Неспокійна, ламана лінія змін підтримки Володимира Володимировича Путіна протягом 23 років, яку можна переглянути на сайті «Левада-Центру», є цікавим барометром російських настроїв.

Вона починається з 80%, потім у наступні десять років падає до приблизно 60%, щоб у 2013 році почати підніматися вгору і досягти вражаючих висот, майже 90% у 2014 році, у місяці вторгнення в Крим. Потім суспільство наздоганяє повсякденне життя, ентузіазм слабшає, підтримка знову падає до 60% і навіть трохи нижче. У січні 2022 року, коли повномасштабна війна з Україною вже витає в повітрі і лише люди, які не можуть повірити, що у сусідню країну можна вторгнутися (це точно не ті росіяни, яких історія чогось навчила), сподіваються, що вона не спалахне, підтримка стрімко зростає, досягаючи 82% через два місяці після початку т.зв. спеціальної військової операції. Відтоді вона залишається на тому ж рівні, лише один раз трохи знизившись, коли у вересні 2022 року було оголошено часткову мобілізацію. Останнє опитування в червні цього року показує 81%.

Така лінія підтримки дає, здавалося б, досить чітку відповідь на питання, чи те, що відбувається в Україні, є «війною Путіна» чи «війною росіян».

Чия війна?

З самого початку повномасштабної війни багато людей на Сході і Заході намагалися переконати нас, що цю війну справді розв’язала одна людина і що цю людину потрібно просто прибрати, і все повернеться на круги своя. Найбільш повно це переконання висловив американський президент Джо Байден, виступаючи у Варшаві через місяць після вторгнення, додавши до підготовленого тексту: «Заради Бога, ця людина не може залишатися при владі!»

Підписуйтесь на наш фейсбук Усе зло, скоєне росіянами, має втілитися у цій одній людині, як зло, скоєне німцями, падало б на Гітлера, а зло ГУЛАГу – на Сталіна. Ця конструкція посилається на глибоко вкорінене в головах нормальних людей переконання, що не можна підтримувати злочин, що «прості люди» не можуть бути відповідальними за дії еліт, особливо якщо ті еліти «божевільні». Коли Путіна звинувачують у лихах війни, люди охоче говорять про його психічну нестійкість, вживаючи для опису його вчинків слово «параноїк», навмисне не уточнюючи, чи це розмовне розуміння цього слова, чи більш спеціалізоване, або радше діагностичне. Ідея зрозуміла: російську державу узурпував божевільний параноїк, і його потрібно усунути, щоб Росія могла повернутися до світової родини.

Деякі коментатори продавали цю конструкцію, можливо, будучи у цьому переконаними, інші, безсумнівно, робили це в надії, що коли бойові дії закінчаться і кров висохне, можна буде відновити нормальні політичні та ділові відносини з країною, яка позбудеться «божевільного при владі». Такий підхід знайшов резонанс у свідомості німецьких, французьких та австрійських бізнесменів і політиків (ну, у випадку останніх, мабуть, менше, бо вони радо потиснули б руку самому «божевільному», якби він урочисто пообіцяв, що зміниться).

Подібним було ставлення російських емігрантських еліт. У середині 2022 року в європейських ЗМІ розгорнулася дискусія, під час якої прихильників тези про «війну росіян» обурено звинувачували у застосуванні колективної відповідальності та категорично запитували, чому Достоєвський і Чайковський мають бути винними у звірствах у Бучі. Абсурдність таких аргументів, здавалося, нікого не хвилювала.

Росіяни, які виступали проти московського режиму, просто намагалися захиститися, що зрозуміло і природно. Однак у певному сенсі вони захищали добре ім’я всіх, хто підтримував війну. І діяли вони в інтересах тих на Заході, хто з усе меншою й меншою надією, але все ж сподівався на повернення «старих добрих часів», коли бензин був дешевим, а в Росії добре продавалися автомобілі «Мерседес».

А все ж таки опитування «Левада-Центру», який тим часом потрапив до списку «іноземних агентів», показали не лише постійну і високу підтримку президента РФ, а й війни. Група тих, хто рішуче або радше підтримує вторгнення, становить у середньому близько ¾ респондентів, група «не підтримують» – близько ⅕.

У лютому 2022 року, одразу після першого потрясіння, коли протести були такими ж гучними та бурхливими, як і репресії, а хто міг, тікав з країни, «спецоперацію» підтримали 68%, проти були 23%. Рівно через рік підтримка сягнула 77% і лише 17% були проти. Зараз відношення становить 73% на 19%. Подібну підтримку війни демонструють інші дослідницькі центри.

Якщо вірити опитуванням громадської думки, росіяни, безсумнівно, підтримують і свого президента, який веде війну, і саму війну. Ну так, якщо вірити...

Опитування громадської думки в країні, яка застосовує широкі репресії проти своїх громадян і систематично рухається до тоталітаризму, за своєю суттю є сумнівними. Інтерв’юер може сприйматися респондентом як представник влади, а владі, звісно, треба говорити те, що їй подобається. Якщо влада воює, її треба хвалити.

Пригадалися мені тут слова Збіґнєва Герберта, які Леопольд Тирманд записав у своєму «Щоденнику», про опубліковану в 1953 році велику статтю Ярослава Івашкевича про мир: «Побачиш, як гарно він напише про війну. Коли йому накажуть...». Чи росіяни, як переконує цей нарратив, були б сміливішими й мудрішими за відомого письменника? Вказувалося на велику кількість відмов, численні випадки переривання опитування при появі запитань про Україну та стверджувалося, що внаслідок цього погляди тієї частини, яка підтримує владу, оприлюднюються як картина поглядів усього суспільства.

Чи опитування не обманюють?

Ця суперечка дійшла до такого рівня, що нинішній директор «Левада-Центру» Денис Волков у квітні цього року вирішив опублікувати статтю під вельми промовистою назвою «Чи можливі в сучасній Росії значимі опитування громадської думки?».

На звинувачення щодо неймовірно високого відсотка відмов чи частого переривання опитувань, він коротко написав, що у 2022 році було 73% відмов, що трохи більше, ніж у попередньому році, коли в середньому відмовилися 69% респондентів, і трохи менше, ніж у попередньому році, коли було 75%. Він також привів аргумент, що в США 91% відмов не вважаються проблемою при проведенні телефонних опитувань. Подібна ситуація була з анкетуванням, в дуже невеликій кількості випадків.

Волков також зазначив, що вимірювання довгострокових соціальних тенденцій повністю з тим узгоджується, що було видно в дослідженні після лютого 2022 року. Вже наприкінці попереднього року було чітко видно, що три чверті суспільства звинувачують Америку та Україну у розв’язуванні можливої війни, і лише третина співчуває Києву. Таким чином, різкої зміни суспільних настроїв, спричиненої посиленням режиму репресій, не відбулося, оскільки погляди, які висловлювалися в той час, коли за вживання слова «війна» передбачалося покарання до 15 років ув’язнення, були дуже схожі на ті, які висловлювалися в той час, коли можна було говорити вільніше.

На один із аргументів противників довіри до соціологічних опитувань Волков відреагував з явним гнівом. А саме, що жодні опитування в Росії не показують, що росіяни «насправді думають». «Ми ніколи не проводили опитування з використанням поліграфа, – писав він, – і завжди доносили лише ті думки, якими з нами захотіли поділитися респонденти. Тому ми використовували інформацію не про внутрішнє життя респондентів, а про їхню громадську позицію».

Безсумнівно, що останнім часом російська держава посилила тиск на своїх громадян, щоб не дати їм можливості критикувати дії влади, продовжив Волков. І тиск працює. Що показують опитування...

Голова «Левада-Центру» завершив свою гірку статтю твердженням про те, що, можливо, в деяких аспектах соціологічні опитування недостатньо точні і можуть вводити в оману, але вони, безперечно, ефективніші за спекуляції публіцистів, і якби їхню цінність повністю заперечити, ми були б позбавлені одного з небагатьох інструментів пізнання російського суспільства.

Правило «двоєдумності»

Однак, щоб не було все так просто, звернімося до поглядів іншого керівника «Левада-Центру», попередника Волкова, Льва Гудкова, який у свою чергу прийняв керівництво установою від самого засновника Юрія Левади. Гудков у 2021 році, наприкінці свого керівництва компанією, дав інтерв’ю про те, як поводилося російське суспільство за 30 років після розпаду Радянського Союзу та про російський спосіб мислення.

Погляди Гудкова не повністю узгоджуються з применшуванням Волковим аргументу про те, що росіяни не розкривають те, що вони «насправді» думають. Гудков каже, що «двоєдумство є істотною рисою російської політичної культури, як і відсторонення від влади, орієнтація на приватне життя, сім’ю, розваги та споживання, а не на зміну умов життя, а також відсутність почуття відповідальності за стан справ у країні».

Іншими словами, росіянин, який підтримує війну і Путіна, не завжди вважає, що його підтримка (або її відсутність) має якесь значення для розвитку подій. А якщо це не має значення, то чому б і не підтримати?

Це добре видно, коли соціологічні опитування ставлять запитання, пов’язані з почуттями, які викликає «спецоперація» в Україні. З самого початку одним із домінуючих почуттів є страх, тривога. Це, безсумнівно, пов’язано з почуттям особистої загрози. Показник цього почуття ніколи не опускається нижче 30%, а через рік після початку вторгнення, коли підтримка війни становила 72%, досяг 35%.

Гнів і шок регулярно згадує приблизно 1/10 респондентів.

Цікаво, що є лише одне почуття, яке однозначно домінує над усіма іншими і, ймовірно, також з ними змішується, тому що в цьому питанні можна вибрати більше ніж одну відповідь. Це почуття гордості за Росію, яке спочатку становило 51%, а в останні місяці впало й у червні дійшло до 43%.

Створені для імперії

Пояснення цьому феномену можна знайти в інтерв’ю Гудкова дворічної давності. І в багатьох інших дослідженнях про спосіб мислення росіян, але в даному випадку Гудков підійде найбільше, тому що він найближчий за часом і надзвичайно достовірний уважний спостерігач суспільства останніх десятиліть.

«На відміну від Європи російське суспільство здебільшого створене державою», – каже Гудков. Причиною стала модернізація, військові та бюрократичні потреби. Ідея автономного суспільства «по суті відсутня» в російській політичній культурі. А присутня імперська ідея, яка є основою для формування самосвідомості та гордості, яка, однак, не автономна, а тісно пов’язана з підпорядкуванням імперії. Таким чином, росіянин впевненість у собі черпає у тому, що він належить до імперії, яка має значення у світі. Треба додати, що це відчуття стосується не лише так званих простих людей, а й інтелектуальних еліт.

Послідовні спроби поставити Росію в один ряд зі Сполученими Штатами та Китаєм як одну з трьох сил, що формують глобальне майбутнє, які можна побачити у скерованій до західного читача публіцистиці Андрія Кортунова чи Льва Тимофєєва, мають усі ознаки відчаю.

Ця мрія бути рівноправним серед найважливіших гравців на світовій арені, яку щораз складніше реалізувати, ймовірно, пояснює феномен зниження почуття гордості за Росію, яке виражається при оцінці війни проти України. Падіння аж на ⅕, з 51% до 43%, показує, що відсутність успіху в боротьбі з ворогом, якого пропаганда зображує слабшим і якого планували перемогти за три дні, посилює переконання, що імперія перебуває в кризі.

Оперетковий «переворот» Пригожина також може сприяти розмиванню почуття гордості. Як показали попередні дослідження, це не мало великого впливу на суспільну оцінку позиції Путіна і людей при владі. Однак дуже вірогідно, що, хоча вони самі не постраждали в суспільному сприйнятті, імперська ідея могла постраждати. Варто стежити за цим аспектом.

Чи застосують атом?

Є одна сфера, в якій Росія, безсумнівно, входить до трійки провідних світових держав, і хтозна, чи не займає в ній чільне місце. Це, звичайно, ядерні можливості.

Недаремно Путін і його оточення від самого початку повномасштабної війни з Україною використовують ядерний аргумент, який, з одного боку, покликаний стримати Захід, а з іншого – зміцнити в суспільстві переконання, що імперія в порядку.

На першому фронті великих успіхів не було, про що свідчить відомий текст Сергія Караганова у червні цього року, в якому він закликав до превентивного ядерного удару по Польщі, щоб «зломити волю» Заходу. Якщо Караганов почав з такої високої ставки, значить, кремлівська еліта вважає, що попередні погрози не мали відповідного ефекту.

Схоже, це стосується і російського суспільства. Так, вони пишаються могутністю своєї країни, але оскільки можливе використання цієї сили призвело б до того, що життя росіян та їхніх сімей постраждало б найглибше, екзистенціально, вони проти цього. Тут зустрічаються дві сильні тенденції, присутні в ментальності цього народу: імперська тенденція та тенденція втечі в приватність. Опитування громадської думки показують, що ця друга сильніша.

У червні цього року «Левада-Центр» опублікував опитування про можливе застосування ядерної зброї в конфлікті в Україні. Це було здійснено ще до виступу Караганова, але після того, як багато російських коментаторів і пропагандистів озвучили думку про те, що для злому опору українців знадобиться головна зброя. Переважна більшість, навіть понад 86% тих, хто підтримує президента, вважали, що «ядерну зброю не можна застосовувати ні в якому разі». Лише (або й аж – залежно від точки зору) 10% вважали, що її використання було б виправдано позицією на фронті. При цьому 60% опитаних вважають, що влада не готова застосувати ядерну зброю, але 29% вважають інакше.

З цього випливає, що майже всі росіяни бояться наслідків використання ядерного арсеналу своєї імперії, а третина з них визнає, що їхні правителі на це здатні. Тут є відгомін тези про «божевілля Путіна». Проте переважна більшість вважає це малоймовірним.

Російське мислення важко зрозуміти. Підтримка диктатора, який веде брудну війну проти народу, близького пересічним росіянам, здається незбагненною для нормального розуму. Бачення джерела почуття гордості у служінні великій імперії, незалежно від свого економічного чи соціального становища, також не вкладається у розуміння, сформоване західною культурою. Але, на щастя, є найнижчий, екзистенційний рівень – рівень страху за власне життя та життя своїх близьких. Тут росіяни, здається, згідні.

Завершити дискусію про те, чи мають сенс опитування громадської думки в Росії, хотілося би висновком: так, мають.

– Роберт Боґданьскі

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– переклала Аліна Возіян