Ігровий фільм про міграційну кризу на польсько-білоруському кордоні дуже нерівномірний. Хоча, чесно кажучи, я очікував, що буде набагато гірше. Пригадався мені ще один політично заангажований фільм Голланд, «Покот» (в українському прокаті – «Слід звіра»), який виявився просто непотрібом. Тим не менш, він був відзначений на фестивалі Берлінале в 2017 році як «найкращий фільм, що відкриває нові перспективи». Я припускаю, що журі вирішило відзначити цю постановку за її лівацько-нью-ейджевий меседж, близький поглядам цього журі.
Тож я подумав, що з «Зеленим кордоном» буде так само. Нещодавно він отримав спеціальний приз на Венеціанському міжнародному кінофестивалі. А як ми знаємо, у світових культурних елітах аж кишить від різноманітних «галерних рабів чутливості», які розчулюються над нещастями мігрантів з Азії та Африки, залишаючись сліпими до всієї складності ситуації.
І справді, «Зелений кордон» має свої слабкі місця. Йдеться передусім про незграбну публіцистику, яка дає про себе знати в діалогах поляків – як «хороших», так і «поганих». До цього можна докинути посередню гру Майї Осташевскої та Мацєя Штура – акторів, яким зазвичай ставиться висока планка. Вони насправді грають самих себе. Осташевска ганьбиться своєю екзальтованістю, тоді як Штур виглядає жалюгідною розчарованою людиною, яка виступає проти правої влади в Польщі.
А от сильною стороною «Зеленого кордону» є сюжет драми з екзотичними прибульцями, обдуреними режимом Олександра Лукашенка. Важко втриматись від співчуття до вагітних жінок і дітей, яких мучать чоловіки у формі – і на польському боці кордону, і на білоруському. І тут глядач проймається гнівом на політиків, які допустили такий стан речей.
Проте яскраві сцени жорстокості доводять, що Аґнєшка Голланд не лише видатна мисткиця у своїй галузі. Вона просто дуже ефективно практикує соціальну інженерію на службі конкретної політичної опції (не конкретної партії, а ідеологічної формації).
Проблема творів культури на зразок «Зеленого кордону» полягає в тому, що вони ефективно звертаються до того, що є благородним у людині, і водночас спотворюють реальність. Вони звертають увагу лише на її фрагмент, не враховуючи решти.
Решта – жорстока проза життя, захистити яку набагато важче, ніж романтичну боротьбу проти будь-якого гніту. «Галерні раби чутливості» не усвідомлюють, що зобов’язання держави вимагають від неї також застосування примусових заходів. А це завжди пов’язане з ризиком помилок і зловживань. Але з цієї причини органи державної влади, відповідальні за її безпеку, не повинні відмовлятися від своїх пріоритетних завдань. На їхню відповідальність покладено протидію гібридним атакам з боку ворожих сусідів. Так сталося восени 2021 року. Польські прикордонники протистояли не вагітним жінкам і дітям, а масі сильних чоловіків.
Ініціатива білоруського режиму мала на меті загнати польську прикордонну службу в пастку: виконання обов’язків мало стягнути на неї звинувачення «правозахисників» у поганому поводженні з «біженцями». І саме так і сталося.
А над польською публічною дискусією все ще витає привид Івана Карамазова. І багатьом полякам він має що сказати: огидний, лицемірний католику, безпека твоєї Польщі не варта навіть однієї сльозинки на щоці сирійської дитини.
«Галерні раби чутливості» вміло використовують моральний шантаж.
– Філіп Мемхес
TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори
– переклала Аліна Возіян
Підписуйтесь на наш фейсбук
У такому ставленні одного з братів Карамазових проглядається бунт проти Бога. Але ж це маніфестація опозиції до будь-якої влади, яка сприймається як безсердечна сила, що гнобить невинних істот. Такою силою є, наприклад, держава, яка нещадно дотримується законів і безжально захищає безпеку своїх громадян. Проте така політика приносить і жертви, як показав фільм Аґнєшки Голланд «Зелений кордон».
