Після російського вторгнення в Україну багато греко-католиків стали біженцями в Польщі. Скільки? Важко точно визначити. Якщо припустити, що їх відсоток серед біженців від війни наближається до загального в країні, то він може становити близько 100 тисяч. Але оскільки першими до нас прийшли люди із заходу України, то їх, мабуть, набагато більше.

Тим часом ще кілька років тому вся Греко-Католицька Церква в Польщі складалася з двох єпархій і лише близько 130 парафій, переважно на півночі Вармінсько-Мазурського воєводства та в західній Польщі. Обслуговували їх 80 священиків. Але ще до початку війни до Польщі прибували численні економічні мігранти з України. Так почали створюватися нові парафії – звісно, завдяки допомозі Римсько-Католицької Церкви, яка надала свої приміщення чи подарувала каплиці. Також була «імпортована» невелика група священнослужителів з України.

Зараз, з напливом величезної кількості біженців, потреби різко зросли. Якщо раніше греко-католицька ієрархія оцінювала, що близько 20% мігрантів шукали контакту з Церквою (близько 200 тис. осіб), зараз ця кількість стрімко зросла (загалом це може бути щонайменше півмільйона осіб), а потреба в наданні конкретної допомоги перевищила організаційні можливості греко-католиків. Тому відразу почали повставати нові парафії і душпастирські центри.

Підписуйтесь на наш фейсбук І знову на допомогу прийшли «римські» католики. У пастирському листі на Великий піст архієпископ Станіслав Будзік, ординарій Люблінський, повідомив про передачу костелу св. Йосафата на вул. Зеленій в Любліні. Архієпископ зазначив, що в центрі міста є багато церков, тож надання однієї з них не ускладнить участь вірних у літургії, а греко-католицькій парафії в Любліні, яка існує вже 30 років, допоможе вирішити душпастирські проблеми.

Саме в Польщі відбувається особливе зближення обох католицьких обрядів: греко-католиків і «латинян», як кажуть українці. На Ясній Горі святкували Великдень також вірні Греко-Католицької Церкви. Від початку повномасштабної війни Ясна Гора є важливим місцем молитви для біженців. Сюди приїздять не лише ті, хто знайшов притулок у Ченстохові, але і з інших регіонів Польщі. Щонеділі тут служать греко-католицьку Божественну Літургію.

До Польщі потрапили також православні християни, які приїхали до міст, де є православні храми, але також до міст, від яких до православних храмів дуже далеко. Багато з них природним чином опинилися в католицьких храмах – у Бельсько-Бялому православні богослужіння відбуваються в католицькому храмі.

Притому, тих, хто відвідує Службу Божу в храмах, що існують давно, дивують і заперечливе ставлення ієрархії Польської православної Церкви щодо нової Української Церкви, і багаторічні зв’язки польського духовенства з московським патріархатом. У довгостроковій перспективі наплив біженців з України може призвести до змін у польському православ’ї, але це окрема тема.

Три Церкви, два Костьоли

У минулому в незалежній Україні діяли три православні Церкви, а також римсько-католицька та греко-католицька Церкви. Дуже сильна «московська» Церква вороже ставилася до католиків обох обрядів, до того ж греко-католики часто гостро полемізували з «латинниками». Останнім часом все змінилося. «Московити» зникають, а нова незалежна Українська Православна Церква має добрі стосунки з католиками. Також є шанси на краще порозуміння між греко-католиками та римо-католиками, тим паче, що вони належать до однієї Католицької Церкви.

Згідно з останніми дослідженнями Центру ім. Разумкова лише 9,6% віруючих українців належить до УГКЦ. Якщо на заході країни цей показник становить 38,2%, то у решті країни він не перевищує 1,2%. У свою чергу, за даними місцевого статистичного управління, у Львові греко-католики становлять 49% жителів, а католиків латинського обряду лише 1%.

Так чи інакше, ситуація греко-католиків у трьох західних областях – Львівській, Тернопільській та Івано-Франківській, тобто у т.зв. східній Галичині, інша, ніж в решті України. Там, де їх небагато, тобто на схід від лінії річки Збруч, вони дуже добре співпрацюють з Римсько-Католицькою Церквою, часто користуючись парафіяльними кімнатами та служачи Службу Божу у спільних храмах.

Варто зазначити, що Римсько-Католицька Церква в Україні зовсім не є польською, незалежно від того, що багато місцевих поляків саме так вважає. У Києві більшість богослужінь у найбільших і найстаріших храмах св. Олександра і св. Миколая служаться українською.

Український греко-католик

Українці-греко-католики часто переконані, що насправді саме їхня Церква була і є справді українською. Римсько-Католицьку Церкву вони вважали польською (бо так є на заході цієї країни), а в православ’ї тривалий час панувала Православна Церква, підпорядкована Московському патріархату.

І саме греко-католики Східної Галичини категорично проти служіння українською мовою в «римських» храмах. Вони також не хочуть повертати захоплені ними католицькі храми. Поляків обурює, що, наприклад, старовинний костел св. Марії Магдалини у Львові досі офіційно залишається Львівським органним залом, а католицька громада безуспішно вимагає повернення храму, захопленого комуністичною владою у 1962 році. Вірні мають право користуватися своїм храмом лише у визначені дні та години. Рішення про повернення храму залежить від українців, які засідають у міській владі, насамперед від греко-католиків.

Однак ця напруга відійшла на другий план через російську агресію. Тому важко передбачити, яким буде остаточне вирішення суперечок. Тим паче, що для греко-католиків важливий не лише захід країни, а й уся Україна – осідком глави цієї Церкви архієпископа Святослава Шевчука є Патріарший собор Воскресіння Христового в Києві, збудований у 2013 р. (раніше це був львівський собор св. Юра).

Але в національному масштабі стосунки з римо-католиками дуже хороші. Можливо ще й тому, що в українському римсько-католицькому єпископаті з 13 єпископів аж 8 походять з України і лише 5 з Польщі, а до цього переважали прибульці з нашої країни. Першим, схоже, легше говорити про найскладніші справи (в тому числі й про болючу, спільну історію) з українськими колегами. Голова Конференції Єпископів України, єп. Віталій Скомаровський родом із Бердичева, нині очолює Луцьку єпархію, що охоплює всю Волинь.

Православ’я дивиться на захід

У найважливіших українських православних храмах, підпорядкованих Москві, колись був великий плакат із зображенням «дерева християнства». Міцний стовбур, велика, красива, зелена крона – це православ’я. Гнила відгалужена гілка – католицизм. Чорна вузька лінія – протестантизм. Такими себе та інших бачили «московські» православні.

До здобуття Україною незалежності православні християни, а це більшість населення країни, належали до російської Церкви. Пізніше українське православ’я розкололося – наступні кілька років існували Церква, підпорядкована Московському патріархату, новостворений Київський патріархат (багато православних Церков, у тому числі польська, вважали його неканонічним) і невелика автокефальна Церква, «імпортована» з Канади.

Але у 2018 році була створена нова Православна Церква України, яка отримала спеціальний документ від Вселенського Константинопольського Патріарха, т.зв. Томос про надання їй автокефалії. «Російська» церква намагалася (принаймні формально) відокремитися від Москви, але це її не врятувало. Українські служби провели масштабні обшуки в будівлях, що належали цій Церкві, знайшовши докази співпраці її ієрархів з російським агресором. «Настав час звільнитися від влади Москви», – заявив предстоятель Православної Церкви України (ПЦУ) митрополит Епіфаній під час різдвяної літургії в соборі Успіння Пресвятої Богородиці Печерської лаври в Києві. Лавру, яка роками належала Московському патріархату, у нього відібрали.

І нова Українська Церква дивиться не на схід, а на захід. «Ми відкриті до діалогу з Католицькою Церквою та Святим Престолом, – заявив митрополит Епіфаній у жовтні минулого року. – Ми розуміємо, що для цього потрібен час, оскільки досі Святий Престол мав стабільні відносини з Російською Православною Церквою. Потрібен час, щоб ми могли поступово будувати такі відносини. Насправді вони вже розвиваються. Навіть через моє (…) перебування в Польщі та зустрічі з польськими єпископами. Велике значення для розбудови відносин між нашою Церквою та Римсько-Католицькою Церквою мав візит до Києва делегації єпископату Польщі у червні цього року. У ньому взяли участь голова єпископату архієпископ Станіслав Ґондецький, примас Польщі, архієпископ Войцех Поляк та митрополит Люблінський архієпископ Станіслав Будзік», – додав він. І наголосив: «В Україні ми маємо дуже добрі та дружні відносини як з Римсько-Католицькою Церквою, так і з Греко-Католицькою Церквою».

Символом прозахідності нової Церкви є рішення про офіційний перехід 1 вересня на новий стиль, тобто григоріанський календар. Про це постановив Архієрейський Собор ПЦУ, схваливши на засіданні 24 травня в Києві інформацію митрополита Епіфанія, представлену напередодні на засіданні Священного Синоду цієї Церкви.

Який діалог?

Усе це означає, що з’явилася нова можливість для польсько-українського діалогу. Так, президенти та провідні політики обох країн роками керували ним і неодноразово стверджували історичне примирення. На жаль, це не обов’язково вплинуло на настрої та поведінку суспільства. Широка підтримка поляками «помаранчевої революції» (2004-2005 рр.) розтанула, бо не було кому перетворити її на тривалу співпрацю. Так само і з симпатіями до Майдану, який в Україні називають «революцією гідності» (2013-2014).

Зараз поляки підтримують український опір російському вторгненню, а українці вдячні за допомогу, яку вони отримали, що можна побачити, наприклад, в опитуваннях – Польща користується великою симпатією в Україні. Але і в цьому випадку важко сказати, чи може ця угода бути постійною (тим більше, що й надалі історія нас розділяє). Але якщо мова йде про співпрацю релігійних інституцій, які, зрештою, мають значний вплив на суспільства, це може змінитися.

Не переоцінюючи ролі Церков, варто сказати, що послання, яке йде з умовного «амвону», може мати набагато більший резонанс у суспільствах обох країн, ніж офіційні позиції політиків. Якщо, наприклад, католицька, греко-католицька та православна ієрархії займатимуться примиренням щодо спільної болісної історії, пересічні громадяни сприймуть це інакше, краще, ніж від навіть найкращих та хвилюючих промов президентів обох країн. Тому що вони про це почують від своїх священиків, у своїх церквах, а не від ЗМІ. Здається, це вже зрозуміли польські та українські єпископи.

– Пьотр Косьцінський
– переклала Аліна Возіян

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори