Захару Прілєпіну пощастило. Незважаючи на важкі рани, він вижив. Нагадаємо, що замах на нього було скоєно 6 травня 2023 року неподалік від Нижнього Новгорода.

В автомобілі, у якому їхав до Москви відомий російський письменник, вибухнула бомба. Водій загинув. За повідомленням ВВС, відповідальність за теракт узяв на себе рух опору «Атеш» – українська організація, яка бореться з росіянами на окупованих ними територіях України. Однак хто насправді стоїть за тим, що сталося, достеменно невідомо.

У російському публічному житті є люди, котрих з точки зору демонстративної ворожості Росії до України та західних держав (які підтримують Україну), можуть вважатися символічними постатями. До таких, безумовно, належить і сам Прілєпін.

Однак його зв’язки з російським урядом аж ніяк не очевидні. Цей майже 48-літній прозаїк, публіцист, журналіст, а також політичний активіст, автор таких романів, як «Санькя» чи «Монастир», у минулому був дисидентом. Хоча репресії його не торкнулися.

Він розпочав свою політичну діяльність у Націонал-більшовицькій партії, політичному угрупованні, заснованому в 1994 році іншим російським письменником, Едуардом Лімоновим. Націонал-більшовики (вони відомі як нацболи) завжди були поза основною лінією російської політики. Вони не мали своїх представників у російському парламенті. З однаковим запалом оскаржували як курс Боріса Єльцина, так і курс Владіміра Путіна. Вони поєднували ностальгію за радянською владою з постулатами лівих соціальних рішень. Крім того, незалежно від того, хто перебував у російському уряді, вони звинувачували його в авторитаризмі, у тому, що саме уряд стоїть на сторожі інтересів західних капіталістів і зраджує цим самим інтереси російської держави.

У 2007 році Націонал-більшовицька партія була заборонена за звинуваченням в екстремізмі. Її члени, у свою чергу, продовжили політичну активність у нових політичних силах та проєктах.

Отже, Прілєпін брав участь у масових демонстраціях, наприклад, у тих, що прокотилися Москвою та Санкт-Петербургом на рубежі 2011 й 2012 років. Це сталося після російських парламентських виборів. Учасники протестів тоді звинувачували владу у фальсифікації виборів.

Тоді письменник був жорстким критиком путінського режиму. Проте він також відмежовувався від російської ліберальної буржуазії, яка була помітною соціальною верствою під час антипутінських виступів і з якою нацболу було аж ніяк не по дорозі.

Ситуація змінилася у 2014 році – із висадкою російських «зелених чоловічків» у Криму та на Донбасі. Прілєпін, оцінивши агресивність дій Кремля на міжнародній арені, вирішив укласти з ним перемир’я. Отже, він став ліцензованим самою системою радикалом. І у 2021 році, будучи одним із лідерів лівонаціоналістичної партії «Справедлива Росія – За правду» (тільки націоналізм у цьому випадку передбачає опцію на користь російської багатонаціональної імперії, а не російської національної держави), здобув місце депутата в Державній думі. Однак згодом він склав депутатські повноваження. Своє рішення Прілєпін пояснив бажанням отримати освіту в галузі державного управління.

Для Прілєпіна важливим є власний образ. Письменник вважає себе «крутим хлопцем», що пройшов не один бойовий шлях у своєму житті.

І справді, служачи в ОМОНі (військовому підрозділі російських правоохоронних органів), він брав участь у першій чеченській війні. Її жорстокість він пізніше описав у своєму романі «Патології». Крім того, із 2014 року він зі зброєю підтримував проросійських сепаратистів донецької «народної республіки» як доброволець. Він навіть був радником її ватажка Алєксандра Захарченка, якого високо оцінив у своєму романі «Деякі не потраплять до пекла».

Тому не дивно, що участь Прілєпіна на боці проросійських бойовиків на Донбасі призвела до того, що у 2017 році Служба безпеки України порушила проти нього кримінальне провадження (підозра в терористичній діяльності), а у 2022 році він потрапив під санкції Європейського Союзу. Саме тому престиж, який письменник здобував своєю літературною творчістю у світі, значно знизився з політичних причин.

Окрім того, за межами Росії репутація Прілєпіна також уже була заплямована. У 2015 році двоє українських прозаїків – Юрій Андрухович і Сергій Жадан – відмовилися брати участь у дискусії з ним на Берлінському літературному фестивалі. У 2016 році, з іншого боку, росіянин мав бути гостем на фестивалі Конрада в Кракові. Його запросили взяти участь у дебатах на тему націоналізму. Це викликало осуд зі сторони групи українських письменників, які порівняли його з норвезьким терористом Андерсом Брейвіком. У результаті запрошення росіянинові було відкликано.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
  Утім, Захара Прілєпіна це, вочевидь, не надто хвилює. Він навмисно виставляє свої скандальні заяви напоказ. Прілєпін прагне мати вигляд хулігана в очах прихильників західних ліберальних цінностей як у Росії, так і за її межами. Його історичний ревізіонізм, наприклад, слугує цій меті.

Прілєпін намагається відбілити радянську епоху. Таке ставлення особливо шокує, якщо йдеться про сталінізм, злочини якого, принаймні ті, що були скоєні проти російського народу, були офіційно засуджені російською історіографією. Наприклад, письменник підриває довіру до роману Алєксандра Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАГ» як до важливого історичного свідчення про радянську тоталітарну структуру поневолення й насильства. Він глузливо порівнює твір із «народною міфологією про вампірів».

Можна було б сприймати Захара Прілєпіна як політично незначущого ексцентрика, якби не той факт, що націонал-більшовизм поряд із євразійством (точніше, неоєвразійством, головним теоретиком якого є Алєксандр Дугін, докладніше в тексті „Cień Aleksandra Newskiego”) становить ідеологічну основу війни Росії проти України. Цікаво, як антизахідні радикальні ідеї ментально колонізували тих російських політиків, які колись практикували політику перезавантаження відносин із Заходом, а отже, хотіли розвивати з ним співпрацю, а не протистояти йому (хоча, звісно, усе це мало відбуватися над головами поляків та представників інших народів «нової» Європи).

Отже, що таке націонал-більшовизм? Сама назва цієї ідеологічної течії асоціюється з націонал-соціалізмом. І ця асоціація посилюється, якщо поглянути на символіку російського націонал-більшовицького руху. Прапор нацболів такий самий, як і прапор Третього Рейху, тільки замість свастики на ньому зображені серп і молот.

Однак усупереч уявленням націонал-більшовизм історично знаходився в опозиції до нацизму. Проте для того, щоб пояснити це, необхідно трохи ближче познайомитися з постаттю німецького політика й публіциста Ернста Нікіша. Саме він надав націонал-більшовизму його ідеологічної основи.

Нікіш займався політичною діяльністю в першій половині XX століття. У міжвоєнний період він спочатку належав до cоціал-демократичної партії Німеччини. Пізніше, однак, його політичні погляди еволюціонували в бік прусського націоналізму.

За часів Веймарської республіки Ернст Нікіш був її затятим антагоністом. Він негативно ставився до Версальського договору. Нікіш належав до числа тих своїх співвітчизників, які вважали, що Німеччина була принижена переможцями в Першій світовій війні, а отже, вона повинна піднятися з колін. Свої ж політичні концепції він будував на історіософії.

Ось його важливе припущення: прокляття Німеччини – це спадщина злокалізованого над Рейном каролінзького середньовіччя, роль якого полягала в тому, що він був сполучною ланкою її із Заходом. Натомість німці, на його думку, повинні йти власним шляхом – спиратися на свою прусську ідентичність та укласти союз із Радянським Союзом, спираючись не лише на геополітичні, але й на цивілізаційні чинники. І головною перевагою цього нового утворення має стати расовий германо-слов’янський синтез.

Водночас таке бачення не виключало ймовірності виникнення конфлікту всередині німецько-радянського блоку. Німеччина та СРСР могли посваритися через те, кому належатиме Польща.

Радянський Союз був об’єктом щирого захвату Нікіша, але не як комуністична ідеократія, а як окремий від Заходу цивілізаційний проєкт, як альтернатива ліберальній, капіталістичній реальності. Звідси й інтерпретація більшовизму як питомо російського явища – відмінного від марксизму в його західній версії, із його так званим пролетарським інтернаціоналізмом. Ернст Нікіш був вражений розвитком радянської промисловості. Цікаво, що, перебуваючи в Москві в 1930-х роках, німецький політик не мав ніяких ілюзій щодо становища робітничого класу в Країні Рад. Утім, він був переконаний, що для народу СРСР уготована була дещо важливіша місія, аніж просто жити у важких матеріальних умовах, а саме правити цілим світом.

Нікіш протиставляв ліберальному індивідуалізму радянський колективізм. Він підкреслював, що Захід був сформований двома «імперськими фігурами» із середземноморським корінням: «вічним римлянином»,що уособлює християнство, та «вічним євреєм», який є уособленням капіталізму. І був переконаний, що Німеччина повинна відкинути обидві та обрати власну ідентичність – «вічного варвара», зробивши ставку на силу сучасних технологій і звернувшись до третьої «імперської фігури» – радянської робітничої держави.

Схожі тези можна знайти у творчості відомого німецького письменника Ернста Юнґера. І його, і Нікіша, попри все те, що їх розділяло, зараховують до кола німецької консервативної революції.

Чим же тоді відрізняється національний більшовизм від радянського більшовизму, який позбавлений такого прикметника? Різниця, як це випливає з назви, у ставці на першість національних інтересів над класовими.

Проте, що слід особливо підкреслити, що від самого виникнення Третього Рейху Ернст Нікіш був затятим опонентом Адольфа Гітлера. У 1932 році він застерігав перед його приходом до влади в Німеччині. Нікіш бачив у лідері НСДАП цивілізаційно чужого для Пруссії політика. Гітлер, як новоприбулий з Австрії, дійсно був іноземцем. Нікіш вважав, що майбутній лідер Третього Рейху, будучи австрійцем-католиком, вороже налаштованим до комунізму та СРСР, по суті, представляє антирадянський Захід, а отже, і становить небезпеку для Німеччини.

Тому, коли утворився Третій Рейх, для Нікіша настали важкі часи. У 1937 році його заарештували, а в 1939 році засудили до довічного ув’язнення, відповідно до рішення підконтрольного нацистам суду. Йому інкримінували державну зраду та нелегальну політичну діяльність. На волю він вийшов частково паралізованим і майже сліпим у 1945 році, після поразки Німеччини у Другій світовій війні. Потім оселився в НДР і став членом комуністичної Партії німецької соціалістичної єдності. Для Нікіша Німецька Демократична Республіка уособлювала прусську державу. Подейкували, що він навіть закликав перейменувати НДР на Пруссію.

Однак у 1953 році ситуація змінилася. У Берліні спалахнуло робітниче повстання, яке східнонімецька влада без вагань придушила. Це був момент, коли Нікіш переоцінив своє ставлення до східнонімецької держави. Він визнав, що вона перетворилася на диктатуру партійних бюрократів і що революційний запал у ній вивітрився. Нікіш почав критикувати радянську дійсність із позиції контркультурного інтелектуала, який викривав гляйхшальтунг (термін, що означав практику захоплення контролю над суспільними та політичними процесами й використовувався націонал-соціалістами в Німеччині – прим. перекл.) масових суспільств. Результатом гіркого розчарування в реальному соціалізмі став переїзд Нікіша до Західного Берліна, де він і помер у 1967 році.

Отже, чи може антинацизм цього політика бути алібі для націонал-більшовизму? Аж ніяк. Адже саме на антинацизмі побудована історична політика Кремля, яка є одним з ідеологічних джерел російської агресії проти України. Облишмо інші питання: ставлення до незалежної Польщі (яка, якби там не було, усе ж таки представляє «вічний Рим») як до «позашлюбної дитини Версальського договору», чи ж те, що теза Нікіша про «вічного єврея», хоч би якими були наміри її автора, не відповідає дійсності. Незалежно від намірів її автора й часу, коли він її формулював, вона все ще дає поживу для антисемітів.

У сучасній Росії націонал-більшовизм є контркультурою. І провокаційна поведінка Захара Прілєпіна це також чітко демонструє. Тому проблема полягає в наближенні націонал-більшовизму до основної лінії російської політики. І, до речі, на думку спадає аналогія з маршем покоління гошистів (французьких ліворадикалів – прим. перекл.) 1968-го року, яким вони пройшлися по інституціях Заходу.

– Філіп Мемхес

 TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– Переклад Оксана Усатенко