Якби війни спалахували на основі опитувань громадської думки, то після публікації кілька днів тому щорічного дослідження «Transatlantic Trends», підготовленого на замовлення Німецького фонду Маршалла, нам слід було б почати відлік днів до китайського вторгнення на Тайвань. Громадяни Сполучених Штатів, Канади, десяти країн Європейського Союзу, Великої Британії та Туреччини не мають ані найменшого бажання боротися за незалежність острова, а тим паче навіть надсилати зброю його мешканцям. Щобільше, молодь виявляє набагато більшу, ніж старше покоління, готовність до співпраці з Китаєм, особливо в галузі розвитку нових технологій, а також краще ставиться до Росії, що також має неабияке значення для президента Сі та його поплічників. Чи може бути так, що наш трансатлантичний світ дозріває на рівні поколінь, щоб прийняти азійський мир?

Це питання поставлене дещо провокативно. Ще й тому, що суспільні настрої дуже динамічні. Чи захоче молодь з Франції та Німеччини співпрацювати з Китаєм, коли він вирішить окупувати Тайвань? У цьому немає впевненості. Оптиміст сказав би, що ні, але песиміст зазначив би, що у молодих німців формується позитивна думка про Росію в той час, коли спричинена нею війна триває вже півтора року. Війна, яка, щоправда, є близькою в інформаційному плані, але досить віддалена у фізичному. З першою проблемою можна блискуче впоратися, змінивши налаштування свого китайського смартфона так, щоб він не показував репортажі з України, тоді як друга проблема є справді віддаленою. Географічна відстань від джерела загрози змінює сприйняття. Поляки та литовці думають про Росію інакше, ніж французи та італійці (хоча португальці з їхнім радикалізмом дещо спотворюють цей образ).

Це дослідження, звичайно, не має значення кришталевої кулі та не показує майбутнє в буквальному сенсі. Однак воно відображає, з чим ми, як трансатлантична спільнота, зіткнемося в наших головах у найближчому майбутньому. І найважче мати справу з тим, що всередині. Наші страхи, переконання, ідіосинкразії. З усім тим, що змушує нас голосувати так, як ми голосуємо, а не інакше. Відтоді, як Фукуяма похоронив історію, ми почали помічати, що епоха великих державних діячів, які вказували суспільствам правильний напрямок і були здатні вести їх до своїх цілей, закінчилася. Подобається нам це чи ні, але саме ми – члени суспільства – стали таким колективним «державним діячем», і нам самим доводиться протистояти загрозам. Політики намагаються впливати на нас, але врешті-решт вирішальним аргументом є виборчий бюлетень, а напрямок, який ми обираємо, є продуктом їхніх намірів і наших переконань. Опитування Німецького фонду Маршалла дало нам можливість зазирнути в глибини свідомості. Картина, яка там вимальовується, тривожна.

Президент Сі може бути справді задоволений і дійсно може почати віддавати накази своїм генералам, які працюють над планами вторгнення. Лише 10% американців підтримали б відправку військ на захист захопленого Китаєм Тайваню. Це менше, ніж група тих, хто не бажає вживати жодних заходів (12%). Додамо, що американська громадськість є найбільш рішучою серед усіх опитаних. У країнах ЄС відсоток тих, хто виступає за боротьбу, становить менше ніж п’ять відсотків і приблизно втричі менший, ніж відсоток тих, хто вважає, що не варто втручатися. По обидва боки Атлантики у вирішенні конфлікту віддають перевагу дипломатичним діям (51%) та санкціям (27%).

Говорити про те, що дипломатам вдасться досягти якихось серйозних успіхів – річ марна, а що стосується санкцій, враховуючи недавній провал проєкту відокремлення західних економік від Китаю («decoupling») та заміни його більш м’яким «деризикуванням» («de-risking»), який і так йде не дуже добре, то ідея санкцій проти Пекіна виглядає, м'яко кажучи, нереалістичною. Окрім того, такі санкції, введені лише західними країнами, можуть призвести до збільшення торгівлі Китаю з рештою країн світу та посприяти розколу світової економіки на дві системи: долар і юань. Китайці намагаються це зробити, але наразі вони занадто слабкі. Санкції могли б надати цьому процесові потужного імпульсу. Це, ймовірно, буде одним з головних факторів, які враховуватимуть політики, обговорюючи запровадження санкцій.

Тут варто згадати опубліковану на початку цього року доповідь США про можливі сценарії війни за Тайвань, яка показала, що американські військові аж ніяк не впевнені на всі 100% у перемозі в ній, ба більше, незалежно від її завершення втрати в людях і техніці будуть колосальними. Пишучи про цю доповідь, я дійшов висновку, що, можливо, метою публікації було «освоїти» американську та світову громадську думку до реальності можливого військового зіткнення з Китаєм. Якщо це так, то, виглядає на те, що все пішло не за планом.

Ще однією причиною для задоволення президента Сі має бути переконання атлантичної громадськості в те, що Китай є потугою, причому зростаючою, на відміну від Сполучених Штатів, які, хоча є і будуть найбільшим світовим гравцем у найближчому майбутньому, але їхнє значення зменшуватиметься. Наразі на запитання, хто має найбільший вплив у світі, вони відповідають, що Америка (64%), Європейський Союз (17%) і Китай (14%). Але на запитання, як буде через п'ять років, то картина кардинально змінюється: лише 37% відповідають, що домінуватимуть Сполучені Штати, 30% вказують на Китай і лише 14% - на Європейський Союз.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
    Окрім того, існує чіткий розрив між поглядами американців та європейців, причому Європа також поділена на більш «проамериканську» (Польща, Литва, Португалія) та «стару» Європу (Італія, Франція, Німеччина). У Сполучених Штатах втричі більше людей вважають, що їхня країна буде наймогутнішою, ніж вірять у зростання могутності Китаю (59% проти 22%). Так само майже половина поляків і литовців (45% і 48% відповідно) ставлять на Америку, і лише кожен сьомий (18% і 15%) – на Китай. У країнах Західної Європи (за винятком Португалії) пропорція зворотна: в Італії вдвічі більше людей вважають, що через п'ять років Китай буде найважливішою державою світу, а не США (51% і 25%), у Франції ситуація подібна (42% і 25%), а в Німеччині пропорція вирівнялася, але все одно більше респондентів вірять у зростання могутності Китаю, аніж Америки (34% проти 31%).

Це не означає, що віра у зростаючу могутність Китаю супроводжується вірою в те, що вплив цієї країни на події у світі є чимось позитивним. Все навпаки: у всіх країнах, окрім Румунії та Туреччини, відсоток тих, хто оцінює вплив Китаю негативно, перевищує відсоток тих, хто оцінює його позитивно. У Німеччині 63% вважають його негативним, а 18% – позитивним. У Франції ця пропорція становить 57% до 26%, а в Італії – 52% до 31%. В Америці 58% оцінюють китайський вплив негативно, а 26% – позитивно.

Ці результати досить суперечливі. Видається, що європейці, особливо «старі», перебувають у стані своєрідної смиренності. Вони бачать зростання могутності східної наддержави та прогнозують, що вона стане ще потужнішою, але водночас вважають, що вплив цієї наддержави на світовий лад – це погано. Американці мають схожий погляд на роль Китаю, але налаштовані оптимістично – вірять в те, що США переможе та продовжить грати першу скрипку у світі. Бойовий дух і смирення. Польща і Литва тут явно на боці Америки. Цікаво, скільки в цьому раціональності, а скільки звичайної солідарності?

Тож погляньмо на відповіді на питання щодо поточної співпраці з Китаєм. З багатьох сфер вибрав дві, які, скоріше, є особливо важливими для китайського керівництва: нові технології та торгівля. Так от, виявляється, що в обох цих сферах відсоток тих, хто вважає, що співпраця з Китаєм має бути більшою, перевищує відсоток тих, хто хотів би проявити більше твердості («tougher on China») щодо Пекіна. У сфері нових технологій це співвідношення становить 40% до 26%, а у сфері торгівлі – 35% до 30%. І ось тут стає очевидним розрив між США та їхніми трансатлантичними партнерами, адже в Сполучених Штатах ця пропорція зворотна: щодо нових технологій – 28% на 33%, щодо торгівлі – 26% на 39%. По наш бік Атлантики найбільшими ентузіастами співпраці є турки, де прихильників співпраці в сім разів більше, ніж прихильників жорсткої політики, але і в найбільш економічно значущій Німеччині більше тих, хто хотів би співпраці у сфері нових технологій (37%) і торгівлі (30%), ніж обмежень (24% і 26%). Цікаво, що в Литві, яка проводить дуже жорстку політику щодо торгівлі з Китаєм, переважна більшість респондентів налаштовані проти політики уряду: більш ніж половини хочуть співпраці й лише десяток відсотків – твердого курсу.

Загалом, схоже, що суспільства країн-союзників прагнуть миру та співпраці, що саме по собі добре й не виходить поза рамки стандартних кліше промов політиків в ООН, але багато хто з них відмовляється глибше замислитися над тим, з ким співпрацювати та які це матиме наслідки, а також понести реальну ціну очікуваного миру. Можливо, настає час диктаторів, час, коли демократичні суспільства будуть змушені стати перед доконаними фактами. Чи зміниться тоді їхнє мислення?

Можливо, погляд на думки наймолодших учасників опитування допоможе відповісти на це питання. Вони, м'яко кажучи, не оптимістичні. Люди віком від 18 до 24 років, тобто покоління, яке вже народилося в XXI столітті, знайоме з технологіями та частково живе віртуальним життям, загалом з більшим розумінням ставиться до країн, які їм потенційно загрожують. У Великій Британії 21% опитаних позитивно відгукуються про вплив Китаю на світові справи, але це середній показник, виведений з відповідей усіх вікових груп, серед яких майже половина (39%) наймолодших переконані в цьому, тоді як серед найстарших – лише 6%. У Сполучених Штатах ця пропорція становить 33% до 8%, а у Франції – 45% до 14%.

Дуже схоже явище спостерігається у відповідях на питання про вплив Росії. Якщо взяти середній показник серед всіх опитаних у 14 країнах, то результат буде нищівним для батьківщини Путіна: 71% вважають вплив Росії негативним і лише 18% – позитивним. Але якщо зануритися глибше та подивитися на погляди різних вікових груп, картина змінюється. В Америці 88% опитаних у віці старше 55 років негативно оцінюють вплив Росії. Цей відсоток різко падає до 53%, якщо звузити опитування до молоді. Серед останніх 30% позитивно оцінюють вплив Росії, тоді як серед найстарших цю думку поділяють лише 4%. У Європі найбільш разючий розрив між поколіннями в цьому питанні спостерігається в Німеччині, де аж 37% молодих людей вважають вплив Кремля на світові справи позитивним.

Автори звіту Німецького фонду Маршалла не оприлюднили повного тексту соцопитування, тому ми маємо лише фрагментарні дані про цей розрив поколінь, наведений в тексті. На графіках показані усереднені результати для всіх вікових груп, тому ми не знаємо, наскільки різниця в мисленні між різними поколіннями є поширеним явищем, чи поширюється вона на всі досліджувані суспільства та на які ще проблеми, окрім згаданих вище, вона впливає. На це варто звернути особливу увагу. Як відомо, «молодь – це майбутнє світу». Але може прийшов момент, щоб світ почав цього боятися?

–Роберт Богданський

 TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

–Переклав Юрій Ткачук

Джерело:
https://www.gmfus.org/news/transatlantic-trends-2023