Вочевидь, він був тираном, проте для того, щоб досягти майстерності в будь-якій дисципліні, потрібна безжалісність. А у сферах, що вимагають колективних дій, лідер має ставати деспотом. Або ж навіть гнобителем. Він теж тримав у кулаці знімальну групу, яка працювала над його фільмами. Утім, хто зараз зміг би дорікнути режисерові за складний характер, коли саме завдяки ньому японське кіно стало культовим?

Акіра Куросава.

Сатрап на знімальному майданчику

Найвідоміший творець явища, яке так полюбилося західній поп-культурі. Автор, який помер чверть століття тому, 6 вересня, у поважному віці 88 років. Працював до кінця, але останні п'ять років життя закинув режисуру, якій присвятив рівно пів століття. Від 1943 року, коли відбувся дебют «Сага про дзюдо», до останньої картини «Мададайо» (1993).

У пам'яті публіки він залишиться автором самурайських фільмів, відомих у Японії як «фільми про бої на мечах» (chanbara) – еквівалент фільмів «плаща та шпаги». Звісно, це надто загальне й недоцільне спрощення для визначення творчості Куросави. Однак західна масова культура, так само як і японська кінематографія, використали цей жанр як комерційний маховик, який згодом допоміг їм розвиватися. Ніщо так добре не продавалося й досі не продається, як заздалегідь приречена боротьба сам на сам зі злом у мальовничому вбранні та з демонстративним розмахуванням мечем. Самурайським мечем.

Куросава розмахував цією зброєю настільки ефективно, що вразив і заразив цим Новий Світ.

Його драма 1954 року «Сім самураїв» була адаптована американцями у вестерні «Чудова сімка» (1960). Трохи пізніше, у 1964 році, молодий Серджіо Леоне теж зазіхнув на цей твір у римейку фільму «Охоронець» (1961). Картина «За жменю доларів» мала стати західним визнанням видатного японського режисера. Однак він не сприйняв її як данину поваги, а розцінив це як плагіат. Ще й подав на італійця до суду за порушення авторських прав і виграв справу. Компенсація склала 100 000 доларів і 15% від прибутків фільму на азійському ринку.

На батьківщині Куросави його роботи не користувалися особливим визнанням. Але якщо вони приносили на Заході касові збори, то нехай уже так і вважається...

Показово, що за межами Японії режисера «Расьомона» та інших шедеврів ототожнюють із чорно-білим кінематографом. Певною мірою це справедливо, адже в кольорі Куросава почувався значно менш комфортно. І відсторонений від зйомок воєнної картини про напад на Перл-Гарбор «Тора! Тора! Тора!» (1970), режисер намагався покінчити життя самогубством, порізавши собі вени 36 разів. Якби йому це вдалося, то він пішов би за прикладом свого старшого брата Хейго, який таки зумів вкоротити собі життя після того, як утратив роботу закадрового читця в німому кіно. Трагедія сталася 1933 року, коли було зрозуміло, що повернення до кіно, у якому грають актори без голосу, уже не буде.

Варто зазначити, що в родині Куросави здавна культивувалися самурайські традиції та неєвропейське уявлення про втрату честі. Він був близький до того, щоб прийняти позицію поразки своїх персонажів.

Ідеальним (і відкритим) актором на роль самураїв, створених Куросавою, був Тосіро Міфуне, на десять років молодший за режисера, який знявся в шістнадцяти його фільмах.

Статусу легенд набули скандали поміж актором і режисером на знімальному майданчику «Червоної бороди», створення якої затягнулося зі запланованих 6 місяців до півтора року й сильно вдарило по кишені Міфуне, оскільки йому довелося відмовитися від більшості запланованих на той час телевізійних проєктів. Подейкували також, що кумир просто постарів і його дратувало ототожнення власного образу виключно з фільмами Куросави.

Правда в тім, що режисер мав непростий характер. Як і всі перфекціоністи, він виточував кожну сцену, дублюючи окремі кадри доти, доки вони не задовольняли його, заздалегідь вимальовуючи кожен кадр та відповідно розміщуючи камери.

У цьому «художньому» ставленні до екрана він нагадував деяких інших майстрів кіно, наприклад, нашого Анджея Вайду. Недарма наш режисер, який сім разів відвідав країну самураїв, мав у Японії вірних шанувальників і друзів, яким він у певний спосіб віддячив, заснувавши в 1994 році Музей японського мистецтва і техніки «Мангха» в Кракові.

«У Японії я зустрів близьких моєму серцю людей», – писав польський кінотворець. – «У них є всі якості, які я хотів розвивати й плекати в собі протягом усього життя: серйозність, почуття відповідальності й честі, а також потреба в традиціях». Ці слова Вайда занотував у 2000 році.

Не перекладається

Пам'ятаєте фільм Софії Копполи «Труднощі перекладу»?

Двадцять років потому ця картина (назва в оригіналі – «Lost in Translation») завоювала екрани по всьому світу, а Скарлетт Йоханссон натомість зробила потужний стрибок у кар'єрі.

Проте я не маю наміру писати про незаперечні переваги цього кінематографічного шедевра, а про те, як глибоко люди Заходу не розуміють душі, менталітету, ба навіть культури японців.

Незважаючи на стільки очевидних зв'язків, які створює для обох сторін усе більш технізована та гомогенізована сучасна епоха, «Країна вранішнього сонця» залишається загадковою для Заходу. Ніппон довгий час відстоював свою лідерську позицію з точки зору технічного прогресу. Попри те, що останнім часом інші держави вийшли на перше місце, Японія все ще асоціюється з процвітанням, здобутим за рахунок трудоголізму, який вважається національною рисою.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
    Обіцянка Леха Валенси, що ми побудуємо другу Японію в Польщі, увійшла в історію політичного фанфаронства. Цікаво, що через багато років президент Броніслав Коморовський (на відкритті з нагоди 20-річчя краківського Музею «Мангхи») також побачив спільні риси між острівною імперією в Тихому океані та нашою країною. На його думку, ця схожість полягала в тому, що обидві країни модернізувалися, не втрачаючи при цьому зв'язку зі своїми традиціями та культурою.

Блага родом з-під Фудзі

Часом доводиться замислитися: що сьогодні пов'язує не лише нас, а й західну цивілізацію загалом, із тими цінностями, які досі шанує середньостатистичний японець?

Пересічний європеєць чи американець, мабуть, вважатиме комікси манга, аніме-фільми, суші-бари та суп рамен спільними благами японської культури. Більш витончений представник Заходу неодмінно згадає про японське мистецтво, яке увійшло в моду з «відкриттям» гравюр укійо-е, тобто зображень швидкоплинного світу. Він також може додати ікебану – мистецтво компонування квітів, свого часу вершину флористики; сади дзен (себто, сади каменів) або ж сади сухого ландшафту, що слугують місцями споглядання. Вони були і є як при храмах та інших місцях, які стали поширюватися в Європі як у громадських місцях, так і в приватних садибах послідовників далекосхідних релігій із певними натяками на духовність. Хтось пригадає мистецтво складання паперу в несподівані форми, відоме як оригамі (слід додати, що воно, утім, має китайське походження), яке пропагується центрами, що розвивають художні здібності дітей та людей похилого віку.

Близько до тіла

Не варто також забувати про модну революцію 80-х років, здійснену японськими дизайнерами. Гвардія модельєрів із неєвропеоїдним розрізом очей перевернула традиційне європейське кравецтво з ніг на голову. На чолі перевороту стояли Ханае Морі, Іссей Міяке, Рей Кавакубо, Кансай та Йодзі Ямамото. На початку свого шляху вони успішно штурмували й захопили Париж. Там натрапили на сприятливі настрої та оцінки своєї творчості. Новаторські починання японських дизайнерів збіглися з анархічними настроями в багатьох інших сферах мистецтва. А також й у сфері моралі та політики.

Бум припав на 1980-ті роки, коли кравецький авангард з Країни квітучої сакури якось зумів ідеально вписатися в тренди поміж пост-попом, панком і гранжем. У чому їхні головні переваги? Вони відкидали пропорції людського тіла, які до цього часу виставлялися напоказ в одязі. Вони створили «альтернативні» витвори – текстильні скульптури, які певною мірою суперечили формі людської фігури. Вони теж відкинули західні заготовки для пошиття одягу. Натомість запропонували драпірований одяг, позбавлений швів, із розрізами в стратегічних місцях. Можливо, хтось думає, що я забула про заслуги Кензо Такади (відомого в Європі лише за своїм першим ім'ям)? Звісно, ні. Кензо, який помер два роки тому (6 жовтня 2020 року) через covid-19, безсумнівно, був піонером японської моди, адаптованої до західних потреб. Він народився в Кіото 1940 року й був першим із великих дизайнерів, хто приїхав до Парижа в 1964 році, а потім, шість років по тому. відкрив свій перший бутик.

Однак насправді не він проклав модної дороги для своїх співвітчизників на Заході. Раніше за нього з'явилося... кімоно. Традиційне, вишите складними візерунками. У XIX столітті далекосхідним костюмом захопилися імпресіоністи, а за ними й салонні законодавці моди. Спочатку в кімоно одягалися переважно елегантні жінки, які позували для фотографій або портретів, стилізованих під гейш.

Кімоно, як практичний і зручний костюм, збереглося до наших днів як у чоловічому, так і в жіночому варіанті, хоча й набагато менш декоративному, ніж оригінал. Іноді його використовують у домашніх або пляжних умовах під звичайною назвою «халат».

Імпресіоністи вражені

Нам усім подобається та екзотика, яку ми... здатні приручити. Десь близько півтора століття тому японізм захопив європейське мистецтво. Він зробив це настільки ефективно, що деякі зображення здаються нам знайомими «від завжди».

Напевно, ви знаєте, про що йдеться.

Вишневі дерева, що обсипалися рожевим квітом, а під ними тонкі дами в кімоно, які сховалися в тіні своїх парасольок. Або ж спотворене у своїй надекспресивній гримасі обличчя актора театру кабукі. А це вже точно, напевно, маєте знати: зображення величезної хвилі, яка накочує настільки ж загрозливо, як і водночас ефектно, із видимою на другому віддаленому плані горою Фудзі.

Навіть той, хто не знає імен авторів цих гравюр, упізнає країну походження –Японію.

. Нагадаємо, це був світ, закритий для Заходу більше ніж двісті п'ятдесят років. Тільки невелика голландська факторія мала право поставляти на європейський ринок вироби з лакового дерева, порцеляни, ремісничі та художні вироби. Самоізоляція Японії була перервана примусовим з боку США канагавським договором. Саме тоді, у 1854 році, розпочався товарний обмін між країною цвітіння сакури та західним світом. Для деяких творців укійо-е гравюри на дереві стали одкровенням, яке перевернуло з ніг на голову їх сприйняття реальності. Особливо це помітно у творчості двох художників - Вінсента ван Гога і Анрі де Тулуз-Лотрека. Проте й «еталонні» імпресіоністи, попередники цих двох геніїв-одинаків, були натхненні укійо-е. Особливі заслуги мають бути по праву приписані Мері Кассат, американській художниці й графічній дизайнерці, що працювала у Франції. Не вона одна «купувала» японську продукцію за посередництвом столиці над Сеною.

Я нагадаю, що нашими найвидатнішими творцями, на яких більше чи менше вплинула японська культура шляхом, що був прокладений через Париж, були Ольга Бознанська, Юзеф Панкевич, Владислав Слевиньський, Леон Вичулковський, Войцех Вайс…

Однак справжнім прихильником концепції японського мистецтва та естетики був Фелікс «Манга» Ясенський (1861-1929). Прикметно, що, крім своєї чудової колекції предметів, які походять із Ніппону, передусім гравюр, Ясєнський ніколи не відвідував Японії. На жаль, презентація його колекції у варшавській галереї «Захента» (1901) була сприйнята негативними коментарями публіки та критичними відгуками критиків.

Коли «Манга» подарував свої колекції Національному музею в Кракові (1920), це теж не зустріло великого ентузіазму. Дарма, бо це був справжній скарб! У представлених семи тисячах предметів основу складали гравюри (4600 гравюр), а також зброя, керамічні, тканинні, емалеві вироби та різні вироби з лакового дерева.

Найбільшою мрією дарчинця було відкриття «японського музею» в Кракові, тобто «найкращий наочний урок для польських митців та польського суспільства: саме так, у себе, для себе, та по-своєму потрібно створювати мистецтво, саме так це мистецтво варто потребувати, так його варто любити та «так його творцям поклонятися».

Мрія збулася лише завдяки Анджею Вайді, а також зміні підходу аудиторії щодо маркування «Зроблено в Японії».

Через шлунок до свідомості

Незважаючи на орієнтацію та відкриття себе Заходу, японська традиція досі культивується більшістю громадян, які були виховані в її ж дусі. Це позначається хоча б на кулінарії.

Молоде покоління сприймає фаст-фуд як належне, але впродовж століть рамен і суші незмінно залишалися флагманськими творіннями японської кухні. Я написала саме «творіннями», так як прагнення до досконалості в певному мінімалистічному варіанті є притаманним художникам. Кілька років тому (у 2011 році) на наших екранах з'явився документальний фільм «Мрії Дзіро про суші». Згаданий у заголовку шеф-кухар, якому тоді було 85 років, з дитинства займався приготуванням цієї однієї страви або, скоріше, національного гастрономічного символу. Задля відвідин його токійського ресторану Сукіябаші Дзіро (Sukiabashi Jiro) місця мали бути зарезервовані за кілька місяців наперед, не кажучи вже про саму вартість такої пригоди. Проте від відвідувача теж вимагалося вміти оцінити цю розкіш смаку...

Ощадливо додані спеції та інгредієнти можуть здатися європейцеві занадто бідними. Тим часом більшість наших закладів, де подають рисові закуски, японці уникають десятою дорогою, зауваживши їх ще здалеку. Філадельфійський сир із рисом? Це варварство, так само, як поливати все надмірно соєвим соусом або поєднувати маринований імбир із хроном васабі.

Страви, так само як і сади, дизайни інтер'єру або поезія, не можуть бути «забруднені» надлишком смакових або візуальних подразників.

Мінімалізм також відображається в стриманій поведінці японців, навіть тих, чия доля, емоційні зв'язки або ж пошук кращої роботи спрямували до інших культур. І хоча молоде покоління й дещо намагається попустити тугий корсет традицій і покінчити з культом трудоголізму, поки йому це не йде на користь.

Японське суспільство настільки гостро переживає епідемію самотності, депресії, самогубств та інших цивілізаційних недуг, що у 2020 році було створено навіть Міністерство самотності. В економічному плані держава на чолі з імператором розпадається, поступаючись місцем іншим азійським державам. Крім того, її населення скорочується із загрозливою швидкістю.

Проте з нагоди дня народження одного з найвидатніших майстрів кіно варто згадати історію, а точніше історичний міф про країну квітучої вишні-сакури, плоди якої там ніхто не їсть, адже захоплюється квітами. Це також свого роду національний вид спорту: гонки з природою. За винятком того, що ханамі (захоплення квітами) триває недовго. Як і власне, часи розквіту для самураїв.

– Моніка Малковська

 TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– Переклад Оксана Усатенко