Шамани, духи предків, влада ханів і таємничі здібності лам, містичне золото барона фон Унгерна та споконвічні юрти, яких не знищила навіть комуністична економіка. І ще «Нечувана подорож Бенедикта і Джованні», тобто країна, з якої багато століть тому вирушали татарські орди, щоб підкорювати Європу.

Зараз до Монголії – доволі неочікувано – вирушив Папа Франциск, і на язик, звісно, навертається питання, чи відомо йому хоч трішки про ту нечувану подорож всередині ХІІІ століття. Адже мандрівників тоді теж вислав Папа Римський, Інокентій IV, стурбований тим, що затяті татарські війська, сіючи страх і руйнацію, підходять аж до Відня, нападають на Хорватію і Далмацію.

Протягом доби монгольська армія могла переміститись на відстань понад 100 кілометрів! Її зловісна слава росла, християнство, можливо, не похитнулось, але переживало нелегкі часи. Згадаймо лише битву під Легницею, яку кожному з нас втовкмачували – і далі продовжують втовкмачувати – у школі. Тоді, у 1241 році, християнське лицарство, у тому числі хрестоносці, госпітальєри й тамплієри, вже не кажучи про польські хоругви, було розбите ущент. На полі бою залишилося сім тисяч лицарів, серед яких князь Генрик II Побожний, надія розділеної на окремі герцогства держави.

Бенедикт і Джованні у хана

Європа про монголів не знала нічого, а ще не вміла дійти щодо них згоди. Тож не дивно, що черговий Папа, утративши терпець, 1245 року прийняв рішення, що потрібно принаймні налагодити контакти, які, можливо, приведуть дикий народ до християнізації. І вирішив відправити делегацію, організовану кмітливим чином: чотири групи по дві людини у кожній, які будуть рухатися чотирма маршрутами, з розрахунком, що якійсь групі все-таки вдасться дійти. Він обрав не просто людей, гідних довіри, а тих, хто був вихований у послуху, тобто ченців найважливіших на той час монаших орденів. Дві команди – місії або посольства, як можна прочитати – складалися з францисканців, дві – з домініканців. І перші, і другі вже мали свої монастирі у Польщі, тому в одній з команд опинився Бенедикт Поляк з Ордену Братів Менших.

Підписуйтесь на наш фейсбук Бенедикт був ченцем монастиря у Вроцлаві, звідки у подорож – місію до хана – його взяв Джованні з П'ян дель Карпіне. «У XIII столітті, коли кожен тремтів від жаху, почувши слово «татари» (так тоді називали монголів, а слово означало «люди, родом із пекла»), знайшлися двоє сміливців, які вирушили за межі відомого світу на зустріч з чужою цивілізацією. Які ж вони мусили бути хоробрі! Безстрашні! Ким вони були? Шукачами пригод? Воїнами? Завойовниками? Ні! Джованні і Бенедикт були скромними францисканцями», – розповідає на своєму сайті Лукаш Вербіцький, якого настільки захопила їхня історія, що він вирішив передавати її дітям, і не лише польським, бо його книга вже перекладена на кілька мов.

Та суть у тому, що із чотирьох висланих команд лише одна дійшла до мети і в липні 1246 року постала перед ханом. Рік по тому, у листопаді 1247 року, делегати повернулися цілі – хоча не знаю, чи здорові – до Ліону, де чекав Папа Інокентій IV. Бенедикт одразу взявся до роботи, а його твір «De Itinere Fratrum Minorum ad Tartaros» став першим європейським описом монгольської імперії. Марко Поло вирушив у свою подорож лише кільканадцять років після цього.

Таким чином у нас є власні зв’язки з Монголією. Зрештою, татарські набіги також пов’язують нас із цією країною, хоча радше односторонньо… Але уникнемо жорстоких жартів, бо купи людських кісток, які татари залишали на спаленій європейській землі були фактом – і страшною пересторогою.

Тож успіх походу Бенедикта і Джованні був величезним, навіть попри те, що хан не мав наміру навернутися на християнство, він навіть відписав Папі у досить різкому тоні, що саме до нього, хана, має навернутися увесь світ.

Про цей нечуваний похід на шпальтах американського журналу «National Cataholic Register» розповів Намбарин Енхбаяр, колишній президент Монголії (у 2005-2009 роках), а ще раніше – прем’єр-міністр. Саме він минулого року був у Ватикані і запросив Папу до своєї країни. Зараз він підкреслив, що францисканці залишили після себе записи, з яких випливає, що тогочасна Монголія вирізнялася релігійною толерантністю і там «мирно співіснували різні віросповідання». Це красива дипломатія, проте великий хан Ґуюк (бл. 1206-1248), третій великий монгольський хан, син Угедея і внук Чингісхана, як гарно перелічив екс-президент, відхилив пропозицію Папи.

Втім, за словами Лукаша Вєжбіцького, двоє ченців «пережили чудову пригоду, знайшли друзів, побачили добрячий шматок світу і здійснили щось унікальне – встановили контакт з людьми, які належали до іншої раси, розмовляли іншою мовою та сповідували іншу релігію».

Країною людей, звірів та богів

Що не означає, що цей контакт працював і давав свої плоди. Монголія не збиралася відкриватися, вона жила у своєму якщо не герметичному, то принаймні закритому світі, затиснута між Росією і Китаєм, і повинна була давати собі раду. У такому стані знайшов та описав її чи то в романі, чи то у репортажі під назвою «Країною людей, звірів та богів» легендарний письменник і мандрівник Фердинанд Антоній Оссендовський, коли утікав через Сибір і Монголію у напрямку Тихого океану з охопленої більшовицькою навалою Росії, а згодом і Монголії. Він втікав манівцями, сам або у непевній компанії, харчувався впольованими тваринами, спав у лісових норах, купував прихильність лам, лікуючи їхніх дружин, підглядав за шаманами, зрештою змовився з «білим» бароном Романом фон Унгерн-Штернбергом.

«1740 кілометрів сніговими степами, горами і пустелею Гобі ми пройшли за 48 днів!» – повідомляє він у своїй сенсаційній книзі, яка протягом двох років – з 1923-го – була видана більш ніж десятьма мовами, але мало популярна у нас, бо аж до 1989 року була повністю заборонена. Як і більшість книжок Оссендовського, головним чином через його біографію «Ленін», що була безжальною по відношенню до вождя кривавих заворушень, названих пізніше революцією. Я не переказуватиму життєвого шляху Оссендовського, процитую лише один з описів.

«На самому початку крутої стежки лежала купа великого каміння, а на ній безладним стосом були накидані сухі гілки. Обо – це священний ламаїтський знак, який монахи-лами встановлюють у небезпечних місцях. Обо – це вівтар на честь злих демонів, володарів цих небезпечних місць. Монголи і сойоти, які проїжджають поруч, приносять тут скромні прохальні або подячні жертви, розвішуючи на гілках обо ганчірки, пасма волосся, вирвані з кінської гриви, або хатики, тобто довгі смужки синьої шовкової тканини, які дарують духовенству чи старшинам. Іноді ставлять мисочки з просом, бобами або сіллю», - пише Оссендовський.

Йшов 1920-ий чи вже 1921 рік, нікому ще навіть не снилося, яку страхітливу руйнацію принесе у Монголію більшовицька революція, а потім радянське панування. Спустошить монастирі, виріже начисто лам та їхніх учнів, колективізує стада, пронумерує юрти.

Несподівані знайомі з Польщі

1978 року до Монголії – тоді Монгольської Народної Республіки – користуючись чинними у московському таборі договорами, у студентську експедицію вирушає Науковий гурток молодих натуралістів Варшавського університету. Студенти мріють не лише про вивчення монгольської флори і фауни, а й про скелелазіння в Алтайських горах. Їхня кураторка і заодно керівниця експедиції – молода кандидатка наук Анна Каліновська, у майбутньому – видатна екологиня і засновниця Університетського центру дослідження довкілля і сталого розвитку, пов’язана із Солідарністю та підпіллям періоду воєнного стану. У виданій кілька місяців тому книзі «Красивий мафіозі з ЦК та інші оповідання мандрівниці країнами блоку» вона з гумором описує ту подорож, про яку тоді розповідала мені особисто, хоча й не відкривала усіх нюансів.

Отже, науковий гурток розмістився в степу і розгорнув свою роботу. Виявилося, що куратор від монгольського університету, доктор Улік П., був казахом за походженням і без особливого ентузіазму ставився до соціалістичної реальності, хоча й не демонстрував цього. Він повів польку вглиб степу до старого мисливця, щоб показати його колекцію – може, старий щось продасть.

«Я не знаю, як у цьому степу без жодних розпізнавальних знаків Улік П. знаходив дорогу. Не вагаючись, він рухався прямо до юрти мисливця, не блукаючи манівцями. Менш ніж за годину їзди (верхи, – прим. ред.) він несподівано повернув. Ми доїхали до маленького підвищення з насипаною на вершині кам’яною пірамідкою. Злізли з коней, щоб докинути до неї свої два камінці, а до устромленої зверху палиці, на якій майоріли вузенькі смужки тканини, Улік прив’язав відрізок кольорової стрічки. Такої, яку ми використовували у дослідженні для маркування місця. Він пояснив, що це потрібно для успіху нашої місії, бо ця гірка, яка називається обо, є магічним місцем, такою ламаїтською, а, може, радше шаманською капличкою, де на всяк випадок краще принести якусь жертву. Кожен подорожній може покласти тут щось від себе – камінчик, пляшку, а найкраще – смужку тканини. Він по-змовницьки підморгнув, бо влада суворо засуджує такі забобони і релігійне мракобісся. Через це майже усе населення країни – атеїсти. Потім він двічі обійшов обо навколо».

Мисливець виявився такою несподіванкою, що молодій дослідниці аж перехопило подих.

«Коли Улік представив мене як гостю з далекої Польщі, мені й на гадку не спало, що мисливець може мати зелене поняття про те, що є така країна, а тим більше де вона розташована. На моє здивування, старий швидко пригадав, що давним-давно він знав одного такого сміливого чоловіка, який був поляком. Пам’ятає, що його звали Фердинанд. Про свою батьківщину він згадував часто, бо будучи нещодавно звільненою від царя, як і Монголія тоді, вона мусила чинити опір більшовицьким загонам. Він добре пам’ятав його, того Фердинанда. Він приїздив сюди разом з командиром «білих» – бароном Унгерном, здається, навіть був його радником. Фердинанд добре розмовляв монгольською», – описує Анка Каліновська у своїй книзі.

А треба знати, що авторка провела дитинство у Лісовій Підкові, змалечку ходила на прогулянки з батьком у бік Жулвіна, де тато показував здалеку дім, у якому мешкав… Фердинанд А.Оссендовський. Вона бувала у Міланувеку на його могилі, знала історію його смерті за два тижні до приходу радянської влади, яка одразу приїхала його арештувати, а дізнавшись, що той помер, розкопала його могилу. Вона з дому знала його книги, починаючи з тієї «монгольської»…

«Я була повністю розгублена. Який же збіг обставин! Але старий мисливець виглядав так, наче не визнавав чогось такого, як збіг обставин», – пише авторка.

Крім того Каліновська мала іншу зустріч, яка, зрештою, виявилася плідною для наукового гуртка. Ця зустріч відбулася у посольстві ПНР в Улан-Баторі, куди жінка потрапила разом зі студентами, коли виявилося, що в університеті ніхто на них не чекає, ніхто ні про що не знає, сторож спить, а гуртожитки закриті. У посольстві, куди вони дісталися після тривалих пошуків і де було відомо про їхній приїзд, їх зустріла людина з дещо знайомим обличчям, але знайомим не з особистої зустрічі, а ще звідкись. Лише тоді, коли він обмовився і сказав «у нас в Мюнхені», студенти збагнули: то був «сам» капітан Анджей Чехович, приборкувач Радіо «Вільна Європа», якого возили, ніби мавпу у клітці, по всій країні на різні зустрічі і читання, коли пересічна людина вголос сміялася із цих псевдо-одкровень.

Нехай би тепер дізнався про старого мисливця і його повагу до ненависного комуністам письменника. Його б вже не розчулили гучні – і у підтексті глузливі – співи студентів: Анджей Чеховіч Мата Харі ем-ве-ес/розкрутив ер-ве-є/у капіталістичному Мюнхені/ велика його слава/ Слава слава Алілуя.

З камерою серед людей

Магди Вольнік тоді ще не було на світі. У Монголію вона потрапила 2001 року, здобуваючи післядипломну освіту журналіста у Варшавському університеті, але вже перебуваючи у пошуках чіткого шляху.

Для заліку вона взяла інтерв’ю у Анни Петрашек, не лише авторки телерепортажів, а й гімалаїстки, а отже експерти з азіатських настроїв. Після цього інтерв’ю остання запросила Магду Вольнік, зацікавлену адептку, до команди, яка знімала для TVP 2 фільм про допомогу, яку після катастрофічної посухи організувала у Монголії Caritas Польща, координуючи роботу Caritas Internationalis. І там Магда захопилася темою, а сьогодні вона відома (хоча й не у Польщі) та шанована авторка унікальних кінорепортажів про становище християн у світі, зокрема, у країнах, які не вийшли з-під тоталітарного гніту. Свої фільми, а вона зняла їх близько 80, вона робить на замовлення центрального штабу Папського товариства Kirche in Not/Допомога Церкві у потребі, і їх показують у багатьох країнах світу, хоча й не у нас.

«Але до Монголії я не їздила після цього, – розповідає Магда. – У ці незбагненні простори монгольських степів, де люди живуть у традиційний спосіб, серед свого стада, і йдуть за ним. Звичайно, що я знала про їхню велику, невідому нам культуру і багатогранні традиції, які ми повинні були вивчати, щоб не образити наших господарів, але у мене одразу виникло відчуття, що нас об’єднує більше речей, ніж розділяє», – підкреслює вона.

Вона згадує юрту, жителі якої з вдячності за отриману допомогу – а тоді був страшний мор худоби через посуху – запросили команду Caritas i TVP на печеного барана, з живота якого спочатку витягли гарячі камені. Їх передавали з рук в руки. Кожен отримав такий камінь і мусив його потримати. «Відмовитися було неможливо, правила поведінки потрібно було схоплювати нальоту», – розповідає режисерка. Може, обо там і не було, але жива традиція була точно.

На вулицях упереміш стояли пострадянські, типові комуністичні багатоповерхівки і юрти – місцеві жителі ставили їх між будинками, у яких вони задихалися. А серед людей змішалася крихітна католицька спільнота і величезна, велетенська Монголія. «Уже тоді там була надзвичайне міжнародне товариство, – розповідає Магда у розмові з Тижневиком TVP. – Священник-філіппінець щойно став єпископом, було подружжя місіонерів з Польщі, сестра місіонерка зі Згромадження Матері Терези з Калькутти, черниці з Азії. Всюдисущість Церкви на кожен день, без помпезності, колоритна в прямому сенсі. Наша польська монахиня сказала мені тоді, і я пам’ятаю це донині, що їхня присутність є цілком звичайною, а найважливішим є те, що «люди бачать, що ми належимо Христу», – каже режисерка.

Але як вони бачать? Звідки знають про це? «Бо запитують, – говорить Магда, яка здобула досвід не лише в Монголії, а й у десятках країн, де побувала зі своєю камерою. – Вони запитують: навіщо ви це робите? Чому ви нам допомагаєте? Чому ви вчите наших дітей читати й писати? І тоді місіонери, миряни та інші кажуть, чому і з якої причини».

Зараз, перед приїздом Папи, католицький місіонер, отець Ернесто Віскарді із Конгрегації Місіонерів Божої Матері Утішительки, який прожив у Монголії 19 років, каже в інтерв’ю KAI: «Бути місіонером тут означає, що необхідно мати багато терпеливості, слухати, бути покірним у навчанні. Ми практично не маємо впливу на місцеве суспільство. Ми не відіграємо якоїсь особливої ролі, але свідчення дуже важливе».

Особливо, якщо католиків лише 1500, менше, ніж у багатьох польських парафіях. Старий мисливець із юрти розповідав і про це також.

– Барбара Сулек-Ковальска

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– переклала Марія Шевчук