Справа починається як у романі із циклу «Pan Samochodzik» («Пан Автомобільчик» Збіґнєва Нєнацкого, головним героєм якого є мистецтвознавець, який виконує спеціальні завдання з розкриття різноманітних справ, пов’язаних з крадіжками, контрабандою та підробкою творів мистецтва – прип. перекл.). У серпні 2017 року стурбовані реставратори знаменитого Версальського палацу звернулися до Французького центрального офісу по боротьбі з незаконною торгівлею культурними цінностями (OCBC). У тому ж місті, лише за кілька сотень метрів від палацу, у відомому антикварному магазині продавався стіл XVIII століття для кадрилі – гри в карти. Інтригувало те, що цей старовинний предмет походить із... палацової колекції, звідки він зник багато років тому.

Загадковий і делікатний випадок, ідеальний для Пана Автомобільчика, а тепер для детектива з OCBC, який навідався до антиквара. Інспектори цього невеликого – тільки 30 осіб, але особливого відділу французької кримінальної поліції не підозрювали, куди їх приведе це рутинне розслідування.

Антиквар нічого не приховував. Він докладно розповів, як одного разу до нього завітав статечний високопоставлений урядовець у відставці, який хотів позбутися своєї колекції, бо переїжджав. Немає нічого більш звичайного: саме так арт-дилер наповнює свою галерею і завдяки таким можливостям він може запропонувати своїм клієнтам широкий вибір антикваріату. Швидко домовилися. Виявилося, що клієнт виставив на продаж 18 цінних меблів, в основному XIX століття. Як не дивно, він зовсім не торгувався і відразу погодився на запропоновані антикваром 3000 євро. Гротескна сума для такого типу транзакцій.

Клієнт навіть не бажав залишатися анонімним і не приховував свого імені: Юбер Астьє. Антиквар дуже добре знав це ім’я, бо як, працюючи з антикваріатом, міг не знати медіа-директора державного музею Версальського палацу в 1995-2003 роках?

Поліція у справах творів мистецтва з подивом виявила, що колишній директор, ймовірно, розпродує меблі з колекції палацу, тобто державне майно, яке йому було позичене лише для облаштування службового помешкання. Увагу реставраторів палацу привернув не лише оббитий зеленим сукном ігровий стіл, а загалом 18 предметів меблів, на кожному з яких була печатка та підпис державної колекції меблів.

Блукаюча м’яка сила

У Франції, країні з централістськими та бюрократичними традиціями, всі державні меблі, тканини, арраські гобелени, інші гобелени, різні дрібнички та порцеляна зберігаються та управляються спеціально створеною для цієї мети установою під назвою «Mobilier National». Ця респектабельна організація, яка нині входить до складу Міністерства культури, сягає корінням у Середньовіччя.

У ту епоху оснащення замків меблями та тканинами було ключовим питанням для королівського двору через спосіб його функціонування. Король Франції не сидів безвиїзно у Луврі чи в іншому улюбленому замку, а регулярно подорожував королівством, а з ним і весь його двір. Кілька днів на полювання в мисливському будиночку у Фонтенбло, кілька місяців на війну з тим чи іншим сусідом у фортецях Шинон чи Лош, відпочинок на Луарі в замках Амуаз чи Блуа...

Кожного разу двір возив із собою повні вози меблів і тканин. Дворецькі з валіз і скринь витягали ліжка, табурети, шафи і столи, щоб король і придворні почувалися як вдома. Розвішували щільні тканини, які не тільки прикрашали кам’яні стіни, а й захищали від холоду та протягів. Після королівського перебування весь двір ретельно згортали і відправляли в наступну резиденцію, яка ставала все більш чисельною разом із територіальними завоюваннями та будівництвом нових замків і палаців. Треба було за всім стежити, рахувати, щоб нічого не пропало, лагодити, відрізати та ремонтувати, коли щось ламалося, замовляти нові предмети у майстрів тощо. Непроста робота.

Кочовий спосіб життя двору та дедалі багатший вистрій, особливо за часів Франциска I в епоху Відродження, змусили створити спеціальну установу, відповідальну за меблі. У 1604 році Генріх IV створив королівську адміністрацію під назвою «Garde-Meuble de la Couronne», або «Garde-Meuble Royal». У той час як французький «garde-robe» спольщився і став майже рідним, «garde-meuble» у своїй початковій формі залишився в багатьох європейських мовах. Ми ж уживаємо термін «королівська колекція меблів», як у парку Лазєнки у Варшаві.

Людовик XIV бачив великий потенціал м’якої сили в престижній королівській колекції меблів, тканин, порцеляни та творів мистецтва, що прославляла не лише велич Короля-Сонця, а й французьке ноу-хау. Ще Франциск І використовував її під час прийому англійського короля Генріха VIII на Парчовому полі або імператора Карла V у палаці Шамбор, але Людовик XIV підніс це до рангу державної політики.

Для цього в 1663 році наполегливий централізатор Жан-Батист Кольбер реорганізував «Garde-Meuble», визначивши його постійне місце перебування в Парижі, на нинішній площі Згоди (Place de la Concorde). Цікаво, що королівська колекція так само, як королівські сади, була у вільному доступі для відвідувачів. Осліплювання своїм багатством союзників, ворогів і підданих вдосконалили Бурбони. Вони також вдосконалили бюрократію. Таким чином були створені реєстри всіх меблів, посуду, тканин тощо. Описи всіх королівських скарбів вносили до товстих зошитів, залишаючи поля для приміток, коли предмет «виходив із колекції», наприклад, як пожертвування або знищився.

Установа була ліквідована як пережиток деспотизму в травні 1798 року під час Французької революції, яка спустошила багато палаців та розкрала вистрій та меблі. Однак недовго цей заклад пролежав у могилі і відродився у 1800 році під назвою «Garde-Meuble des Consuls», а потім у 1804 році як «Mobilier Impérial». Після численних імператорсько-королівсько-республікансько-революційних потрясінь у 19 столітті установа зміцнилася у часи Третьої республіки і продовжує діяти під назвою «Mobilier National» донині. Вона відповідає за збереження та реставрацію найцінніших скарбів французької історії.

Її друга, не менш важлива, місія – культурна м’яка сила. Сьогоднішнім завданням «Mobilier National» є облаштовування найпрестижніших державних установ: Єлисейський палац президента, офіс прем’єр-міністра, тобто «Hôtel Matignon», міністерства, префектури, посольства тощо – як на щодень, так і з нагоди прийомів та дипломатичних раутів.

У нескінченних підвалах і шафах «Mobilier National» міститься понад 130 тис. таких предметів, як гобелени, килими, меблі, годинники, люстри, кераміка, старовинні тканини, мереживо тощо. Від 17 століття до сьогодні. До цього варто додати ще 100 тис. декоративних виробів та кілька сотень тисяч порцелянових виробів Севрської мануфактури. 75 тисяч з них мають культурну цінність, у тому числі кілька тисяч справді престижних і безцінних.

Зникаючі національні меблі

Проблема в тому, що така печера Алібаби, не тільки зібрана в одному місці, але й розкидана по всьому світу, створює спокуси. У багатьох людей сверблять руки, як у згаданого директора Юбера Астьє, щоб відкусити щось із цього достатку. Час від часу подібні випадки спливають на поверхню, принаймні найзнаковіші, які потрапили до суду і на перші сторінки газет.

У червні 2012 року ЗМІ повідомили про справу Франсуази Дебезьє, колишнього префекта департаменту Лозер, яка була засуджена до трьох років ув’язнення (включаючи один рік без відстрочки) і 40 тис. євро штрафу за крадіжку та незаконне привласнення державного майна. Перебуваючи на посаді в підпрефектурі Менде в 2007-2009 роках, вона привласнила різні речі на суму приблизно 20 тис. євро. Згідно з описом, зникли картини, постільна білизна, лампи, крісла в стилі Людовика XV, старовинні стільці, столи, дзеркала, вино, срібні столові прибори та свічники, а також малоцінні дрібнички, каструлі та горщики, і навіть кітчева картина, намальована дружиною попереднього префекта. Згодом частину цих предметів префект повернула, частину замінила, а частину знайшли під час обшуку в її квартирі. Окрім накладених стягнень, суд довічно заборонив їй займати державні посади.

Дещо гучнішим був випадок кількарічної давності. Іґо Малецкі, генеральний секретар з регіональних справ префектури Нормандії та високопоставлений урядовець, був заарештований та доставлений до слідчого судді в Ле-Пюї-ан-Веле. Чому в Оверні, на іншому кінці Франції? Тому що його звинуватили у привласненні щонайменше однієї картини в період, коли він обіймав посаду в супрефектурі Бріуде в 2006-2007 роках.

У певному сенсі чиновник з липкими руками врятував від забуття картину російської натуралістки Наталії Гончарової (1881-1962) 1940 року під назвою «Жоржини», бо знайшов її на горищі префектури. Як художник-любитель, він зробив грубу копію, що відрізнялася від оригіналу розмірами, повісив її на стіну, а шедевр забрав додому. Якби через кілька років до нього не звернувся музей, який готував виставку, то підміна, мабуть, залишилася б непоміченою. Під час пошуку зниклої картини виявилося, що в 2012 році вона була продана в Лондоні на аукціоні Сотбі за 103 250 фунтів. Колекціонер, який виставив картину на аукціон, купив її кілька років раніше у Іґо Малецкі за 12 000 євро.

Суд у Ле-Пюї-ан-Веле засудив художника-любителя до двох років ув’язнення та п’ятирічної заборони займати державні посади. «Ваші дії як високопосадовця підірвали авторитет держави», – обурився суддя.

Однак не тільки провінційні чиновники отримують вигоду від багатства Сезаму, що погано охороняється. У 2006 році з посольства Франції в Конакрі, столиці Гвінеї, зникли п’ять гобеленів розміром два на шість метрів. Це не те, що можна загубити або винести у валізі. Міністерство закордонних справ, відповідальне за всі мистецькі твори, наявні у французьких посольствах, консульствах та інших дипломатичних представництвах за кордоном, подало загалом 123 скарги про крадіжку або зникнення робіт, які зберігаються в цих установах.

Подібна ситуація і в паризьких міністерствах. Круглий стіл відомого сучасного дизайнера Жана-Мішеля Вільмотта, який зберігався в «Hôtel Matignon», резиденції прем’єр-міністра, так і не був знайдений. У 2014 році з «Hôtel de Castries», де тоді розташовувалося Міністерство будівництва, зникла позолочена скульптура Венери та Купідона в стилі скульптора XIX століття Клодіона. У свою чергу, картину Жуліана Дюпре вкрали з... Міністерства юстиції, опори порядку.

Ніхто не знає, що сталося з годинником Буля з палацу в Мезон-Лафіт, малюнком Дюфі в музеї Кантіні в Марселі чи картиною Міро у французькому посольстві у Вашингтоні. А ще мармуровий бюст Нерона, який зник із Сенату, двометрове і широке ложе з акацієвого дерева з палацу у Версалі, крісло-бержер з червоного дерева з Національної асамблеї... Список можна продовжувати нескінченно, але у підсумку пропало 23 тис. предметів.

Республіканська клептоманія присутня на найвищих щаблях влади, де лідером є Єлисейський палац. За оцінками, президентство Франції «загубило» понад тисячу довірених йому творів мистецтва. Деякі стали жертвами безладу, наприклад, люстра, яка зникла з інвентарю на 25 років, але нещодавно була знайдена в іншій кімнаті, бо її просто там повісили і чверть століття ніхто цього не помічав. Подібна історія сталася в регіональному музеї образотворчого мистецтва в Ментоні, де під купою мотлоху на горищі консерватор знайшов загублене полотно чеського імпресіоніста Отокара Кубіна.

Проте сотні творів мистецтва стали жертвами не адміністративного хаосу, а відвертої крадіжки. Деякі чиновники вважали, що, залишаючи роботу, можна взяти щось на пам’ять. У червні 2019 року в Парижі була подана скарга щодо крадіжки семи творів мистецтва з Єлисейського палацу, тобто, як це не дивно, резиденції президента Франції. Зникли передані на зберігання між 1879 і 1984 роками дерев’яні та теракотові статуетки, а також бронзовий бюст, кожний витвір вартістю кілька тисяч євро. Зникнення цих предметів виявила інвентеризація палацу, яка проводилася в період з листопада 2012 по січень 2013 року.

Невіра в добрі наміри урядовця

Установа з інвентаризації та супровідного огляду, яка є ключовою для колекції державних меблів, є парадоксальним чином старою і традиційною, а водночас дуже новою. З моменту заснування «Mobilier National» адміністрація періодично робила опис довірених їй скарбів. Першу відому інвентаризацію провів Ґедеон Берб’є дю Метс, призначений Кольбером у 1663 році головою «Garde-Meuble Royal». Вона тривала десятиліття, завершившись у 1673 році публікацією реєстру у 18 товстих томах, де детально описувався вміст королівської колекції.

Однак пізніше, коли ці скарби опинилися в руках республіки, інвентаризація перестала бути пріоритетом. Вона була здійснена у 1894 році, а потім знову до неї не поверталися понад сто років. На цьому шляху були дві світові війни, десятки змін урядів, тисячі нових міністрів, десятки тисяч префектів і послів, кожен з когортою соратників і чиновників.

Протягом цього часу лише Рахункова палата, тобто Вища контрольна палата Франції, здавалося, цікавилася долею національної скарбниці та час від часу вимагала більш детальної інвентаризації всіх державних меблів і творів мистецтва. Саме її публічний звіт 1996 року, який отримав широке висвітлення в ЗМІ, спонукав тодішнього прем’єр-міністра Алена Жюппе створити спеціальну комісію (CRDOA), відповідальну за нагляд за інвентаризацію. Її робота почалася всерйоз і з тих пір вона періодично повідомляє про численні порушення компетентним органам і подає заяви у разі підозри про крадіжку.

Загальна інвентаризація почалася в 2007 році і виявила те, чого боялися всі в державній адміністрації, а саме гігантські масштаби збитків. З періоду дореволюційної Франції збереглося небагато, можливо, тільки кілька відсотків реєстрів Кольбера. Із загальних державних колекцій вже за часів республіки приблизно 15% фондів зникли безповоротно, з яких, мабуть, 5% можна пояснити знищенням у війнах, пожежами, вивезеннями та іншими випадками, і лише 1% можна віднести до крадіжок, як з оптимістичною вірою в добрі наміри урядовця говорить Жан-П’єр Баді, перший голова комісії CRDOA.

Однак, коли ми дивимося на статистику, цифри, здається, суперечать цьому оптимізму. 73% позичених предметів неможливо знайти в центральних державних установах, таких як Єлисейський палац, Національні збори, Сенат, Економічна та соціальна рада, Конституційна рада, Державна рада, Рахункова або Касаційна палати. Подібна ситуація в міністерствах (62%) та закордонних представництвах (55%) і трохи краща в провінціях, наприклад, у префектурах (17%).

Цифри здаються неймовірно високими, що частково пояснюється тим, що підраховуються окремі предмети, тому двометрова мармурова скульптура, викрадена з Сенату, враховується так само, як розбита чашка із Севрської порцелянової мануфактури. Відомо, що посуд і філігранні дрібнички крихкі і невічні, а також із часом псуються. З цієї причини для порцеляни ведеться окрема статистика, і якщо виключити вироби з Севрської мануфактури, «зникнення» падає з 73% до 10% у великих установах і з 62% до 26% у міністерствах.

Твори мистецтва не зникають скрізь однаково. Вони таємничим чином випаровуються у великих пропорціях у Міністерстві сільського господарства (43%), Міністерстві закордонних справ (40%) і Міністерстві соціальних справ (38%). У свою чергу, Єлисейський палац втратив «тільки» 12% позичених предметів, хоча це «тільки» все одно означає приблизно 700 предметів. На першому місці – поважна Конституційна рада, яка втратила лише два зі 185 довірених їй предметів.

Підписуйтесь на наш фейсбук Нова комісія та її чергові керівники, безсумнівно, мають почуття місії: інвентаризують, обшукують, складають протоколи, співпрацюють із профільними відділами поліції... Жан-П’єр Баді хвалився тим, що особисто знайшов 900 зниклих творів мистецтва. Іноді їх можна знайти на горищі або в іншому офісі, але вже були випадки, коли меблі чи порцеляну з печатками «Mobilier National» знаходили в антикварних магазинах і навіть на сайті «Le Bon Coin», тобто французькому OLX. Час від часу речі, зниклі з посольств у Східній Європі, таємничим чином потрапляють на віденський Нашмаркт. З 2014 року існує навіть спеціальна база даних, доступна для громадськості, яка містить приблизно 22 800 предметів, що знаходяться в розшуку.

У комісії 2300 поданих скарг і ще 900 стоять у черзі. З них 87 стосуються офісу президента, а 60 – прем’єр-міністра. Однак скарги є крайнім заходом і подаються лише за наявності повної документації твору мистецтва, включаючи опис, останнє місцезнаходження та, бажано, фотографії. Інколи турбувати поліцію просто не варто, оскільки збитки незначні, а вартість окремих речей порівняно невисока.

Але тільки ці 2300 скарг, які стосуються невеликого відсотка зниклих творів мистецтва, означають роботу для всієї армії Панів Автомобільчиків на багато років.

Якими були наслідки для Юбера Астьє, директора палацу у Версалі, який заволодів цінними меблями, тому що просто не відчинив двері офіційним особам, коли ті прийшли, щоб дати йому на підпис протокол? Теоретично за незаконне привласнення майна «Mobilier National» і продаж його антиквару йому загрожує до п’яти років ув’язнення та 375 000 євро штрафу. Він тільки поглузував.

– Адам Гвязда

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– переклала Аліна Возіян