Військові ігри, або, краще сказати, симуляції бойових дій, є хлібом насущним для військових планувальників. Вони вибудовують найрізноманітніші сценарії із застосуванням найрізноманітніших видів зброї, включаючи ядерну, щоб підготувати свої країни до будь-якого розвитку подій. Власне для цього вони потрібні.

Можливо, якби пересічні люди отримали доступ до цих матеріалів, вони б жахнулися і припустили, що у війську і міністерствах працюють найстрашніші підбурювачі війни, які в усамітнених кабінетах працюють над знищенням світу. Тому такі симуляції справедливо утримуються у строгій секретності. Цивільні ентузіасти війни, переважно підлітки, можуть грати в незліченні стратегічні ігри, які дають їм приємну ілюзію того, що вони перемагають, в той час, як переважна більшість громадськості не знає, як насправді виглядає військове планування. І це добре.

Але що, коли аналіз військових симуляцій стає надбанням громадськості? Коли підіймається завіса і нам дозволяється на мить зазирнути до кімнати, яку щойно покинули військові планувальники та аналітики? Де все ще відчувається напруга після того, як конфлікт завершився, і все, що залишається – це підсумовувати довгі ряди цифр, кожна з яких означає чиєсь життя, і що з того, що вона віртуальна, коли в цю гру можна зіграти по-справжньому, коли все покотиться шкереберть. А як щодо того, коли нам показують, що станеться, якщо зіткнуться дві найбільші військові потуги у світі – США і Китай? Для чого це робиться?

Думаю, це одне з важливих питань, яке слід поставити після того, як відомий американський аналітичний центр з питань безпеки – Центр стратегічних і міжнародних досліджень (англ. Center for Strategic and International Studies, далі – CSIS), опублікував доповідь за результатами 24-х проведених військових симуляцій конфлікту навколо Тайваню, що починається з нападу Китаю і заангажування на його захист США та різних коаліційних союзників.

Військові ігри

Фраза про «відкриття завіси» є точною, але це не означає, що звіт CSIS дозволив нам, неспеціалістам, зазирнути в кабінети Пентагону. Його автори наголошують, що він не базується на секретних матеріалах. Таким чином, це не є звітом щодо симуляцій, проведених американськими військовими. Це звіт, зроблений приватним фондом на основі загальнодоступних джерел, яких, втім, достатньо в країні, де цінують думку платників податків і надають їм багато інформації про те, за що вони платять. Набагато більше, ніж у таких країнах, як Польща.

Разом з тим, цей фонд не є звичайною організацією. Заснований у 1962 році адміралом Арлі Берком, на честь якого ще за життя було названо клас американських ракетних есмінців, він з самого початку слугував платформою для надання Конгресу та адміністрації інформації та ідей, пов'язаних з національною безпекою та зовнішньою політикою. Нині його очолює колишній заступник міністра оборони, його попередником був багаторічний сенатор, який займався військовими питаннями в Сенаті, а до складу правління фонду входять колишній міністр торгівлі, колишній керівник ЦРУ і міністр оборони, колишній радник президента з питань безпеки, колишній спікер Палати представників, чиновники Держдепартаменту, учасники переговорів з укладення міжнародних угод, генерали, банкіри, промисловці та філантропи – тобто люди, які складають «глибинну державу» США [англ. deep state – політологічна концепція, згідно з якою в США існує скоординована група або групи державних службовців, які мають вплив на державну політику, попри демократично обране керівництво – прим. перекл.].

Під час презентації звіту в його обговоренні взяли участь два старших офіцери у відставці, які зараз працюють в установах, що займаються військовими справами та наукою про війну. Вони б точно не погодилися взяти участь в абиякому заході. Попри всі запевнення в тому, що CSIS є «незалежною і позапартійною» організацією, важко уявити, що вона може бути незалежною і діяти всупереч американським державним інтересам.

Громадськості не показали ані самих симуляцій, а також не було надано детальної інформації про те, як завершилася кожна з проведених 24-х військових ігор. Не було надано навіть простої статистики: скільки ігор закінчилося перемогою Китаю, скільки призвело до патової ситуації, а скільки виграла коаліція на чолі зі США, що виступила на захист Тайваню. Вдалося лише дізнатися, що оборона острова в більшості випадків була успішною, проте кілька разів переміг Китай. Але все ж переміг.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
    Втрати були значними. У кожній з симуляцій війна за Тайвань закінчувалася з великими втратами для усіх воюючих сторін. Найбільші з китайського боку, але не це хвилювало авторів доповіді та експертів, які її обговорювали. Мова йшла про втрати Америки, які в середньому оцінюються приблизно в 10 000 загиблих солдатів і щонайменше два потоплені атомні авіаносці. Фахівець з військових ігор Бекка Вассер, яка брала участь у дискусії, поставила драматичне питання про те, чи готова американська громадськість психологічно до таких важких втрат. Інші учасники погодилися з нею, проте ніхто не мав під рукою хорошої відповіді, яка б могла розв'язувати цю проблему. Питання зависло в повітрі й вимагатиме відповіді громадськості.

Рівень втрат, який генерали Владіміра Путіна навіть не помітили б, американські експерти визнали серйозним. Останнім збройним конфліктом, в якому втрати американської армії перевищили 10 000 осіб, була В'єтнамська війна, яка закінчилася майже півстоліття тому і тривала 20 років. Тоді загинуло майже 50 000 осіб. Ці втрати трансформували американську свідомість і змінили обличчя Америки. У випадку війни за Тайвань 10 000 солдатів полягли б за лічені тижні, що можна порівняти лише з втратами Другої світової війни. Як це вплине на сучасне американське суспільство, яке є набагато більш миролюбним, ніж у перші десятиліття після останньої світової війни?

Друга основна проблема, яку продемонструвало моделювання, полягає в тому, що без військ США та інших союзників (але США мають бути наріжним каменем коаліції) Тайвань завжди зазнає поразки. Різниця в потенціалі між островом розміром з Мазовію з населенням менше ніж 24 мільйонів і материковим колосом з населенням, що наближається до півтора мільярда, просто надто велика. Навіть Україна, залишена напризволяще, напевно, мала б більше шансів протистояти Росії.

Оскільки роль США є вирішальною, питання полягає в тому, яким чином США повинні надавати допомогу. Українську модель постачання військової техніки та боєприпасів до чинної армії країни, що зазнала нападу, відтворити не вдасться. Географія невблаганна: логістика на острів за тисячі кілометрів від країн-союзників, який атакують з моря та повітря, просто неможлива. Як тільки китайським військам вдасться висадити й передислокувати велику кількість військ, це лише питання часу, коли тайванці зазнають поразки. Щоб врятувати острів, цю війну треба вести на морі й в повітрі. Принаймні, на це вказує моделювання.

Тому необхідна лише безпосередня участь, причому негайна. Як показала симуляція, щоб знищити флот ворога необхідне нагальне втручання союзних сил. Будь-які коливання та зволікання дають Китаю вирішальну перевагу. Тому президент США повинен вже зараз вирішити, чи Америка захищатиме Тайвань. А військові, своєю чергою, повинні підготувати відповідні кроки, щоб бути в змозі втілити це рішення.

Вмирати за Тайбей?

Історія Тайваню свідчить, що він став жертвою політичного маневру, спрямованого на розрив союзу комуністичного Китаю з Радянським Союзом. З цією метою президент Джиммі Картер прийняв рішення про встановлення дипломатичних відносин з КНР у 1979 році, ціною чого стала відмова від визнання Тайваню. Відтоді Сполучені Штати не визнавали незалежність острова де-юре, але визнавали її де-факто, підтримуючи відносини через установи, які називають себе Інститутами та діють фактично як посольства.

Безсумнівно це мало статися на якомусь етапі історії, адже важко уявити, що країну з мільярдним населенням можна ігнорувати, а Китаєм називати маленький острівець біля його берегів. Що ж було робити з суспільством, яке на той час ще не було оазою демократії в сучасному розумінні цього слова, але, безумовно, було в сто разів вільнішим, ніж комуністичний колос, в якому щойно завершилася «культурна революція» з мільйонами жертв.

Картер з його політикою щодо прав людини не міг змиритися з тим, що двадцять мільйонів людей, громадян країни, яка раніше була союзником Америки, будуть переміщені до комуністичного ГУЛАГу. Він би втратив довіру. Тому він надав острову низку гарантій, чи не найголовніша з яких полягала в тому, що США не виступатимуть посередником між Пекіном і Тайбеєм, читай: не примушуватимуть острів'ян до підпорядкування КНР. Другим важливим аспектом гарантій було продаж озброєнь та військове співробітництво.

Однак про зобов'язання захищати Тайвань не йшлося. Та їх і не мало бути. Комуністичний Китай на той час був слабкий у військовому відношенні. Він якраз отримав добрячого прочухана від загартованих в боях в'єтнамських військ, а проведення такої складної військової операції, як морське вторгнення, було далеко за межею їхніх можливостей.

Проте через понад сорок років військова ситуація докорінно змінилася. Китайське озброєння вдосконалюється: третій авіаносець ось-ось вийде з корабельні, приєднавшись до восьми ракетних крейсерів, 36 есмінців, 45 фрегатів, 50 корветів і 57 десантних кораблів. Перевага Китаю в повітрі над Тайванем становить понад шість разів, чисельна перевага армії, яка в мирний час налічує більше мільйона солдатів, – в одинадцять разів.

Крім того, Китай дуже розвинувся у військовому застосуванні штучного інтелекту та стрімко прискорив розвиток свого ядерного арсеналу, який на сьогодні дещо перевищує ядерний арсенал Франції чи Великої Британії, але, як очікується, досягне 1500 боєголовок протягом десятиріччя, що поставить країну на один рівень з Росією та США. Зараз Тайвань не в змозі захистити себе власними силами. Потрібні гарантії та стримування.

Ляпсуси дядька Джо

На допомогу прийшов майстер політичних обмовок, нинішній президент США Джозеф Робінетт Байден-молодший або просто Джо, відомий своїми ляпсусами та обмовками, які зазвичай мають прихований підтекст. Своїми заявами він порушив принцип так званої «стратегічної двозначності», або «стратегічної невизначеності», який діє вже понад 40 років. Вона полягала в тому, що Америка офіційно не відповіла ні «так», ні «ні» на питання, чи буде вона захищати Тайвань.

Таке мовчання кожен міг інтерпретувати на власний манер. Остров'яни, дивлячись на продаж зброї, військову співпрацю та політичні жести, сподівалися, що відповідь буде позитивною. Китайці, можливо, думали інакше, але переконаний, що вони так не думали. Між тим, Байден вже кілька разів у минулому ствердно відповідав на поставлене йому питання. За мить всілякі речники кинулися доводити, що президент «говорив зовсім не те, що він говорив», але всі знали, що щось змінилося. Після останньої такої заяви в травні минулого року президент Тайваню висловив вдячність, а Китай заговорив про «серйозну шкоду взаємним відносинам».

Влітку після зустрічі міністра оборони США Ллойда Остіна з його китайським колегою Вей Фенхе офіційний друкований орган КНР – англомовна газета «Global Times» – опублікувала спеціальний редакційний коментар, в якому повторила і роз'яснила те, що генерал Вей сказав і мав би сказати з цього приводу на зустрічі з Остіном: «Тайванське питання лежить в основі життєво важливих інтересів Китаю і є непрохідною червоною лінією у відносинах між США та КНР». Далі йшлося про те, що якщо хтось спробує відірвати Тайвань від Китаю, то «китайська армія без вагань битиметься, і битиметься за будь-яку ціну». Ясніше не буває.

Після цих заяв Байдена розкритикували за те, що він виписав тайванцям порожній чек, але схоже, що його ляпсуси були просто спробою реалізувати концепцію стримування. Наскільки успішно – сказати важко. Так само як важко сказати, який ефект мала кінцівка його промови у Варшаві, коли він сказав про Путіна, що «така людина не може більше залишатися на такій посаді».

Домінування і мікрочипи

Власне, чому Тайвань такий важливий? Для Китаю і для Америки. Чому цей порівняно невеликий острів, де у 1949 році знайшли притулок солдати Чан Кайші після поразки у громадянській війні, тепер може стати причиною конфлікту з непередбачуваними наслідками?

Для Китаю все просто: він вважає Тайвань своєю провінцією і його влада поставила собі за мету об'єднання всього Китаю. Це має статися щонайпізніше до сторіччя заснування КНР, тобто до 2049 року, але з огляду на особисту зацікавленість Голови КНР Сі Цзіньпіна, якому в цьому році виповниться 70 років і який хотів би завершити проєкт ще за життя, то, ймовірно, станеться значно раніше.

А для Сполучених Штатів? Чому їхні солдати повинні гинути за Тайбей? Причин багато, але найголовніші – дві. Одна з них – геостратегічна. Китай кинув виклик Америці й хоче зайняти її місце як найважливішої держави у світі: найчисельнішої, найбагатшої та найсильнішої. Світопорядок після холодної війни, який базувався на домінуванні США, хитається.

Багато спостерігачів з нетерпінням чекають, коли економіка Китаю перевершить економіку США. За деякими показниками це вже сталося, інші ж вважають, що це станеться через кілька років, але точна дата не є важливою. Важливо те, що ці зміни неминучі. Потужність Китаю зростає, і, схоже, ніщо не зможе зупинити це зростання.

За економічним впливом слідує політичний. Країни, які побоюються домінування Китаю (поки що це країни регіону, але з часом ця група може розширитися), дивляться на Америку як на противагу. Якщо Сполучені Штати повернуть Тайвань Китаю, репутація США буде зруйнована. Країна опиниться в точці неповернення до попереднього стану. Вона почне скочуватися, що приведе до втрати позиції. Pax americana [термін на позначення періоду політичного, культурного та економічного домінування США у світі – прим. перекл.], який і так піддається сумнівам, дійде до свого остаточного кінця.

Друга причина суто економічна і дещо банальна: Тайвань є світовим лідером у виробництві мікросхем. Він виробляє 90% з них. Знищення його заводів, або, що ще гірше, їх поглинання КНР, стало б катастрофою світового масштабу. Оскільки мікрочипи є практично в усьому – від холодильників і смартфонів до ракет і винищувачів, – світ за одну ніч може бути позбавлений можливості масового виробництва всіх електронних пристроїв або ж опинитися під контролем китайців. Наслідки цього собі важко уявити.

Остання причина буде відчуватися менш гостро через кілька років, оскільки США (і не тільки США) почали сильно інвестувати у власне виробництво мікросхем, але перша причина – зберігається. Америка рішуче налаштована утримати існуючий світовий порядок і не збирається дозволяти китайцям його перебудувати. Це, серед іншого, є причиною того, чому вони так багато інвестують у війну в Україні, яка послаблює найбільшого союзника Китаю. Щоправда, останні не стали відкрито на бік Росії, але у випадку її перемоги, безумовно, намагатимуться і надалі розвивати свій антизахідний альянс, що безсумнівно призведе до ситуації, яка мала місце безпосередньо після Другої світової війни, коли СРСР та КНР разом виступали проти «капіталістичного табору» з намірами його знищення.

Стримування і підкорення

У вересні минулого року Мішель А. Флурной, колишня заступниця міністра оборони в адміністрації Барака Обами, і Майкл А. Браун, колишній директор департаменту, що займається військовими інноваціями в адміністраціях Дональда Трампа і Джо Байдена, в журналі «Foreign Affairs» опублікували статтю, в якій написали, що гонитва інноваційних озброєнь, яку зараз ведуть Китай і Америка, повинна привести до явної переваги американців після 2030 року.

А тому у 2024-2027 роках у Голови КНР Сі може виникнути спокуса скористатися тим, що вони назвали «вікном слабкості», коли йому може здатися, що він здатен перемогти у військовому плані. Автори закликали якнайшвидше закрити це «вікно» та зосередитися на інноваційних бойових системах.

Також колишній прем'єр-міністр Австралії та уважний спостерігач за китайськими справами Кевін Радд серйозно ставиться до можливості вторгнення на Тайвань і постулює, що і Тайбей, і Вашингтон повинні вибудувати ефективну систему стримування, щоб, коли політичне керівництво Китаю все ж таки зважилося б на напад, то військове керівництво заявило, що це пов'язано з надто великими ризиками. Фактично, жоден серйозний спостерігач не виключає конфлікту, а тому стримування є ключовим словом в їхньому аналізі ситуації.

Схоже, що звіт про військові симуляції, оприлюднений CSIS цього тижня, є частиною саме такого стримування. Він має на меті показати Пекіну, що його поразка дуже ймовірна, а будь-яка перемога буде пірровою і надовго загальмує економічний розвиток світу, а особливо Китаю.

До речі, як я вже згадував раніше, звіт свідчить про величезні людські та матеріальні втрати для Сполучених Штатів. Можливо, у такий спосіб вони мають на меті розпочати дискусію про те, чи варто поносити такі втрати та, відповідно, так би мовити, «підготувати» американців до думки про майбутню війну. А якщо так, то і європейцям варто замислитися над цим питанням.

– Роберт Богданський  

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– Переклав Юрій Ткачук