Це мав бути просто наскок на банк. Як у голлівудському фільмі. Можливо, не зовсім просто наліт, бо з заручниками, але ж в американських фільмах це стандарт. І справді було, як в кіно, хоча не зовсім так, як планували злочинці. Нападники та жертви стали зірками. Вони потрапили на обкладинки всіх глянцевих журналів майже у всьому світі, а згодом до книжок найвпливовіших психологів та криміналістів. Їхню поведінку аналізують досі, а окреслення „стокгольмський синдром” вживається у всіх мовах.

Вечірка починається!

23 серпня 1973 року, невдовзі після відкриття у відділення одного з найбільших банків Швеції Sveriges Creditbank увійшов 30-річний чоловік. Під курткою у нього був автомат, яким він вмів користуватися, а в руці чоловік тримав валізу. У ній був запас боєприпасів, вибухівка з пластиком, ніж, мотузка та комплект рацій. Цей чоловік – Янн Ерик Ульссон, злодій, грабіжник, спеціаліст з вибухових пристроїв, який втік з в’язниці. Як він згодом сказав журналістові американського тижневика „New Yorker”, він гадав, що вранці зайде у відділення і через кілька годин, якщо поліція виконає всі його вимоги, залишить банк разом із заручниками.

Ульссон зайшов до банку і випустив автоматну чергу у стелю. Коли штукатурка обвалилася на землю, він голосно повідомив: „Власне, вечірка починається!”.

Як потім виявилося, цю ідею він запозичив з американського детектива про в’язня-втікача, який напав на банк, щоб виїхати в Мексику і жити там довго та щасливо. Зрештою, коли Ульссон увійшов, він розмовляв англійською мовою з американським акцентом.

Перші спроби знешкодити нападника закінчилися фіаско. Янн не побоявся використати зброю і не обмежився лише вистрілами у стелю. Внаслідок цього було поранено одного поліціянта. Після цього фальстарту поліція була змушена серйозніше підійти до справи і виконала частину вимог грабіжника. Окрім грошей – трьох мільйонів корон (майже мільйон доларів) – нападник вимагав звільнити з в’язниці його приятеля та привезти його до банку. Це був Кларк Олофссон, заарештований за збройний напад та співучасть у вбивстві поліціянта. Він шість років сидів у тюрмі в Норрчепінгу, що розташований за 140 км на південний захід від Стокгольма.

Служби зробили все, чого хотів бандит. Поліціянти доставили кремезного бородатого блондина до банку, щоб він міг взяти участь у нападі. Тепер їх було двоє. Янн і Кларк отримали їжу та пиво, однак про евакуацію та втечу наданим їм швидким автомобілем поки що могли забути.

Тим часом поліція почала свердлити отвори в стелі приміщення, де нападники забарикадувалися разом з чотирма заручниками. Серед них було три жінки: Бірґітта Лундблад, 29-річна працівниця банку, що займалася переказом коштів, Крістін Енмарк, енергійна 23-річна дівчина з відділу позик, та Елізабет Олдґрен, 21-річна касирка. До цієї трійці пізніше бандити долучили Свена Сафстрома, 25-річного молодшого спеціаліста. Після перших пострілів Свен сховався у складі, де зберігалися чекові книжки. Там його знайшли бандити.

Твереза передвиборча оцінка

Цей план, хоч і нагадував своєю бравадою дії у коміксах, мав серйозну психологічну передумову. Пізніше Ульссон зізнався журналістові „New Yorker”, шо він був впевнений, що його вимоги виконають. Свою впевненість він опирав, по-перше, на глибоко вкоріненій у Швеції відразі до насильства, а, по-друге, і, ймовірно, найважливіше, він тверезо розраховував на ефект передвиборчої кампанії, що тоді відбувалася, і страх політиків перед однозначно антитерористичною акцією, внаслідок якої заручники могли бути поранені або й убиті. Злочинець діловито розраховував: – Я пропонував життя в обмін на гроші, що було більш цінне?

Янн Ерик Ульссон та Кларк Олофссон після першого, досить м’якого втручання поліції, перемістилися разом з чотирма заручниками до безпечного приміщення – скарбниці банку. На довгі години, а потім і дні злочинці ‘поселилися’ з чотирма людьми, які раптом опинилися в смертельній небезпеці.

Ульссон ще дозволив заручницям зателефонувати до рідних. Бірґітта хвилювалася за своїх дітей. Їй не вдалося зв’язатися з ними, що цілком вивело її з рівноваги. Вона з плачем відходила від апарата, коли Ульссон торкнувся її щоки і лагідно промовив: – Спробуй ще раз, не здавайся.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
    Бірґітта ніколи йому цього не забула.

Не Арсен Люпен, але…

Однак бандит не мав наміру вдавати Арсена Люпена, який відомий особливою галантністю щодо жінок. Напад затягувався, і в справу втрутився уряд. Злочинці отримали можливість телефонної розмови з Прем’єром Швеції Улофом Пальме. Ульссон, згідно з планом, пішов пробоєм і вимагав негайної евакуації разом із заручниками. Допоки Прем’єр встиг відповісти, він почув у слухавці здушений крик Елізабет, яку нападник зловив за горло та повідомив очільника уряду, що у нього є хвилина на виконання його вимоги. Інакше молода жінка загине.

Це було попередження, але служби знали, що мають справу не з грабіжником-джентельменом.

Ульссон діяв методично, а єдина людина, доля якої його хвилювала, був лише він. Про це свідчать види засобів безпеки, які він використав, щоб ускладнити шлях поліції. Відразу за дверима нападники посадили Елізабет, поруч з якою лежав вибуховий пристрій, що міг вибухнути будь-якої миті. Однак це не вразило заручницю так, як один жест Ульссона. Коли жінка прокинулася вночі, тремтячи від холоду в зимній скарбниці, відчула, як бандит огортає її своєю вовняною курткою. Через кілька місяців вона сказала американському журналістові „New Yorker”: – Янн був міксом брутальності та ніжності. Я знала його лише один день, коли відчула на собі його пальто, але була впевнена, що такий він був все життя.

Шок і страх у заручників почали витісняти зовсім інші почуття. Офіцер поліції, який повинен був перевірити стан ув’язнених службовців, звітував керівництву, що всі четверо не лише не шукали його поглядом, благаючи про допомогу, а навпаки – ставилися до нього вороже. Водночас між грабіжниками та заручниками панувала вільна, навіть душевна атмосфера.

Пізніші події підтвердили ці спостереження, а особливі почуття охопили не тільки жінок, яких можна було б звинуватити в своєрідному захопленні красивими нападниками. Не встояв перед ними і єдиний серед заручників чоловік, Свен.

Тим часом злочинцям прийшла в голову чергова ідея, як вразити служби і змусити їх піти на уступки. Ульссон зізнався Свенові, що він спочатку планував його вбити. Однак потім змінив свій намір і для того, що справити враження на служби, лише прострелив йому ногу. Молодий чоловік повинен був бути готовий і чекати сигналу. Свен прийняв це без спротиву, а через кілька місяців пам’ятав з цієї події тільки те, що вважав грабіжника милим чуваком, який хотів обмежити необхідну агресію до того, щоб прострелити йому ногу. В результаті взагалі не дійшло до поранення Свена.

Бірґітта, в свою чергу, навіть після того, як вийшла з банку, була переконана, що нападник ніколи не вибрав би її заручницею, якби знав, що вона мати двох дітей.

„Дозвольте нам з ними втекти!”

Неочікувана близькість жертв нападу з агресорами особливо була помітна під час їхніх розмов з пресою, коли всі ставали на бік нападників та хотіли втікати з банку разом з ними.

Усі також запам’ятали телефонну розмову Крістін з Прем’єром Пальме, в якій дівчина благала політика дозволити бандитам виїхати з країни з грішми та доставленою зброєю, а заручникам дозволити супроводжувати їх під час втечі. Здивований Прем’єр пояснював їй, що в правовій державі таке вирішення не можливе. Натомість мусив вислухати тиради молодої жінки, яка пристрасно переконувала його, що у цей момент найбільшою небезпекою для затриманих у банку є поліція, а не грабіжники.

Телеглядачі, що затамувавши подих наживо дивилися події в центрі Стокгольма і слухали аргументи заручників, які стояли стіною за своїх переслідувачів, почали відчайдушно шукати пояснення цього явища, яке суперечило їхнім попереднім знанням та досвіду.

Заплутались в емоціях

Психологам також не було легко: лише рік до цього вони оцінювали кривавий напад палестинських терористів на олімпійське село в Мюнхені, який закінчився смертю 11 заручників ізраїльських спортсменів, частина з яких віддала життя в рукопашному бою. Натомість тепер вони спостерігали, як жертви братаються зі своїми кривдниками.

Звичайно, причини та перебіг обох нападів були діаметрально протилежні, як і рішучість агресорів. Однак науковці намагаються зрозуміти явище, окреслене як „стокгольмський синдром” від моменту спостереження за ним та надання йому визначення.

Психологи передовсім зазначили, що у грабіжників зі Стокгольма, хоч вони і були небезпечними злочинцями, не був особливо розвинений інстинкт вбивці. Більше того, вони, як і заручники, хотіли вибратися з цієї халепи цілими.

Найчастіше психологічні механізми, що спрацювали за цих обставин, пояснюють наступним чином: у схожих ситуаціях жертва вибирає роль дитини, повністю залежної від матері, і лише мати може забезпечити її основні потреби. Дитина, підпорядкована своїй матері, знає, що треба їй підкоритися, а за це відчуття безпеки відповідає їй щирими почуттями. Як пише д-р Анна Черняк у дослідженні „Психосоціальні парадокси насилля”, у контексті „стокгольмського синдрому”: „Важко відчувати негативні емоції (страх, гнів) щодо когось, на кого одночасно мусить (тому що немає альтернативи, у чому злочинець намагається ясно переконати) покладати всю надію на збереження життя, отримання їжі тощо”.

Що ж тоді призводить до такого регресу поведінки людини? Проф. Марк Токаж та проф. Даріуш Долінський вважають, що серед психологічних механізмів, які спричинюють подібне налаштування, передовсім є „ефект емоційної гойдалки, який схиляє до покори”.

У випадку трагедії у стокгольмському банку, заручники самі зізнавалися, що губилися в настроях злочинців, які також переживали крайні емоції. Одного дня жінки відчували делікатну турботу з боку викрадачів – огортання курткою Елізабет, яка змерзла під час сну, заспокоєння її колеги, коли вона не могла дотелефонуватися до рідних, або поділ залишків їжі на рівні порції, щоб усім вистачило. З іншого боку, умови перебування у скарбниці були жахливі, наприклад, усі справляли свою фізіологічну нужду в смітники.

Бандити також погрожували, що у випадку атаки поліції з використанням газу, вони задушать заручників. І справді усі четверо мали на шиях вже закладені петлі, які можна було легко затягнути у випадку загрози з боку штурмуючих спеціальних служб. Цікаво, що Ульссон пояснював їм, що вони вб’ють усіх заради їхнього ж добра, тому що газ може спричинити невідворотні зміни в мозку, з якими жертви потім мусили б жити.

Іншим психологічним механізмом, який провокує таке ставлення, є „норма взаємності, яка диктує людям відчувати вдячність не тільки тоді, коли вони щось отримують (їжу тощо), але й коли у них чогось не відбирають (життя) ”. Свен, єдиний чоловік серед заручників, відчув симпатію до бандитів, коли вони сказали йому, що відмовляться від ідеї вбивства та, щоб справити враження на поліцію, лише вистрелять йому в ногу.

Усі затримані в банку підпорядковувалися часто жорстоким наказам, які згладжували добра порада та знаки симпатії. Усі висловлювали розуміння ситуації бандитів.

Психологи пояснюють, що в таких умовах починаються процеси, характерні „для малої групи, об’єднаної спільністю часу, місця та долі, яка протистоїть загрозливій чужій групі: ми – всередині, проти них – тих, хто зовні”. Це було особливо помітно під час розмови Крістін з Прем’єром Улафом Пальме, коли дівчина переконувала, що єдиними людьми, яким вона довіряє, є нападники, а смертельної небезпеки вона очікує з боку служб, які назовні обдумують план штурму.

Взаємність почуттів

Спочатку деякі психологи стверджували, що в подібних умовах виникає явище, коли жертва ототожнює себе з кривдником. Схожі спостереження були і в Анни Фреуд, яка досліджувала також поведінку в’язнів концентраційних таборів.

Однак Френк Очберг, американський психіатр, всесвітньо відомий спеціаліст з посттравматичного стресу та автор першого наукового аналізу подій у Стокгольмі для Скотланд Ярду, розрізняє ці два поняття: – Ці люди необов’язково приймають агресію від своїх переслідувачів, як у випадку ототожнення. О, іроніє, але вони справді пов’язані. Їх поєднує виняткове відчуття, яке зберігається також після викрадення та ув’язнення, – говорить психіатр в одному з інтерв’ю.

Інший чинник, що вказує на „стокгольмський синдром”, це взаємність почуттів. Тому учасники перемовин з боку поліції у таких злочинах намагаються зміцнити це враження з обох боків – жертв та злочинців. Такий особливий зв’язок дає більше шансів вижити заручникам.

Френк Очберг як доказ навів події, під час яких він вів перемовини. В Індонезії терористи тримали заручників у школі. У певний момент в одного з викрадених трапилася панічна атака, яка виглядала як інфаркт. – Я попросив терористів, щоб вони перевіряли артеріальний тиск, пульс та інші параметри хворого. Вони повинні були рапортувати нам про його стан здоров’я за допомогою радіо. Я хотів, щоб це робили нападники, щоб викликати у них зв’язок, відомий власне зі „стокгольмського синдрому”. На жаль, одна із заручників, студентка медицини, взялася допомагати. Не було можливості передати їй, щоб вона трималася далеко від цього, оскільки ми хочемо впровадити певний психологічний механізм. Таким чином нам не вдалося змінити підходу терористів до ув’язнених людей, – зізнається науковець.

Однак багато що вказує на те, що, власне, завдяки цьому механізмові у серпні 1973 року четверо заручників вижили. Шість днів трагедії завершилися штурмом поліції, і викрадачі здалися без бою.

Через кілька місяців Янн Ерик Ульссон зізнався, що думав вбити когось із заручників. Навіть додав, що поліціянти, з якими він пізніше розмовляв, підтверджували жахливу правду. – Казали мені, що якби я застрелив хоча б одного заручника, служби виконали б будь-яку мою вимогу. Вони не мусили мене про це повідомляти, адже я сам це знав, – він пояснював у в’язниці через кілька місяців після нападу. Згодом з якимось претензіями в голосі додав: – Це провина заручників. Вони зробили все, що я їм наказав. Якби вони цього не зробили, мене могло б уже й не бути. Чому ніхто з них не напав на мене? Вони ускладнювали вбивство. Змусили нас жити разом день за днем, в тому бруді, як кози.

Під кінець запитав риторично: – Кого з них я міг би вбити? Безпорадну Елізабет, яка постійно плакала? Енергійну Крістін, але хто міг би так розмовляти з Пальме, як вона? Свена, порядного та відважного чоловіка? Бірґітту, яка не могла забути про двох своїх дітей? Нам залишалося лише познайомитися.

– Славомир Цедзинський

 TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

–Переклад Марія Редьква