На мій погляд, є багато ключів до розв’язання ситуації в Росії після «опереткового» заколоту Євгенія Прігожина та його вагнерівців, але три з них є найважливішими. З тих трьох чинників випливає також четвертий. Один з них знаходиться на українському фронті, інший перебуває в одному з кабінетів якогось чиновника, можливо, губернатора в Тулі або прем’єр-міністра Російської Федерації, а третій, натомість, знаходиться у Пекіні. Четвертий – це час.

Парадоксально, але доля Владіміра Владіміровіча вже не є й не буде найважливішою. Попри те, що найближчим часом можна очікувати від нього активізації дій, за допомогою яких він намагатиметься запанувати над країною і повернути собі владу. Так само, до речі, як і доля керівника створеної ним компанії, що набирає на роботу військових найманців. Вони вже, як-то кажуть в народі, люди вчорашнього дня. Коли саме їхня доля буде вирішена і як спрацюють ключі (або, можливо, лише деякі з них), сказати з усією відповідальністю неможливо. Однак є низка елементів цієї ситуації, які можна помітити.

Пекін втрачає терпіння

Почнемо, здавалося б, від найвіддаленішого ключа, який знаходиться в Пекіні. Є багато ознак того, що китайському другові Путіна, з яким вони збирались разом змінювати світ, і з яким дружба й співпраця мали б не знати жодних кордонів, увірвався терпець. Сигнали, які останніми днями використовує офіційна китайська пропаганда, не залишає жодних сумнівів у цьому, хоча іноді вони досить несподівано тонкі. Основний меседж, однак, далеко не такий вже й непомітний.

Міністр закордонних справ Цінь Ґан прийняв заступника міністра закордонних справ Російської Федерації Андрєя Руденка, який перебував у Пекіні минулої неділі (25 червня). Неясно, чи перебував Руденко там з візитом раніше, чи він поїхав спеціально, аби заспокоїти своїх китайських братів. Враховуючи те, що приблизно в той самий час представник Кремля спеціально відвідав Сирію, щоб подбати про російські інтереси й переконати тамтешнього диктатора в тому, що «Група Вагнера» залишиться там, і буде надалі під контролем російської держави, є підстави вважати, що він поїхав туди спеціально.

Комюніке, опубліковані міністерствами двох країн після цієї зустрічі, суттєво відрізнялися. Російське міністерство повідомило, що китайська сторона підтримує зусилля Росії щодо стабілізації ситуації. Натомість китайське міністерство сухо й прохолодно зазначило, що дипломати «обмінялися думками» щодо відносин між двома країнами та міжнародних питань, які становлять інтерес для обох сторін. Таке формулювання видає дуже серйозні розбіжності, ледь чи не сварку, і, як правило, не використовується там, де співпраця розвивається добре. Коли держсекретар США Ентоні Блінкен їде до Пекіна, тоді в повідомленнях з’являється фраза, що він «обмінявся думками» зі своїми співрозмовниками, але те ж саме для Москви?! Важко собі таке уявити.

Однак це був лише вступ. Того ж дня Руденка прийняв китайський віцеміністр Ма Чжаосюй і сказав йому, що «з огляду на складну та серйозну міжнародну ситуацію, необхідно дотримуватися домовленостей, укладених главами двох держав, своєчасно комунікувати, забезпечувати стабільні довгострокові відносини між Китаєм і Росією та дбати про спільні інтереси обох сторін». Іншими словами, він дорікнув російському колезі за те, що Китай недостатньо своєчасно дізнався, що відбувається, і що його інтереси опинилися під загрозою через безвідповідальні дії росіян. Для того, щоб не було жодних сумнівів, то тут також прозвучала фраза про «обмін думками».

Офіційний китайський орган«Global Times» додав коментар професора міжнародних відносин Ван Івея, в якому той абсолютно відкрито висловився про послаблення лідерства Путіна. За його словами, вся ця історія призведе до того, що «Путін і російський уряд чіткіше усвідомлять, що конфлікт між Росією й Україною не повинен затягуватися, тому що чим довше триватиме війна, тим більше зростатимуть внутрішні проблеми».

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
  Що характерно для китайського способу комунікації, всі ці удари були нанесені Путіну в статті під назвою «Послаблення влади Путіна через бунт Вагнера – це видавання Заходом бажаного за дійсне» – це прозвучало дещо схоже на популярний позитивний меседж про Ковальського, який врешті-решт перестав зраджувати дружині. Меседж був чітким: послаблення влади російського президента – це доконаний факт, проте оскільки про це говорить Захід, то ми не будемо підтакувати. Натомість Росія, на думку китайців, має взяти себе в руки й перестати створювати проблеми, бо у них їх і так достатньо і без них.

Наступного дня редакція «Global Times» вирішила завдати ще одного удару, і знову він мав видимість дружби. Під заголовком «Захід не розуміє, що російська патріотична опозиція не піде проти держави, проти народу» було розміщено інтерв’ю з двома російськими політологами, членами інституцій, які професійно займаються питаннями дружби між двома країнами. Уже саме вживання в заголовку формулювання «патріотична опозиція» могло б викликати певні сумніви. Можливо, ми маємо справу з іншими патріотами, які так само корисні для Росії, як і патріоти, що перебувають при владі? Цікаво, чи не так? Однак цікавіше тут було дещо інше. Російські політологи по дружбі, як і належить російським політологам (по дружбі), пояснили все так, як треба. Що президент сильний, як ніколи, і нація об’єднана навколо президента, і що, жодні інтриги все одно не увінчаються успіхом. Хаос? Який хаос? Ніколи в Росії ще не було більшого порядку! А який порядок ще попереду! Хо! Хо!

Журналіст проковтнув все це, оскільки в його обов’язки не входило ставити складні запитання, а лише дати можливість друзям висловитися. Однак у цій дружній матриці був один незначний, але помітний розрив, а саме – читацький коментар. «Global Times» є офіційним органом Комуністичної партії Китаю. Якщо під його статтями і є читацькі коментарі, то лише ті, що підтримують голову Сі й велич Китаю, можливо, заперечуючи ворожі дії американців. Побачити незапланований коментар – це все одно, що зустріти ввечері тверезого сибіряка (або п’яного марсіянина). Тим часом коментар не лише був, але й повністю заперечував наратив двох росіян про правопорядок, який нібито панує в країні: «Що значить, немає хаосу? А бунт Вагнера – це що?», – запитує обурений читач під милим псевдонімом GTU49CPHl. Знову ж таки: хіба китайських товаришів можна в чомусь звинуватити? Адже вони дали своїм друзям кермо влади і дозволили їм окреслити ситуацію так, як вони хотіли. А коментарі? Ну, зрештою, Китай – вільна країна, кожен може коментувати...

Приблизно тоді ж представник Китаю при Європейському Союзі Фу Конг дав інтерв’ю телеканалу «Аль-Джазіра», в якому, відповідаючи на запитання про відновлення кордонів України 1991 року, кинув мимохідь репліку: «Я не бачу причини, чому ні». Речниця китайського МЗС з обличчям, схожим на тисячолітню порцеляну, одразу ж запевнила, що це жодним чином не стосується Криму, і що загалом китайська позиція є «послідовною і чіткою». Послідовна і чітка настільки, що можна делікатно натякнути своїм вічним друзям у Кремлі, що вона може змінитися в будь-який момент і все одно буде «послідовною й чіткою».

Нарешті, висловився досвідчений коментатор Ху Сіцзінь, додавши речення, що містить завуальовану погрозу, у коментарі з досить двозначним заголовком, в якому йдеться про те, що в Путіна все ще є багато варіантів для вибору: «Люди будуть спостерігати найближчими днями, як Росія повертається до нормальності». Важко не здогадатися, хто ці «люди» й де вони сидять. З речення коментатора Ху випливає, що китайське керівництво уважно стежить за ситуацією у свого сусіда й очікує, що там запанує порядок. Що це означає? По-перше, що китайське керівництво буде поінформоване про перебіг подій і не буде ними здивоване, по-друге, що війна в Україні буде доведена до швидкого завершення, і, по-третє, нарешті, що дві країни будуть співпрацювати в економічній сфері. Останній пункт особливо важливий для Китаю, оскільки економічна ситуація в країні похитнулася через демографічну кризу, пандемію та торговельний конфлікт зі США. Тим часом, замість того, щоб співпрацювати, російський друг створює все більше проблем. Цілком можливо, що згадка про «патріотичну опозицію» в Росії – це тонкий сигнал про те, що главу цієї країни зовсім не обов’язково називати Путіним, аби він міг називатися патріотом.

Китайський ключ: спокій і торгівля

До речі, одразу після заколоту Пригожина «Валдайський клуб» опублікував текст китайського економіста Ван Вена, який, ймовірно, був надісланий до редакції раніше, але його вирішили з якихось причин пропустити. За звичним для китайських текстів принципом, він мав офіційний або «дружній» пласт, в якому автор наполегливо писав, що економічному співробітництву між двома країнами немає меж, і реальний пласт, в якому він перераховував обмеження цього обміну. З цього тексту було зрозуміло, що китайці невдоволені малими масштабами торгівлі та її обмеженням до торгівлі здебільшого вуглеводнями. Автор із розчаруванням писав, що Китай імпортує 110 мільйонів тонн зерна на рік, а з Росії – лише один мільйон, хоча площа орних земель цієї країни більша за китайську.

Так само розчарування можна було відчути у фрагменті про інфраструктуру, де Ван дипломатично написав, що його дослідження показало, що «розвиток російської інфраструктури відбувається відносно повільно», і існує потреба в будівництві швидкісних залізниць, швидкісних автомагістралей та інших мереж. І Китай може взяти на себе це завдання та об’єднати транспортні системи двох країн, адже він вміє це робити.

Є багато ознак того, що найкращим наступником Путіна з точки зору Китаю був би нинішній прем’єр-міністр Міхаіл Мішустін, якого місяць тому прийняли в Пекіні з почестями, рівнозначними почестям із якими приймають президента федерації. Мішустін говорив про посилення економічного співробітництва й уникав політичних та воєнних питань, окрім ритуальних заяв проти Заходу. Такий партнер був би мрією для Сі. Мафії, що змагаються одна з одною за місце в Кремлі, варто було б взяти це до відома. Адже якби Китай захотів обмежити економічну співпрацю з Росією, це був би удар, від якого Росії було б важко вистояти. Одних лише Ірану, Індії, Північної Кореї та жменьки африканських та латиноамериканських країн недостатньо, щоб підтримати російську економіку, що слабшає. А якщо вона впаде, пересічні росіяни можуть повстати з суто економічних причин, тоді як чиновницько-генеральським мафіозним структурам, можливо, вже й не буде що красти.

Ключ мафійний: хто кого

Тобто боротьба за владу. Є багато ознак того, що путч Прігожина міг бути успішним, але його учасники так і не змогли домовитися про майбутній розподіл впливу. Очевидно, що тисяча чи дві тисячі найманців, які йшли на захоплення Кремля (розповіді про те, що їх було 25 тисяч, можна віднести до категорії казок), не мали ані найменшого шансу на успіх у військовому сенсі. Завоювати місто-мільйонник такими силами було просто неможливо. Зі своєю «африканською» логістикою, коли вони отримували пальне на заправках і тягли за собою бензовози, як воїни майбутнього з фільму «Шалений Макс 2», і яку в будь-який момент можна було знищити кількома ракетами, вони лише послали певний сигнал широкому загалу. Весь путч, якби він мав успіх, відбувся б за допомогою телефонів, а не вуличних боїв.

Тим часом телефони відмовили. Ті, хто міг би домовитися, були до цього ще явно не готові. Чи був серед них губернатор Тули й автор блискучої операції із захоплення Криму 2014 року Алєксєй Дюмін? Чи був серед них генерал Сєргєй Суровікін, «м’ясник з Сирії», ґвалтівник і вбивця, але в той же час досвідчений військовий? А Міхаіл Мізінцев, «кат Маріуполя», який потім був соратником Прігожина? Або може прем’єр-міністр Мішустін, який не дослужився до своєї посади, займаючись лише економікою? Можна було б назвати багато прізвищ, але справа не в цьому. Ці люди функціонують у мафіозних структурах, і будь-яка зміна позиції «хрещеного батька» має означати для них особисту безпеку та забезпечення достатньо багатих годівниць для їхніх клієнтів.

Можливо, вони не змогли домовитися. Можливо, час підтискав, оскільки про запланований «путч» знали не тільки американська та британська розвідки, а й російська, і Прігожин відчував, що якщо не діятиме негайно, то другого шансу в нього вже не буде. Характерно, до речі, що саме Суровікін, якого звинувачували в співучасті заколоту, ще в п’ятницю звернувся до вагнерівців із закликом припинити їхні дії. Ніби, він заздалегідь знав, що справа незріла й приречена на провал?

Можливо, Путіну також вдалося в ході бурхливих переговорів запевнити мафіозі, що саме він все ще може залишатися доном, і саме він забезпечить їм необхідну рівновагу. Наскільки довго? Напевно, до тих пір, поки «клани» не домовляться і не висунуть узгоджену кандидатуру. При цьому цілком ймовірно, що зміна влади відбудеться мирно й «демократично», оскільки Путін може просто не взяти участь у президентських виборах наступного року за станом здоров’я. І віддалитися на свою дачу, де, ймовірно, спокійно помре в найближчі кілька місяців після цього, у той час, як його наступник консолідує свою владу, оскільки для відставного дона в мафії не знайдеться місця на повну зайнятість.

Ключ воєнний

Інший ключ до ситуації лежить на українському фронті. Не випадково, що практично всі західні коментарі після гарячих вихідних в Росії містили один важливий елемент: Захід повинен продовжувати й навіть збільшувати військову допомогу Україні. Тиск на Росію не повинен зменшуватися. Несхильний до радикалізму британський аналітичний центр Chatham House опублікував на цьому тижні всеосяжну доповідь під назвою: «Як припинити російську війну в Україні». У ній група авторів розбирається з тезами «реалістів», нещадно критикуючи такі сентенції, як «кожна війна закінчується за столом переговорів», «необхідно визнати занепокоєння Росії щодо безпеки», «російська поразка небезпечніша за російську перемогу» або «російська поразка дестабілізує Росію зсередини».

Це війна дестабілізує Росію. Те, що мало стати швидкою перемогою, яка завершиться возз’єднанням розваленої держави з «батьківщиною», перетворилося на боротьбу не на життя, а на смерть, в якій загинули десятки тисяч росіян. Ще десятки тисяч незабаром доведеться мобілізувати, в той час, як економіка все більше переходить на військові рейки, і вже за кілька місяців мільйони пересічних громадян Федерації зможуть відчути брак забезпечення товарами першої необхідності. Крім того, в країні панує повний ідеологічний хаос, колишні патріоти виявляються зрадниками, але не несуть показового покарання, а наступного дня знову проголошуються патріотами. Радикали типу Ігоря Гіркіна, натомість, заявляють, що Путіна треба прибрати з Кремля, і з їхніх голів не падає жодна волосинка. Державна пропаганда не встигає за розвитком подій і губиться у все нових і нових концепціях. Панує хаос.

Крім того, самі військові дедалі більше незадоволені війною. Це не спецоперації в країнах третього світу, легкі й проведені з великою технологічною перевагою. Це боротьба проти сильного, рішучого й добре оснащеного супротивника. Боротьба, яку вони поступово програють. Відкрита критика війни, висловлена Прігожиним також мала своє значення. Він заперечив її сенс, але, перш за все, він неодноразово вимовляв слово, яке в Росії не можна вимовляти, тому що за нього можна потрапити до в’язниці. Росія від війни втомилася.

Спочатку Путін сподівався швидко перемогти Україну, а потім на те, що затяжний конфлікт суттєво послабить Захід і це дозволить завоювати державу, яка опинилася в скрутному становищі. Однак, схоже, що палиця, яку він, здавалося б, тримав у руках, стала трухлявою. Фактично, єдиний спосіб закінчити війну на його умовах і зберегти свою владу – це застосувати ядерну зброю. Однак російське суспільство рішуче виступає проти цього. У нещодавньому опитуванні центру «Левада» понад 80% опитаних заявили, що ця зброя не повинна бути використана в Україні «незалежно від обставин». Китай також виступає проти. Зрештою, проти виступають представники російського істеблішменту. Заява Сєргєя Караганова про те, що Росія повинна використати ядерну зброю, для того, щоб «зламати волю» Заходу, викликала полеміку з боку інших політологів. Чи були б задоволені такою перспективою члени офіційно-військових «кланів»? Навряд чи, адже їм байдужа великоросійська ідеологія, щонайбільше вони ставляться до неї як до інструменту, вони не дбають про «злам волі Заходу», натомість дбають про власні інтереси та владу.

Путінське та українське визначення перемоги відрізняються настільки фундаментально, що їх неможливо узгодити. Можливо, восени, коли український контрнаступ не принесе великих результатів, Захід захоче натиснути на Київ, щоб заморозити конфлікт, на що вказувала низка американських коментарів на початку цього року. Тоді Путін буде мати можливість представити це як певний успіх. Можливо, російський президент все ще розраховує на це й захоче дотягнути до осені. Просто часу обмаль, а матеріал, який є в його розпорядженні, розлазиться в руках. А Захід, тобто Америка, демонструє більшу рішучість, ніж ще кілька місяців тому.

Ключ найважливіший: час

Час є ключовим фактором. Україна повинна завоювати якомога більше позицій до осінньої кризи. Путін повинен щось зробити з війною, досягти якого-небудь успіху, інакше його влада розвалиться, а єдиний реальний союзник (Білорусь я не враховую) остаточно покине його. Мафіозні сім’ї в Росії мусять порозумітися перед президентськими виборами наступного року, щоб визначити, хто займе місце дона. Багато що вказує на те, що наступні шість місяців будуть вирішальними для Росії.

– Роберт Богданьський

 TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

  –Переклад Оксана Усатенко