ТИЖНЕВИК TVP: Азербайджан святкує 100-річчя від дня народження лідера Гейдара Алієва – батька нинішнього президента. У Польщі посольство нещодавно відзначило це свято дуже помпезно – в Національній філармонії у Варшаві. Ваша країна пишається тим, що це була перша мусульманська демократія. Однак, країна недовго насолоджувалася незалежністю...

ЕЛЬЧІН АМІРБАЄВ: Ми вважаємо Гейдара Алієва нашим національним лідером, тому що він став архітектором сучасної Азербайджанської Республіки після відновлення незалежності в 1991 році. Це правда, що перша республіка Азербайджану і водночас перша парламентська республіка мусульманського Сходу, не проіснувала дуже довго. Вона діяла рівно 23 місяці, з 1918 року до вторгнення Червоної армії в 1920 році.

У 1991 році ми відновили незалежність в результаті азербайджанського національно-визвольного руху, який можна порівняти з польським рухом «Солідарність». Тоді, у 1993 році, Гейдар Алієв [1-й секретар ЦК Компартії Азербайджану з 1969 по 1982 рік, президент Азербайджану з 1993 по 2003 рік – ред.] зіткнувся з дуже складною ситуацією. Економічна ситуація була жахливою, ми щойно втратили значну частину території у війні з Вірменією, країна балансувала на межі громадянської війни. Алієв врятував і зміцнив незалежність країни, повернув економіку на правильний шлях. Він був не тільки великою особистістю, він також є символом сучасного Азербайджану.

Чи ж не радянська політика була справжньою причиною сьогоднішнього конфлікту на Кавказі? Політика «розділяй і володарюй», яка розколола Азербайджан навпіл, розділивши його з Вірменією, а населений вірменами Нагірний Карабах приєднала до Азербайджанської Радянської Соціалістичної Республіки...

Я згоден з першою частиною вашого запитання – імперії на кшталт Радянського Союзу роблять все, щоб підпорядкувати собі менших. Так було не тільки з Азербайджаном. Те ж саме діялося в Грузії чи Молдові. З іншого боку, Карабах завжди історично був азербайджанським, хоча він неодноразово ставав предметом територіальних претензій Вірменії до Азербайджану.

Ви також маєте рацію, кажучи, що радянська влада штучно розділила Азербайджан на дві частини, так звану основну частину країни та Нахічевань. Територія між ними була передана Вірменії й сьогодні ці райони є частиною вірменської держави. Ідея СРСР полягала в тому, щоб використовувати етнічне питання на кшталт бомби уповільненої дії, зарядженої потенційним сепаратизмом, а також мати можливість дестабілізації держав у разі необхідності.

Сьогодні Азербайджаном вже 20 років править Ільхам Алієв, син попереднього президента. Першим і єдиним віцепрезидентом є Мехрібан Алієва, дружина президента, й ходять чутки, що сина президента Гейдара готують як його наступника. У Польщі, а також у всій Європі, така модель правління є безпрецедентною...

Перш за все, я б не заходив так далеко, щоб прогнозувати майбутнє та хто буде наступним президентом. Це чистісінька спекуляція з вашого боку. По-друге, модель, коли син когось, хто був президентом, згодом сам стає главою держави, не є унікальною в демократичному світі. Я можу навести кілька прикладів, погляньмо на Сполучені Штати: Буш-батько і Буш-син.

Давайте серйозно. Джордж Буш-старший був обраний президентом у 1989 році, а його син – у 2001 році, через 12 років, після надзвичайно емоційної та бурхливої виборчої кампанії, в якій він ледве переміг, а не завдяки помазанню свого батька.

Перш за все, дозвольте мені пояснити, що Ільхам Алієв є сьогодні главою держави не тому, що він син Гейдара Алієва. Він президент, тому що таким був вибір азербайджанського народу, який проголосував за нього. З 2003 року він обирався всенародним голосуванням чотири рази. У 1993 році, коли ситуація в Азербайджані була критичною, наші громадяни одностайно закликали батька Гейдара Алієва залишити Нахічевань, де він перебував у вигнанні, приїхати до столиці Баку й врятувати країну від трагедії, втрати державності та незалежності.

Азербайджанці двічі голосували за Гейдара Алієва на демократичних виборах. Протягом свого 10-річного президентства йому вдалося врятувати країну від громадянської війни, укласти перемир'я з Вірменією та поступово поставити економіку Азербайджану на ноги, відсунувши привид колапсу. Всього за десять років він залишив багатий доробок, який вимагала продовження. Першорядне значення мав наступник, який би забезпечив безперервність обраного стратегічного курсу розвитку Азербайджану. Тому у 2003 році Ільхам Алієв висунув свою кандидатуру, яку повністю підтримав його батько.

Але Ільхам Алієв був не єдиним кандидатом. Опозиція також виставила своїх представників. Народ обрав спадкоємність, стабільність, прогрес і передбачуваність. Народ вирішив, що саме Алієв-син найкраще продовжить попередню політику свого батька. Народ вважав, що недоцільно змінювати стратегію розвитку, коли ситуація була настільки нестабільною, а перед країною все ще стояло багато критичних викликів. Найважливішим з них була триваюча незаконна окупація Вірменією майже п'ятої частини території Азербайджану.

Політика Ільхама Алієва та її реалізація дали відчутні результати, завоювавши визнання азербайджанського народу. Як наслідок, він зміг успішно боротися за подальше переобрання. Наша конституція не накладає жодних обмежень на кількість перевиборів, але кожного разу це були вільні й чесні вибори. Кожен, хто вдасться в ці подробиці, зрозуміє, що в цьому немає нічого дивного.

Дружина Президента, Мерхібан Алієва, яка зараз також обіймає посаду першої віцепрезидентки Азербайджану, є надзвичайно активною особою в нашому суспільному житті, вирішуючи багато питань, пов'язаних з соціально-економічним розвитком нашої країни. Вона користується великою повагою. Вона також очолює Фонд Гейдара Алієва, який вирішує низку важливих питань в Азербайджані в гуманітарній, соціальній та культурній сферах.

Не слід зосереджуватися на емоційній стороні або навішуванні ярликів, але варто брати до уваги юридичні та формальні питання. Кожні вибори в Азербайджані відбувалися у повній відповідності до національного та міжнародного законодавства. Кожного разу обирають люди, а їх вибір слід поважати. Якщо завтра люди проголосують за когось іншого, звичайно, ця людина стане президентом. Кожен має право голосувати так, як йому підказує сумління. І кожен сам вирішує, що буде краще: зберегти нинішній курс чи зробити радикальні зміни.

Азербайджан – країна, про яку мало знають в Польщі. Тим часом вірмен із сусідньої Вірменії в Польщі було і залишається чимало. Мабуть, кожен поляк – чи то зі столиці, чи з найменшого містечка на Підкарпатті – знає когось із цієї країни. Але коли ви шукаєте інформацію про Азербайджан, єдине, що можна дізнатися з Інтернету, це війна в Нагірному Карабаху та той факт, що ФК «Карабах» вибив «Лех» Познань з єврокубків.

(сміється) Це правда. Різниця між азербайджанцями та вірменами полягає в тому, що ми сильно пов'язані з нашою землею. Ніколи в нашій історії не було масової еміграції. Наші люди не виїдуть, якщо їх не змусять до цього якісь особливі особисті обставини. Хоча, звичайно, сьогодні інші часи, й чимало людей виїжджають з країни в пошуках роботи або освіти, що є нормальним явищем.

Натомість щодо вірмен ви помиляєтеся. Вони не приїхали на Захід у 1990-х роках. Якщо ви почитаєте ваші джерела, доступні тут, у Польщі, то побачите, що вони живуть на Віслі протягом століть. Звичайно, нам було б легше, якби ми також мали таку діаспору, яка слугувала б мостом між суспільствами та дозволяла б нашій країні та культурі стати більш знаною.

Але це не наша вина, що це не так. Все, що ми можемо зробити – це поступово заповнювати цю прогалину. Зараз у Польщі навчаються тисячі студентів з Азербайджану, які вирішили здобувати освіту у вашій країні. Можливо, частина з них вирішить залишитися тут, частина повернеться. Думаю, незабаром ситуація може змінитися. У нас буде набагато більше громадян Азербайджану, які будуть громадянами Європи.

Ви маєте рацію, що більшість людей в Європі асоціюють Азербайджан з конфліктом. Окрім того, трагічний конфлікт, який тягнеться роками, відколи Вірменія захотіла окупувати та анексувати нашу територію. Мова не лише про колишній Нагірний Карабах, а й сусідні території. І вже понад тридцять років жодна міжнародна інституція не може нічого вдіяти з цією агресією.

Сьогодні ми бачимо війну Росії з Україною, яка змобілізувала всю міжнародну спільноту. На жаль, у нашому випадку такої реакції не було і немає. Виходить, що ми маємо подвійні стандарти в міжнародних відносинах. На жаль, коли 20 відсотків наших територій були незаконно окуповані, повністю зруйновані, та коли мільйон людей з цих територій зазнали етнічної чистки, були виселені з власних домівок, ми не побачили жодної країни, готової допомогти чи висловити протест: Варшава, Берлін, Париж. Для них ми тоді були далеко й тому, на жаль, нічого не значили.

Це нормально, що своя сорочка ближче до тіла. Я розумію, що і для Азербайджану, і для Вірменії конфлікт на Кавказі є питанням життя і смерті, так само як для мене Польща. Але міжнародні відносини – це жорстока гра. Ані Польща, ані Азербайджан, ані Вірменія не є в ній ключовими гравцями. Для людей, які живуть у Флориді чи Лондоні, ваша війна – це локальний конфлікт на краю світу.

Так, але справа не лише у відстані. І Азербайджан, і Вірменія знаходяться в Європі. Ми є членами багатьох міжнародних європейських організацій, таких як ОБСЄ та Рада Європи, так само як і Польща. Мова йде про важливість міжнародного права. Якщо країна порушує його, а потім залишається безкарною та не зазнає жодних наслідків, інші країни вважають, що вони теж можуть це робити, і їм також воно зійде з рук. Безкарність показує, що вигідно бути лиходієм.

Можливо, якби міжнародні організації відреагували на початку 1990-х років одразу після агресії проти Азербайджану, і якби ця реакція була помітною, масштаби та наслідки цього трагічного конфлікту були б іншими. І не спалахнули б інші подібні конфлікти у світі, в тому числі й по сусідству з нами.

У 1992 році частина територій Азербайджану опинилася під вірменською окупацією. І ніхто не відреагував на цю несправедливість. Тож пізніше подібний сценарій розігрався в Грузії, в Абхазії та Південній Осетії, а також в Молдові та Придністров'ї. Сьогодні маємо справу з повномасштабною війною в Україні. Це класичний ефект доміно. Вистачить не зареагувати в одному місці як ця бездіяльність призводить до виникнення подібних ситуацій в інших.

Але скажу одне. Сьогодні ми нарешті маємо відкриту перспективу завершення цього тривалого конфлікту. Прем'єр-міністр Вірменії заявив, що готовий визнати територію Азербайджану, включаючи Карабах.

Подивимося, чого варті такі декларації. Ось нова карта, на якій ми бачимо Карабах [Ельчін Амірбаєв показує карту – ред.]. Місця, позначені жовтим кольором, все ще не перебувають під контролем Азербайджану, і в цих районах перебуваж 10 тисяч регулярних підрозділів збройних сил Вірменії. Якщо їхній прем'єр-міністр налаштований серйозно та Вірменія поважає нашу територіальну цілісність, то вона повинна вивести військових з цих районів, що, до речі, Нікол Пашинян зобов'язався зробити ще до 2020 року.

Пашинян – це один з перших вірменських лідерів, які прагнуть миру. Але вірменська громадська думка, а особливо багата і впливова діаспора, не бажає визнавати поразку. Тож, можливо, угода має бути організована таким чином, щоб інша сторона «зберегла обличчя» та могла заявити про успіх у себе в країні?

Хто творить громадську думку у Вірменії? Адже якщо ми говоримо про народ, про демократичні вибори та виборців, які вирішували майбутнє Вірменії, тобто про людей, які обрали Пашиняна, то вони й досі рішуче підтримують не тільки його, але і його політику. Це, зокрема, припинення ворожості стосовно до Азербайджану і Туреччини. Так зване карабаське питання вже не є першим у списку пріоритетів його виборців. Якби було інакше, Пашинян не переміг би на виборах. Для вірмен набагато важливіше, щоб Вірменія стала комфортною країною для життя, з розвиненою економікою та прогнозованим майбутнім. І, перш за все, країною, набагато менш залежною від своїх нинішніх покровителів.

А мені видається, що заяви азербайджанських лідерів на адресу Пашиняна угоди не допомагають. Наприклад, президент Ільхам Алієв 18 квітня 2023 року в заяві державному телеканалу «AzTV» заявив, що «вірмени, які живуть у Карабасі, повинні або прийняти азербайджанське громадянство, або шукати інше місце для проживання».

Не слід виривати слова з контексту. Їх зміст такий: народ Карабаху, регіону, який є невіддільною частиною Азербайджану, має реальний вибір: він може залишитися і жити в Азербайджані, відмовитися від марних фантазій, прийняти нашу конституцію, правила співіснування та наше громадянство.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
    А якщо вони цього не хочуть, то можуть покинути нашу країну. Саме це і нічого іншого. Ми хотіли б, щоб ті, хто залишиться, користувалися всіма правами, мали можливості для працевлаштування, освіти, охорони здоров'я тощо. Але на основі суворого дотримання основного закону Азербайджану.

Ми відрізняємося від Вірменії, яка є досить моноетнічною країною. В Азербайджані проживають представники понад 50 етнічних груп, які живуть у гармонії, як одна родина, й дотримуються наших спільних законів. У нас усіх одна конституція й ми не дискримінуємо нікого за етнічною, релігійною чи мовною ознакою.

Якщо Вірменія хоче «зберегти обличчя» і показати свою добру волю, вона повинна просто визнати цих людей або як жителів нашої країни та заохотити їх до діалогу з центральною владою, або прийняти їх у себе. Все доволі просто. Ми не очікуємо, що вони перестануть говорити своєю мовою, відмовляться від своєї релігії. У нас багато віросповідань, але ми живемо як одна велика родина.

Хотів би, щоб колись Вірменія так само ставилася до азербайджанської меншини у себе. Але такої нагоди не буде, адже понад 200 000 етнічних азербайджанців, які мешкали у Вірменії наприкінці 1980-х років, були піддані етнічній чистці до початку 1990-х.

Ми заглиблюємося в такі деталі конфлікту, що більшість наших польських читачів цього не зрозуміють, тому що вони не цікавляться цим так детально. Але їх цікавить, чому на Кавказі вже понад 30 років немає миру, і чому люди там не можуть порозумітися й жити в достатку, як це відбувається в Європейському Союзі.

Я вірю, що, як і ми, народ Вірменії також бачить шанс на мир і сподіваюся, що вірмени дійсно цього хочуть. Переважна більшість з них усвідомлює, що вони не поступаються нам своєю територією, а повертають нам наші землі. І саме на цьому базуватиметься мир. Вони також усвідомлюють економічну, військову та геополітичну ситуацію. Бачать стан своєї економіки й те, що вони не розвиваються – й головна причина в тому, що вони вже 30 років зосереджені на легалізації анексії частини нашої території.

Вони також бачать, що зараз у них заблоковані два з чотирьох пунктів перетину зовнішніх кордонів. З Туреччиною і з нами. Окрім того, у них є тільки Грузія та Іран. Тож нумо домовлятися, відкривати кордон і починати економічну співпрацю. Адже ми можемо налагодити економічні та торговельні відносини, можливо, навіть інвестувати у Вірменію, а вони можуть, як ви кажете, розбагатіти на цьому. Можуть нарешті почати жити нормальним життям.

Можливо, краще мислити прагматично: коли ми закінчимо конфлікт, ми відкриємо кордони, Туреччина зробить те ж саме, і це дасть зовсім інші можливості. Що вони отримали за ці роки окупації Карабаху? Вони не стали багатшими – адже там немає ні нафти, ні газу – і їхнє населення не збільшилося. Громадяни Вірменії виїжджають з країни, бо не бачать там майбутнього. Раніше населення їхньої країни становило 3,5 мільйона, зараз – близько 2,5 мільйона.

Ми пропонуємо мир Вірменії, на нашу думку це безпрограшна ситуація для двох сторін. Йдеться не лише про перемогу у війні. Йдеться про те, щоб їхні військові повністю покинули нашу територію та дозволили вірменському цивільному населенню, яке там проживає, жити й користуватися своїми правами як відповідальні громадяни Азербайджану.

Я згоден з твердженням, що вірменська діаспора не бажає миру. Вони завжди були найбільш агресивною та непримиренною групою серед вірмен. Вони насолоджуються комфортним життям далеко від Вірменії, народ якої щодня намагається впоратися з труднощами, викликаними війною й конфліктом. Саме вірменська діаспора підігріває карабаське питання. Будь-якого вірменського політика, який виступає за мир, вони вважають зрадником, як нещодавно Пашиняна.

Але чому? Це просто прагматичний чоловік. Краще визнати кордони, залишити територію сусіда в спокої та жити в злагоді, може, навіть дружити. Але діаспора цього не дозволяє. Понад 30 років вона субсидує своїх союзників у Вірменії та фінансує війну.

У нас в країні є приказка: хто платить, той і замовляє музику. Вони завжди замовляють таку музику, яка не дає можливості жити в дружбі з нами та з Туреччиною.

Я розумію, що вони можуть страждати від травми, спричиненої трагічними подіями їхньої історії. Однак, що б не сталося в минулому, повинно залишитися в минулому. Не можна вічно бути заручником історії. Особливо, коли зовсім не зрозуміло, хто несе відповідальність за цю частину історії.

Прошу мене вибачити, але я – як історик за першою освітою – не буду релятивізувати історію. Вбивство 1,5 мільйона вірмен – це історичний факт, незалежно від необхідності повернення до нормальних міжнародних відносин.

Тоді трагічно загинуло багато людських життів представників різних етнічних груп. Це сталося понад століття тому. Цією темою повинні займатися історики, а не політики при владі. У своїх інтерв'ю ви самі говорите про стосунки між поляками та німцями під час Другої світової війни й сьогодні. Часи змінюються. Туреччина, до речі, зробила жест примирення стосовно Вірменії та запропонувала відкрити всі архіви, щоб історики обох країн могли пролити більше світла на події того часу. Вірменія, на жаль, відкинула цю пропозицію.

На щастя, прем'єр-міністр Пашинян не поділяє думку, що треба жити минулим. Однак вірменська діаспора має іншу точку зору, з причин, які я навів раніше. Сьогодні Вірменія не може дозволити собі ще одну війну ні з фінансової, ні з військової точки зору – це, напевно, зрозуміло всім. Крім того, ми теж не хочемо війни, ми хочемо перегорнути сторінку ворожнечі та почати нову главу розбудови миру з нашими вірменськими сусідами.

Вам не видається, що проблемою є не діаспора, а Росія, яка хоче цієї війни, яка розпалює її, тому що заробляє на цьому гроші? Росія продає зброю як Вірменії, так і Азербайджану. Завдяки цьому конфлікту вона тримає свої війська на території Вірменії, чим практично узалежнила цю країну від себе.

Я не хочу коментувати, як Росія узалежнила від себе Вірменію. Але факт залишається фактом: наразі єдиний військовий союз Єревана, власне, з Москвою. Всі бачать, як це виглядає. У нас є союз лише з Туреччиною, але він заснований на принципах стратегічного партнерства і братерства. Ми побудували, на відміну від Вірменії, незалежну економіку. У нас немає іноземних військових баз (у Вірменії дислокуються російські війська - ред.). Ми повністю незалежні та самодостатні, а також ми хочемо жити в гармонії з усіма нашими сусідами. У тому числі з Росією.

Повертаючись до ролі Росії у Другій карабаській війні: це єдина держава, яка була присутня на місці, допомогла обом нашим країнам припинити збройний конфлікт і підписати угоду про припинення бойових дій. Можна багато чого говорити про Росію, але де тоді були ЄС чи США? Їх не було зовсім. Вони були дуже далеко.

Щодо Москви: на нещодавній зустрічі з російським президентом прем'єр-міністр Вірменії сперечався з президентом Азербайджану щодо назви прикордонних коридорів. Я звернув увагу на обличчя Володимира Путіна, який був, м'яко кажучи, здивований таким ставленням і абсолютно не знав, як йому поводитися. Невже ви не бачите, що світ не розуміє «конфлікту через пряник», а такою поведінкою ані одна, ані друга сторона не здобуде собі союзника.

Це нас не дивує, адже ця проблема існує вже понад 30 років. Щобільше, для нас це зовсім не «пряник». З іншого боку, нам дивно, коли європейські лідери іноді «гримають» один на одного з приводу тривіальних, з нашої точки зору, питань.

Однак повернімося до Кавказу. Одним з головних викликів, з яким ми стикаємося, – це брак довіри. Чому ми не довіряємо вірменам? Тому що вони неодноразово змінювали свою позицію протягом останніх кількох років. У 2018 році прем'єр-міністр Пашинян одного разу каже: «Я не хочу говорити з Азербайджаном, тому що ця країна на нас нападає», а потім заявляє, що готовий до переговорів. У цьому різниця між прем'єр-міністром Пашиняном і нашим президентом Алієвим, який послідовний, передбачуваний і заслуговує на довіру. Він дотримується свого слова. Навіть якщо є розбіжності в поглядах, він виконує кожне взяте на себе зобов'язання так, ніби він його підписав.

Проте, ми вважаємо, що на цю мить саме Пашинян є правильною людиною для переговорів, оскільки він керує країною. Після того, як Вірменія перестала блокувати переговорний процес, що тривало з грудня минулого року, розмови відновилися в травні цього року. Вірменська сторона, ймовірно, зрозуміла, що важко досягти миру без переговорів з Азербайджаном. Позаду кілька свіжих зустрічей і вже досягнуто певного прогресу. Ми впевнені, що наступні раунди переговорів дозволять сторонам зменшити розбіжності.

Цього року я був у вірменському місті Сотк. Бачив зруйновані будинки, обстріляну школу, спілкувався з мешканцями. Від цього конфлікту вже 30 років страждають виключно мирні жителі, які хотіли б жити нормально, в мирі.

В будь-якій війні найбільшу ціну платить саме цивільне населення. Цивільні – це перший фронт конфлікту, саме тому ми хочемо миру з Вірменією. Ми хочемо припинити страждання. Ви відвідали Сотк – це добре, але я хотів би, щоб ви знайшли час відвідати території в Азербайджані, де неможливо знайти хоча б одну неушкоджену будівлю.

Ви бачили, як страждають люди в цих місцях. Це трагічно. Але в азербайджанських районах, про які я говорю, тих людей, які мешкали там раніше там вже немає. Там відбулася повна етнічна чистка. З колишніх мешканців там нікого вже не залишилося.

Повністю зруйновані домівки, людям немає куди повертатися. Це місця воєнних злочинів. Більше однієї дев'ятої від загальної площі Азербайджану – 86000 квадратних метрів було повністю зруйновано агресором.

Тому сьогодні, після звільнення цих територій від окупантів, наш обов'язок – прибрати цей безлад. Ми будемо будувати нові міста і містечка, села, нові будинки, щоб люди могли повернутися й жити там нормальним життям. Ми не хочемо думати про загрозу нової війни, тому що з нас досить. Саме тому ми запропонували Вірменії провести переговори про мирний договір.

Можливо, на якомусь етапі ми зможемо домовитися про зміст такого договору, але найголовніше – забезпечити його повну імплементацію. Ми не хочемо ілюзій, ми хочемо справжнього миру. Хочемо, щоб Вірменія виконала раніше взяті на себе зобов'язання та вивела військовий контингент, що залишився на нашій суверенній території, поки ще не пізно. Звичайно, вірмени можуть жити в Азербайджані, вони матимуть свої права, але необхідно пам'ятати, що кожен громадянин, окрім прав, має також обов'язки, які необхідно виконувати.

Нам не йдеться лише про карабаський конфлікт. Ми хочемо, щоб мир був довготривалим і охоплював весь Південний Кавказ. Ми не хочемо, щоб наші країни бачили один в одному ворогів. Ми прагнемо, щоб вони бачили один в одному, принаймні, сусідів, а з часом, можливо, й друзів.

Це гарні слова. Наші західні сусіди в минулому вбивали поляків у звірячий спосіб. Для німця вбити поляка було все одно, що плюнути. І сьогодні в польському парламенті є представники німецької меншини, а Берлін є нашим головним торговельним партнером.

«Der Untermensch» – так німецькі нацисти називали, зокрема, слов'ян? Ми знаємо про те, що відбувалося у вашій країні. Це досить недавня історія. На щастя, я не втратив нікого з найближчих родичів у війні проти вірмен, хоча кілька моїх друзів загинули. Величезна кількість людей досі страждає від втрати своїх близьких. І справа не в політиках, які їх «накручують», а в тому, що їхні родичі загинули місяці або роки тому. Ми говоримо про мир, але ми не повинні забувати про жертву, яку принесли наші брати та сестри.

Я вважаю, що, з одного боку, необхідно пам'ятати про те, що сталося, але, з іншого боку, зосередитися на майбутньому. На запобіганні подальшим війнам. На відбудові територій, які постраждали від насильницького конфлікту. У нашому випадку, також на уможливленні повернення сотень тисяч переміщених осіб до домівок, з яких їх вигнано. Попри страждання, які випали на долю нашого народу, ми готові до миру. Я можу запевнити вас, що ми готові.

Але нам також потрібен час. У Польщі війна закінчилася в 1945 році. Важко сказати, що в 1946 році німці були бажаними гостями у вашій країні. Все має відбуватися повільно, але неухильно.

Ви можете собі уявити посольство Азербайджану на площі Республіки в Єревані (центр вірменської столиці – ред.)?

Відповім без вагань: так, можу! І сподіваюся, що це станеться найближчим часом! Подивіться, будь ласка, що сталося нещодавно. Іран відкрив посольство в Саудівській Аравії. Якби хтось сказав це в Ірані рік тому, ніхто б не повірив. Політика – оскільки ви вже згадали Лех Познань – це як футбол. Усе можливе. Важливо створити міцний фундамент, щоб мир був не тимчасовим, а тривалим і занадто цінним, щоб його втрачати. Щоб наші діти не бачили один в одному ворогів.

Оскільки ми вже заговорили про Іран: як складаються відносини Азербайджану з цією країною?

Довга історія наших взаємостосунків, напевно, вам добре відома. Наші широкі та складні стосунки сягають корінням дуже давніх часів. Останній період аж ніяк не був легким. Ми маємо понад 700 км спільного кордону і майже 30 мільйонів азербайджанців, які зараз проживають в Ірані, що є важливим фактором у наших двосторонніх відносинах. Азербайджанці з-за річки Аракс підтримують з нами тісні зв'язки.

Ми хотіли б відновити нормальні відносини з Іраном. Для цього очікуємо від іранської влади завершення розслідування жахливого терористичного нападу на наше посольство в Тегерані, в результаті якого загинув наш земляк [27 січня 2023 року озброєний чоловік увійшов до дипломатичної установи у супроводі двох малолітніх дітей. Він убив керівника служби безпеки посольства та поранив двох охоронців установи, а також знищив вартове приміщення перед будівлею, розстрілявши його з гвинтівки – ред.].

Ми з нетерпінням чекаємо на результати розслідування, які дозволять встановити справедливість і покарати винних у нападі. Чекаємо на конкретні дії. Водночас для нас дуже важливі торговельно-економічні відносини з нашим південним сусідом і ми готові їх розвивати й надалі.

Поляки живуть війною в Україні. Тому моє природне запитання: як азербайджанська влада ставиться до агресії Москви проти Києва?

Звичайно, ми проти війни – чи то з Вірменією, чи то з Україною – тому що ми вважаємо, що нам не потрібні нові жертви й що людські страждання повинні припинитися. На наш погляд, тут має втрутитися міжнародне право, щоб кордони України поважали. Азербайджан висловив свою однозначну позицію на підтримку територіальної цілісності та суверенітету України, в тому числі тому, що це безпосередньо випливає з наших принципів.

Азербайджан є однією з провідних країн, що надсилають гуманітарну допомогу в Україну. Ми реалізуємо багато проєктів – в Україні та Азербайджані – для полегшення страждань невинного цивільного населення. Українські громадяни отримують у нас притулок, хоча, очевидно, не в таких великих масштабах, як у Польщі. Трохи більше як тиждень тому відбулася зустріч між нашим президентом Ільхамом Алієвим та президентом України Володимиром Зеленським, під час якої український президент висловив величезну вдячність Азербайджану за надану допомогу.

Чий Крим?

Звичайно, це Україна. Як я вже сказав, Азербайджан поважає територіальну цілісність України в межах її міжнародно визнаних кордонів.

Товарообіг між Польщею та Азербайджаном в основному є непримітним. Минулого року він склав лише 120 мільйонів доларів, переважна більшість з яких – польський експорт (імпорт – лише 6,5 мільйонів доларів на рік). В чому причина такого стану справ?

Я згоден, що торгівля між нашими країнами невелика і, безумовно, не відображає всього потенціалу. Обидві сторони повинні зрозуміти причини цього стану справ. У березні 2023 року, після восьмирічної перерви, нарешті відновилися засідання Міжурядової комісії з економічного співробітництва. Представники компанії «Orlen» незабаром відвідають Баку, де планують провести зустріч з азербайджанською нафтовою компанією «SOCAR». Видно, що зацікавленість у зміцненні співпраці є дуже високою з обох сторін, відповідно до угоди про стратегічне партнерство, укладеної нашими країнами ще у 2017 році.

Азербайджан є важливим партнером ЄС в енергетичній сфері. Все більше і більше європейських країн є споживачами нашої нафти та газу. Порт Баку і порт Гданська співпрацюють один з одним. Ми також хочемо зробити ставку на альтернативні та відновлювані джерела енергії. Ми розраховуємо на прихід польського капіталу в нашу країну. Серед іншого, ми сподіваємося на участь польських компаній у програмах реконструкції та відновлення на територіях, нещодавно звільнених від окупації. Очікуємо, що польські компанії приєднаються до наших зусиль з відновлення Карабаху. Азербайджан також є наріжним каменем так званого Центрального коридору, що з'єднує Китай з Європою. Я вважаю, що це ще одна точка, де ми можемо тісно співпрацювати.

Ви є представником першої віцепрезидентки Азербайджану, нагородженої Командорським хрестом президента Леха Качинського – однієї з найважливіших польських нагород. За які заслуги вона її отримала?

Президент Лех Качинський був великим другом Азербайджану і зробив значний внесок у зміцнення наших тісних і дружніх двосторонніх відносин. У нього були чудові особисті стосунки з нашим Президентом Алієвим. Цей період був, мабуть, часом найсильнішого політичного співробітництва між нашими країнами. Було проведено багато зустрічей як у Варшаві, так і в Баку. Саме в цей період перша віцепрезидентка Азербайджану (і одночасно президентка Фонду Гейдара Алієва) зробила значний внесок у реалізацію проєктів з просування Азербайджану в Польщі, а також у поглиблення польсько-азербайджанського співробітництва. Ця висока відзнака була присуджена Мехрібан Алієвій як визнання цього цінного доробку.

–Розмовляв Кароль Васілевські

 TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

–Переклав Юрій Ткачук