Макіавеллізм вважають синонімом цинізму та зрадництва в політиці. Тому й не дивно, що політики, які займаються цим, не говорять про це публічно. Зрештою, це і є суттю макіавеллізму: діяти підпільно заради правила „мета виправдовує засоби”. Йдеться про те, щоб робити щось, чим не варто хвалитися, для досягнення бажаного політичного результату.

Таке загальноприйняте, можна сказати, попкультурне розуміння цього явища, назва якого, нагадаємо, походить від прізвища Нікколо Макіавеллі. Цей італійський чиновник та дипломат доби Ренесансу прославився працею «Державець», яка є своєрідним порадником, як ефективно керувати.

Якщо макіавеллізм означає позицію, яка асоціюється з обманом і маніпуляціями в політиці, то терміни „макіавелліст” або „макіавеллістський” вживаються як епітети. Їх часто використовують у польських політичних дебатах. Однак варто задуматися над польською версією макіавеллізму у широкому, тобто історичному та культурному, контексті. Може виявитися, що ми маємо справу наче з благородними намірами, але насправді з несвідомою фальсифікацією реальності.

Сейм РП оголосив 2023 рік роком Мауриція Мохнацького. Незабаром, 13 вересня, святкуватимемо 220 річницю від дня народження цього видатного політичного мислителя, якого опоненти звинувачували, власне, в макіавеллізмі.

Утім, тут ми говоримо про його монументальний образ. За своє коротке життя, що тривало лише 31 рік, Мохнацький встиг багато зробити для польської культури. Як провідний теоретик романтизму, він став його законодавцем, чи трендсетером, як тепер модно казати.

Тут варто згадати його багатогранну творчу спадщину. З одного боку, він розглядав політичні, історичні та філософські питання, а з іншого – рецензував літературні та музичні твори, зрештою і сам був піаністом. Також він займався перекладами.

Одночасно не можна оминути увагою заангажування Мохнацького у боротьбу за відновлення державної самостійності Польщі. Він брав участь у Листопадовому повстанні, а раніше активно діяв у антицарській конспірації. Хоча достатнього булого його антагоністів і в середовищі прихильників незалежності.

1823 року росіяни заарештували Мохнацького за участь в організації Союз вільних поляків. Провели суворе слідство у його справі, внаслідок чого він склав зізнання, але дуже перекручене – написав меморандум, у якому закинув царському режимові, що на захопленій Росією території… занадто багато свободи. Завдяки цьому його звільнили з в’язниці. Але згодом, через певні обставини, він деякий час працював у відділі цензури. Однак навмисно не виконував надто ретельно своїх обов’язків на цій посаді, за що його й звільнили.

Дискусії щодо складного досвіду Мохнацького у 20-х роках ХХ ст. тривають досі. Його поведінку у цей період можна по-різному трактувати, зокрема і як вияв макіавеллізму у зародку. На той час молодий парубок в певному сенсі обіграв своїх переслідувачів. І надалі його супроводжувало бажання обігрування сил, що ставали на перешкоді прагненню до незалежності Польщі.

Мохнацький прагнув відновлення польської монархії. Він був переконаний, що провідне місце у незалежній Польщі повинно належати шляхті, а її місія як еліти народу полягатиме у демократизації поляків. У тексті „Про суспільну революцію у Польщі” він змальовував візію, у якій Польща „вимощена гербами”.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
  Він поєднував дискурси, які в загальному сприйнятті суперечать один одному. Адже він був політичним реалістом і водночас, як уже зазначалося, романтиком.

Якщо йдеться про романтизм, то Мохнацький відкидав характерні для цього культурного напряму піднесення та екзальтацію. Виступав проти романтичної моралізації політики. Адже він сприймав її як поле конфлікту суперечливих інтересів, а не протистояння добрих та злих людей. У романтизмі він вбачав національну ідіому, яка може бути виявом почуттів та волі поляків, тобто того, що лежить в основі польської національної суб’єктності. Мохнацькому йшлося про те, щоб поляки визнали себе, як він сформулював у тексті „Детронізація Миколая”, „у нероздільній єдності цілого народу”. Романтизм повинен був стати чинником духовної консолідації, а також культурної емансипації поляків.

Броніслав Лаговський охарактеризував особливий інтелектуальний підхід цього мислителя ХІХ століття до політичного реалізму в чудовій книжці „Політична філософія Мауриція Мохнацького” („Filozofia polityczna Maurycego Mochnackiego”, 1981) („Осередок політичної думки” перевидав книжку 2023 року). Тут варто зробити дигресію: автор у період Польської Народної Республіки був членом Польської об’єднаної робітничої партії. З погляду сьогодення дивно, що він, виступаючи за правління комуністичної партії, звертався не до марксизму-ленінізму, а до консервативних аргументів на користь сильної держави.

У книжці Лаговського про Мохнацького читаємо, зокрема: „Розглядаючи політику лише як сферу засобів, тобто беручи її у вимірі реальності, а не зобов’язання, ми стверджуємо, що вона, як і будь-яка реальність, підпорядковується закону причинності, і це означає, що тільки сила здатна привести до результату. А також все те, що здатне перетворюватися на силу. Жодна істина – моральна чи якась інша – не може подолати причинність або навіть увійти з нею в контакт. Це правда, з якою всі погоджуються, і наслідки якої визнають лише макіавеллісти”.

При цьому, на думку Лаговського, Мохнацький не був прихильником сили заради сили. Він трактував її як ключове знаряддя того, що він вважав пріоритетом, тобто досягнення поляками незалежності. Він засуджував високодуховне моралізаторство в політиці і виступав за те, щоб заради добра народу не вагатися і вдаватися до особливих засобів – навіть до диктаторської влади.

Ілюстрацією слів Лагоцького щодо макіавеллізму Мохнацького є, наприклад, його ставлення до революційних рухів у Європі. Мохнацький був консерватором і не став ідейно на їхній бік. Але він вбачав шанс для польської незалежності саме у цих рухах. Умовою відновлення самостійності було руйнування системи наддержав, яка базувалася на Священному союзі. І саме цим керувалися революціонери на Старому континенті.

Якщо йдеться про союзників у польській справі на міжнародній арені, то Мохнацький не мав жодних політичних ілюзій. Про це чудово пише Ярослав Марек Римкевич. В останньому числі квартальника „Kronos” (№ 1/2023) опубліковано три фрагменти його незакінченої книжки про Мохнацького. В одному з них мислитель ХІХ сторіччя зображений наступним чином: „Не варто Мохнацького звинувачувати в наївності. Його називали Данте та Робесп’єром, імпульсивним та гарячковим, а також божевільним революціонером (…), проте він був (також) проникливий та тверезий політик, який чудово знав, що полякам ніхто не допоможе, якщо вони не допоможуть собі самі”.

Спадщина Мохнацького сьогодні повинна бути натхненням для польських політиків. Однак це не означає, що його твори потрібно сприймати безкритично, передовсім тому, що сьогодні поляки перебувають в цілком іншому становищі, ніж були у ХІХ столітті.

Але й сьогодні є ситуації, які нагадують думки Мохнацького. Наприклад, коли польських політиків морально шантажують, щоб вони складали польські національні інтереси на вівтар не настільки високих, як абстрактних ідей. Немає нічого аморального в тому, щоб вони ефективно протистояли такому тиску та наполягали на своїх аргументах. Навіть якщо назвемо це макіавеллізмом.

*Маурицій Мохнацький (Maurycy Mochnacki, 1803 - 1834) — польський громадський, політичний оглядач, один із теоретиків польського романтизму.

– Філіп Мемхес

 TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

–Переклад Марія Редьква