не надто змінилася. Адже лівий прихильник ідеї не встане з-за столу, не закотить рукави і не піде з лопатою в піски Сахари. Щоб колоніальний проєкт був вдалий, потрібні були фінансування та люди.

Жуль Феррі та його соратники розіграли це дуже спритно. Ліберальна буржуазія повинна була виписати чек, а патріотичні праві забезпечити гарматним м’ясом – перші заради вигоди, другі заради честі.

Цей покерний хід міг мати цілком інший ефект, тому що перспектива нових ринків збуту та нового багатства була змальована дещо перебільшено. У той момент, коли колоніальна машина рушала, ніхто насправді не знав, що приховує у собі новий континент. Однак велика буржуазія, яку заохотили перспективою прибутків, потяглася до своїх гаманців.

Важче було з руками до праці: солдатів для пацифікації захоплених територій, адміністраторів, що намагалися ввести їх у певні рамки, та інженерів і агрономів. Для патріотично налаштованих правих та аристократії, для яких була передбачена ця роль, колоніальна експансія виглядала певною мірою химерою, яка відвертала Францію від її головної місії – повернення втрачених 1871 року Ельзасу та Лотарингії. Бісмарк дуже добре зрозумів, що кожна крапля французької крові, яка всотається у піски Сахари, відверне погляд галльського півня від веж катедр у Страсбурзі та Мюлюзі. Він недаремно підтримував французьку експансію в Африці ще до Берлінської конференції 1885 р. і практично подав на таці ІІІ Республіці Туніс.

Лідер легітимістів, дюк де Бролі, 1884 року у Сенаті сказав те, що підтвердять економісти та історики з калькулятором в руках через сто років: «Колонії не зміцнюють метрополії, а послаблюють їх, висмоктуючи з них кров та життєві сили». Звичайно, йдеться про життєві сили необхідні, щоб відвоювати Ельзас.

Монархічні праві, які згодом зайняли національну позицію, побоювалися також, що колоніальний проєкт зміцнить республіканський лад, який на той час не мав значної підтримки, і це остаточно хоронило надію на відновлення монархії. Зміцнення становища в країні завдяки зовнішній експансії? Це звучить знайомо…

Вийти з цього глухого кута колоніальним лівим допоміг зовсім неочікуваний союзник. Католицька Церква, з якою вони боролися до крові майже протягом століття, відчула нюхом в експансії чудову нагоду для проповідування. Республіканські канонерки повинні були розвозити по цілому світу групи місіонерів, що нестимуть світло Євангелія, а не ідеї Просвітництва.

Провідну роль у цьому відіграв архієпископ Карфагена і примас Африки кардинал Шарль Лавігері. Він разом зі своїм близьким другом, одним із головних представників лівих, Адольфом Крем’є співпрацювали в Алжирі від часу падіння Наполеона ІІІ 1871 р., і кожен дбав про свій інтерес. Завдяки особистому престижу та наполегливій праці не настільки біля основ, як за кулісами, кардиналові вдалося поволі відвернути симпатію французьких католиків від легітимізму і навернути їх до прийняття Республіки. Вислів, відомий як «ralliement» та який був скріплений «алжирським тостом» 1890 року, через два роки схвалить Папа Леон XIII енциклікою «Au milieu des sollicitudes».

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
  Таким чином у 90-х рр. ХІХ ст. була створена «колоніальна партія» – спільний фронт фінансистів, ідейних лівих, консервативних та національних правих та католиків. Екзотичний союз кельні, торбинки та кадила закотив рукави і в 1880-1895 рр. розмір французьких володінь збільшився від 1 до 9,5 мільйона квадратних кілометрів. Почався «le temps béni des colonies» («щасливий колоніальний період»), як співав Мішель Сарду.

Після пацифікації захоплених територій, подолання торговців рабами та племінних війн можна було починати насолоджуватися зиском. Однак дуже швидко виявилося, що колонії – це не земля обітована з молочними ріками, а економічний no man’s land. Жодного Ельдорадо не вдалося знайти на таємничому Чорному континенті. Пощастило бельгійцям з каучуком в Конго, англійцям із відвойованою у бурів південною Африкою із золотом та діамантами, а французькі колонії не виробляли практично нічого, що мало б високу вартість на світових ринках. Необхідно було спочатку створити багатство.

Тому Франція почала активно інвестувати в свої колонії. Започаткували політику меліорації боліт, викорчовування лісів, зрошування полів. Запроваджено вирощування какао, кави, цукрової тростини тощо, часто порушуючи своєрідну географічну спеціалізацію – вино в Алжирі, бавовна у Нігрі та Верхній Вольці, цитрусові на Узбережжі Слонової Кістки, горіхи в Синегалі і т.д.

Щоб це все набуло змісту, необхідно було створити інфраструктуру з нуля, збудувати дороги, порти, залізницю. На момент деколонізації Франція залишила Африці 50 тис. кілометрів асфальтованих доріг, 215 тис. кілометрів вимощених доріг, 18 тис. кілометрів залізничних ліній, 63 морські порти, 196 летовищ тощо.

Крім інфраструктури, тубільці виграли ще й в іншому. Нові правителі почали своє панування з боротьби проти рабства і вели криваві війни з арабсько-мусульманськими мисливцями на невільників, що діяли в Африці протягом 1200 років. Вони також радикально припинили на кілька десятків років криваві конфлікти між племенами. В результаті пацифікація стала найдовшим мирним періодом в історії Африки.

До повної картини варто додати медичні відкриття, зменшення смертності серед немовлят, подолання тропічних хвороб, як наприклад, малярії, проте часто ціною життя лікарів ( на першому етапі колонізації середня тривалість життя європейця в Африці становила три роки). На рахунку Франції також 2000 сучасних клінік, 600 пологових будинків, 220 лікарень, у яких лікування та ліки були безкоштовні. Водночас у деяких великих французьких містах лікарень не було до 1960-х рр.

Марксистські байки про злих білих французів, що перетворюють на рабів добрих дикунів, як у Руссо, можна потрактувати як махінейські казки, тим більше, що крім матеріального аспекту, важливий також вклад людський і духовний. Ліві, як і планували, принесли Африці демократію та права людини, Церква принесла милосердя та віру.

1960 року 3,8 мільйона дітей в африканських колоніях ходило до школи. У самій Африці на південь від Сахари діяло 16 тис. початкових шкіл і 350 середніх. Тільки протягом декади 1946-1956 рр., коли вже почався процес деколонізації, Франція виділила колосальну суму на освіту в Африці – 1400 мільярдів тодішніх франків, тобто на сьогодні це 34 мільярди євро. 1960 р. там працювало 28 тис. французьких вчителів, тобто одна восьма складу Міністерства національної освіти. Гвінейський кардинал Роберт Сара [найвизначніший сучасний африканський католицький теолог – ред.] вводить сьогоднішніх лівих у когнітивний дисонанс, коли стверджує, що здатний «оцінити найкращі плоди західної колонізації, культурні, моральні та релігійні цінності, які французи привезли в мою країну, вони були надзвичайно багаті та сприяли емансипації».

Французьку колонізацію можна описати одним словом – патерналізм. Крім етапу захоплення та пацифікації, там не було жорстоких злочинів, на відміну від бельгійців у Конго та німців у Намібії, про які їм нагадують досі. Кривавішою була деколонізація з десятками тисяч жертв під час камерунської війни і повстання на Мадагаскарі.

Французи метрополії мали добрий і навіть дещо ідеалізований образ тубільців, чому сприяла присутність, більше символічно, ніж насправді, колоніальних військ під час Першої світової війни. Це зазнає змін лише на початку 60-х рр., коли кривавий алжирський фелах, що підкладає бомби, а згодом чорний іммігрант, що забирає робочі місця, прийдуть на зміну усміхненому сенегальському стрільцю з етикетки на банці какао фірми Banania.

Але чому колонізація не вдалася і через 60 років її почали згортати? Тому що вона по черзі втратила всіх своїх союзників, а з «колоніальної партії» одна за одною почали дезертирувати всі її частини.

Ідейне ліве крило – це типовий пацюк, що втікає з африканського «Титаніка». У міжвоєнний період його погляди радикально змінилися і переорієнтувалися на антиколоніальні позиції. Все більше інтелектуалів робили висновки, що універсальні підходи рівності та братерства не сумісні з практикою домінування націй та народів проти їх волі.

У тридцятих роках почалося також надзвичайне захоплення комунізмом і посилився вплив радянської агентури, адже Радянський Союз побачив у народах Третього Світу революційний потенціал, який здатний розрушити буржуазний Захід. Зрештою, схожа схема поглядів існує і серед сучасних «деколоніальних» лівих, які згуртувалися у групі Жана-Люка Меланшона. Вони хочуть продовжити завершену територіальну деколонізацію деколонізацією кишень французьких платників податків.

Ще раніше з товариства вийшли капіталісти. Адже швидко з’ясувалося, що колонії – це поганий бізнес, путо на ногах і непотрібний тягар. Фінансовий світ, який вмів рахувати і був налаштований на швидкий прибуток, не хотів самотужки нести такий фінансовий тягар, тому що це було просто невигідно. 1914 року приватні інвестиції в колоніях в Африці були нижчі, ніж на Іберійському півострові та приблизно такі, як в Османській Імперії. У такій ситуації весь тягар на себе мусила взяти держава. Після Першої світової війни розвиток колоній повністю фінансувався з податків та з позичок, які взяла держава, а це все коштом метрополії.

Наступний популярний міф – це те, що Франція збагатилася на колоніях. Розбагатіла невелика когорта французів, але шляхом приватизації прибутків в процесі освоєння коштів.

Колонії не забезпечували метрополію нічим суттєвим, оскільки в них не було нічого суттєвого. Спочатку треба було посіяти і посадити, що вимагало певних коштів. До самого кінця європейської присутності вони не виробляли

нічого особливого, чого не можна було купити дешевше на світових ринках. Винятком були фосфати з Марокко, а нафту і метали відкрили надто пізно. В середньому виробництво таких товарів, як вино, олія, фрукти, бавовна тощо було на 20% дорожче, тому зовсім неконкурентно спроможне. Дуже швидко виявилося, що колонії не можуть продавати на міжнародних ринках, тому їхнім єдиним клієнтом стала Франція. Купівля продуктів за ціною вищою на 20-25% від світових цін і одночасно надавання субсидій на продукцію на попередніх етапах ланцюга достав вело до подвійних втрат. Метрополія впихала мільярди в товари, які могла дешевше купити деінде.

Економісти та історики Жак Марсель і Даніель Лефевр наводять кілька прикладів. Арахіс, цитрусові і банани були дорожчі на 15-20% від світових цін. За какао з Узбережжя Слонової Кості платили 220 франків за 100 кілограмів, тоді коли світова ціна становила 180 франків. Ба, навіть у Франції-метрополії аграрії виробляли продукти дешевше, ніж в колоніях. 1930 року центнер місцевої пшениці з полів Брі чи Бо коштував 93 франки, тоді як ціна, яку пропонував Алжир, коливалася від 120 до 140 франків, тобто на 30-50% більше.

Хороший приклад, як інвестиції в колонії руйнували цілі галузі економіки в метрополії, це дороге дешеве вино, яке виробляли в Алжирі. Літр алжирського вина коштував 35 франків, тоді як грецьке, іспанське чи португальське вино такої самої якості можна було купити за 19 франків. Щедро субсидований трунок становив безпосередню конкуренцію виноробам з Лангедоку та Провансу.

Субвенція, дотації, інвестиції, кошти… Ще у 50-х рр. ХХ ст. колонії поглинали близько однієї п’ятої бюджету держави. Замість того, щоб відбудовувати розбомблені мости та фабрики, Франція щедро сипала величезні кошти на території, які за кілька чи кільканадцять років повинна була віддати. Згодом генерал де Голль писав у своїх щоденниках, що власне цей аспект бездонної бочки спонукав його позбутися зайвого африканського баласту, який затримував економічний розвиток Франції. – Це факт, – говорив він у 1961 р. – Деколонізація – це наш інтерес, а її наслідки – наша політика.

Так званий голландський парадокс сформулював 1956 року журналіст «Paris-Match» Раймонд Картьє так писав про багату Голландію: «Можливо, вона не була б у такій ситуації, якби замість того, щоб осушувати Зейдерзе та модернізувати заводи, не мусила б будувати дороги на Яві, греблі на Суматрі, субсидіювати гвоздики на Моллукських островах і виплачувати сімейні доплати полігамним племенам на Борнео». Держави, які швидко позбулися колоній, як Голландія в 1945 р., або втратили, як Німеччина, випередили колоніальні держави на шляху індустріалізації та розвитку. Голландці осушували польдери, німці будували автостради, а французи вкладали мільярди в асфальтовані дороги в хащах.

Врешті Чорний континент відпустили без жалю, а останніми співцями колоніальної утопії та останніми захисниками колоніальної спадщини стали ті ж праві, яких пів століття тому потрібно було тягти до Африки волами. У колоніях вони знаходили своєрідну імперську велич і славу, тому, підігріті честю та патріотизмом, праві сили стікали кров'ю на різних фронтах, наприклад, під час захисту французького Алжиру.

Однак чи вдалося б знайти якийсь очевидний аспект колоніалізму в Африці, який можна було б оцінити як позитивний для Франції? Щоб його помітити, потрібно відкласти набік сентименти і зосередитися на геополітиці. Власне, крім престижу, єдина матеріальна користь з колоній – це розширення територій, військова присутність та більша здатність застосувати силу у просторі. Не гуманітарні ідеали, не патріотичні гасла, а цинічні реалії.

Ось конкретний і промовистий приклад. Коли 1940 р. пів Франції опинилося під німецькою окупацією, тоді власне французькі колонії відіграли роль справді вільної зони. Туди втікали від депортації, зокрема і євреї, там протрималася армія. Саме солдати північноафриканської армії, що підпорядковувалися уряду Віші, а не відносно невеликий підрозділ Вільних Французів де Голля, становили основну частину сил, що визволяли Францію разом із союзниками, перейшовши на їхній бік у листопаді 1942 року. Це вони виграли битву під Монте-Кассино і саме вони захопили Орлине Гніздо Гітлера.

Безумовно, для колоній баланс деколонізації не був вигідний. Повернення конфліктів між племенами, що були заморожені на три покоління, зараження автохтонів такими європейськими ідеями, як марксизм та демократія, що ґрунтується на етноматематиці, з певними винятками, знищення місцевих еліт, на яких могли б опертися нові держави, запровадження штучних кордонів… Це все стало вибухонебезпечною сумішшю, яка породила війни, цивілізаційний регрес та бідність.

Ліві усі ці негативні аспекти списують на короткий період панування білих в африканській історії, хоча вона охоплює тисячі років. Звинувачуючи колонізацію у всіх можливих гріхах, причину всіх труднощів сьогодення намагаються знайти у минулому. Однак це неправильно.

Дехто стверджує, що африканський хаос – це наслідок того, що де-факто колонізація триває і надалі. І це дуже смішно. Сумнозвісний Françafrique, яким мама лякає перед сном африканське дитя Бамбо, це ще одним міф на межі з теорією змови, навіть якщо це не подобається Джорджії Мелоні, яка розмахує банкнотою франка CFA.

Найкраще розбиває міфи твердий молоток даних. Згідно з даними Французького центрального банку, 2019 року загальний експорт Франції становив 759 мільярдів євро. Частка Африки в цьому становить 25,9 мільярда, тобто лише 3,42%, і понад половину з цього це країни Магрибу завдяки виробництву нафти та урану. Так само і з імпортом: 3,44% або 26 із 755 мільярдів євро як континент, а Африка на південь від Сахари становить лише 1,5%. Якщо придивитися ближче до зони франка CFA, тобто до добре замаскованого резервату французького неоколоніалізму, то виявиться, що вона становить лише 0,79% балансу Франції. Варто додати, що вона навіть не є першим торговельним партнером зони CFA, тому що бере участь в обміні лише на 11%, тоді коли Китай – 28% (дані за десятиліття 2010-2020). Зрештою, це цікаве явище: для цілої Африки Китай виступає як партнер на 30%, Франція ледь на 7%. Про колонізацію Африки Китаєм якось ніхто не говорить.

Ні про Китай, ні про Росію. Остання користується фактом, що сьогодні позиція Франції слабка. Серія проросійських переворотів в Малі, Буркіна -Фасо та Нігрі – це найкращий доказ, що Франція не займає позиції прихованого колоніалізму. Частково це плід цілеспрямованої експансивної російської політики, а частково входження у порожнечу. Франція не має високих показників у рейтингу в цій частині світу, частково з власної вини. Як пояснює найкращий французький африканіст Бернар Луган, повага в Африці – це фундаментальна річ: хто не поважає себе, того не поважають, а зневажають. На жаль, Франція, відправляючи посла ЛГБТ замість канонерських човнів, не забезпечує собі в Африці високого авторитету...

– Анджей Ґвязда

 TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

–Переклад Марія Редьква