Коли я кілка днів тому став жертвою такої помилки, то зрозумів, наскільки глибоко в мені сидить страх, що певна мрія про Росію в головах західної еліти може раптово та несподівано матеріалізуватися й стати тим чорним лебедем, який прилетить непомітно і змінить все.

Нещодавно я натрапив на текст, у назві якого інтригуюче поєдналися постаті Джорджа Кеннана та Владіміра Путіна. Останній не потребує представлення, тоді як перший є легендарною фігурою для не оного покоління американських дипломатів і політологів. Він був радянознавцем і дипломатом у Москві за часів Сталіна, автором знаменитої «довгої депеші» з Москви, написаної в 1946 році, яка започаткувала політику стримування комунізму, відому як «доктрина Трумена». Роздуми під назвою «Чи передбачив Кеннан Путіна?» видалися мені інтригуючими, особливо з огляду на те, що Кеннан був людиною-довгожителем, помер у той час, коли Владімір Владіміровіч вже п'ять років перебував при владі, та, як і Кіссінджер, навіть у столітньому віці залишався інтелектуально здоровим, а його коментарі цілком ймовірно могли ґрунтуватися на аналізі поведінки диктатора в реальному житті.

Ще більш інтригуючим було те, що ця стаття, опублікована у відомому американському журналі «Foreign Affairs», який читає кожен, хто цікавиться міжнародною політикою, була без підпису. Це безпрецедентний випадок. Чи була вона важливою? Це залежало від того, яким був її меседж. Тези статті стосувалися рішучої опозиції Кеннана до розширення НАТО в 1990-х роках, а також його віри у «велич російського народу», який повинен врешті-решт звільнитися від диктатури, тому що «тоталітаризм не є природним явищем».

Підписуйтесь на наш фейсбук Останнє формулювання, до речі, походить зі статті, опублікованої в цьому ж «Foreign Affairs» у 1947 році, яка спочатку була анонімним текстом, оскільки Кеннан на той час залишався на дипломатичній службі. Цей факт посилив моє занепокоєння, що це має бути чимось більшим, аніж есе одного автора, і що під цими роздумами могла б підписатися більша група впливових людей в американській еліті. Образ «великого народу» неодноразово використовувався, коли заходила мова про виправдання поступок щодо Росії.

Інша цитата, наведена в тексті, з 1951 року, стосується мрії про російський уряд, який «на відміну від того, який знаємо сьогодні, був би комунікабельним, щирим і толерантним», а закінчується все роздумами про те, що ось, мовляв, росіяни «одного дня почнуть процес повалення тоталітаризму», як вони це вже зробили одного разу на початку 1990-х років. «Не всі на Заході поділяють думку Кеннана про те, що тоталітаризм в Росії – це також „наша власна трагедія”. Він міг помилятися в багатьох питаннях, але в цьому він майже напевно мав рацію», – підсумовує автор.

Це повернуло мене до роздумів над питанням про розширення НАТО в часах, коли Росія намагалася позбутися спадщини комунізму. Тоді сивочолий Кеннан стверджував, що це було б помилкою, яка підживлювала б «націоналістичні, антизахідні й мілітаристські настрої в Росії; негативно вплинула б на розвиток російської демократії та спрямувала б російську політику в несприятливому для нас напрямку».

Типова теза американських реалістів, логічним продовженням якої є переконання, що вторгнення в Україну було спричинене експансіоністською політикою Заходу й становленням у Росії переконання, що саме звідти походить її екзистенційна загроза. Теза, яка зараз використовується для аргументації необхідності якнайшвидшого укладення мирної угоди на умовах, що задовольняють Росію, з подальшим визнанням її сфер впливу, з якої НАТО має відступити. Вона часто зустрічається в американській журналістиці, але завжди на другому плані, ніколи не є домінуючим дискурсом, а тим більше чимось на кшталт «маніфесту», а текст без підпису в «Foreign Affairs», власне, можна так інтерпретувати.

Однак зараз наближаються президентські вибори, а з ними – час для переоцінки політики США у багатьох сферах. У тому числі й у найважливішій для нас. Яким чином? Американська громадськість дедалі більше хотіла б бачити зменшення участі у війні України з Росією, Дональд Трамп і Вівек Рамасвамі вміло грають в цьому питанні, тож, цілком можливо, що Джо Байден також хотів би щось запропонувати, а група інтелектуалів вказала б йому шлях?

Прибитий цими думками, я оновив сторінку й з полегшенням побачив, що став жертвою редакційної помилки. На екрані нарешті з'явилося ім'я автора. Це був російський журналіст і аналітик, що часто публікується в західних журналах, Андрій Колесников. Згадка про «великий російський народ» і роздуми про те, що саме Захід своєю агресивною політикою відвернув Росію від руху до демократії, тож тепер – по замовчуванню – він повинен виправити свою помилку, набули потрібних пропорцій. Це просто один з багатьох голосів у демократичних дебатах. До того ж голос росіянина. Антипутініста, але росіянина. Це ніякий не маніфест.

Однак психологічна реакція, яка змусила мене шукати глибокий сенс у простому редакційному недогляді, який невдовзі було виправлено, є ключовою. Вона показує польський, а можливо, і центральноєвропейський страх бути зрадженим Заходом, раптової зміни полюсів, страх, що з усіма своїми злочинами та тоталітарними ексцесами Росія виявиться партнером, з яким треба рахуватися й велич якого треба визнати, тоді як ми, які донедавна з надією дивилися на прихід союзників, тепер будемо спостерігати за їхнім відходом, нехай навіть символічним. Страх ірраціональний, оскільки процес нашої інтеграції із Заходом зайшов надто далеко, щоб його можна було легко повернути назад, але він закладений десь глибоко в нашій політичній ДНК.

Водночас це страх, що Захід сприйматиме нас як «не зовсім своїх», і що одного дня Росія буде прийнята Заходом як жаданий партнер, який нарешті прокинувся від тоталітарного сну. Характерною тут є цитована Колесниковим фраза Строуба Телбота, одного з архітекторів східної політики Вашингтона в пострадянську епоху, який писав про ідею Кеннана наступним чином: «Концепція стримування не була задумана як нескінченний клінч; вона мала на меті дати росіянам час, щоб ті перестали бути громадянами Радянського Союзу».

Це чимось нагадує мені нещодавно побачену історію про молодого рецидивіста, який у своєму селі убив жінку і дев'ятирічну дитину, був засуджений, з в'язниці вступив у війська Вагнера, витримав належні пів року на фронті, отримав свободу згідно з угодою, повернувся до свого села і хотів би жити нормальним життям. Він дивиться журналістці в очі й, посміхаючись, каже: «Будь ласка, не бійтеся мене, я хороша людина». Можливо, моя надмірна реакція на редакторський недогляд у «Foreign Affairs» була викликана підсвідомим страхом залишитися під одним дахом з цим загадково усміхненим молодим чоловіком? А ще тому, що, будучи постійним читачем журналу, я ніколи не бачив у ньому тексту польського автора, який би показував світ з точки зору нації, звільненої від російського гніту, тоді як я неодноразово стикався з текстами російських авторів, таких як Колесников, які займалися поясненням картини світу з точки зору «великого російського народу».

Поясненням, яке, звичайно, детально та вичерпно описувало російські злочини, але зазвичай, в ім'я аналітичної чесності, додавало деякі зауваження про відповідальність Заходу за те, що відбувається в російській свідомості. Дійсно, відгомони позиції Кеннана, який звинувачував розширення НАТО у зростанні тоталітарних тенденцій в Росії, можна знайти в найнесподіваніших місцях.

Через кілька місяців після початку вторгнення в Україну аналітичний центр Європейської народної партії, Центр європейських досліджень імені Вілфреда Мартена, опублікував документ про те, якими мають бути майбутні відносини Європи з Росією після падіння Путіна. Її автори цілком слушно зазначили, що якщо в Росії впаде диктатура і зміни підуть у напрямку створення певної форми перехідного уряду на шляху до демократії, то Європейський Союз повинен бути готовий до цього та діяти за заздалегідь розробленим планом. Чому політична ситуація в Росії мала б розвиватися в бік демократії, автори доповіді не пояснили, або просто не змогли пояснити. Як Колесніков та багато інших політологів, вони просто спроєктували свої очікування з реальністю.

Вони також використовували метафору «чорного лебедя», який несподівано прилетить і змінить все так, як ніхто не міг передбачити. Ванькович мав рацію, називаючи таку позицію видаванням бажаного за дійсне, але не можна відмовити тим, хто хотів би дати політикам корисні інструменти на випадок, якщо події розгортатимуться у сприятливому для Європи напрямку й вона отримає можливість мати певний, хай і невеликий, вплив на їхній розвиток. Тому тут важливіше не роздуми про ймовірність демократизації Росії, а знову ж таки, як і у випадку з Кеннаном, аналіз причин її нинішньої політичної деградації.

Так от, згідно з цим документом, Європейський Союз повинен відігравати вирішальну роль у процесі стабілізації демократії в Росії, не в останню чергу тому, що – зверніть увагу! – на ньому теж частково лежить відповідальність у відкаті країни від демократії два десятиліття тому. Точна цитата звучить наступним чином: «Відносно швидкий шлях вступу до Європейського Союзу та НАТО, запропонований країнам Східної Європи, контрастував з тим фактом, що для Росії такий шлях не був чітко визначений.

На початку 2000-х років можливий вступ Росії до ЄС і НАТО все ще обговорювався на найвищому рівні. Факт, що її сусіди відносно швидко приєдналися до ЄС, і той факт, що для Росії не було вичерпного "спеціального плану" європейської інтеграції (навіть без формального вступу до ЄС і НАТО), допоміг Путіну викликати антиєвропейські емоції та зобразити інтеграцію колишніх некомуністичних країн як створення нового поділу та чогось, що спрямоване проти Росії».

Пам'ятаючи про цю історичну помилку тридцятирічної давнини, європейці повинні зараз представити російському народу чітку перспективу переваг, які ті отримають від мирної співпраці з Європейським Союзом і вільним світом. Тоді росіяни, розчавлені економічною кризою та поразкою у війні в Україні, напевно визнають, що демократія є кращою за участь у розбудові імперії, як це зробили німецьке і японське суспільства після жорстокої поразки у Другій світовій війні. Серед можливих інструментів, що пропонуються, - договір про вільну торгівлю та приєднання до Шенгенської системи, звісно, за умови дотримання низки умов насамперед поваги до територіальної цілісності сусідніх держав.

Мені не відомо, чи були ці пропозиції якимось чином використані в європейській політичній практиці протягом останнього року, але подібні документи зазвичай доводять свою цінність у кризові моменти. Якби диктатура дійсно впала і в Росії з'явилася можливість побудувати щось на кшталт демократії, про них, напевно, швидко б згадали. Тоді Європейський Союз зміг би почати будувати «спільний європейський дім» з цим усміхненим молодим чоловіком, якому група Вагнера дала шанс почати друге життя, пішовши на фронт вбивати українців.

Варто зазначити, що заходи, запропоновані у вищезгаданому документі, прямо з репертуару «Wandel durch Handel», тобто вони надіються, ба навіть вірять в те, що вільний рух людей і товарів може змінити суспільства. Однак там нічого не сказано про те, що цього молодого чоловіка слід було б спочатку ресоціалізувати. Нічого не сказано про те, що Росію слід змусити переглянути шкільні підручники та навчальні програми, заборонити путінських пропагандистів і зробити багато з того, що було зроблено в Німеччині після війни, іншими словами, цитуючи Кісєльова, «взяти її за морду та запровадити лібералізм». Без цього ніяка демократизація не матиме успіху, адже її захоплять ті, хто грав першу скрипку за попереднього режиму.

Дуже повчальною тут має бути історія життя Єжи Урбана, а в російських реаліях таких Урбанів можна б налічити цілий легіон. Чому автори європейського аналітичного центру вирішили оминути цю тему? Думаю, тут є дві причини. Одна з них полягає у своєрідній «демократичній м'якості», тобто вірі в те, що демократія сама себе захистить і її не треба нав'язувати. А інша полягає в тому, що «великий російський народ» може відчути себе ображеним і відреагувати негативно. І знову зануритися в імперське божевілля. У чому знову ж таки буде винен Захід.

– Роберт Богданський

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– Переклав Юрій Ткачук