ТИЖНЕВИК TVP: На честь 100-річчя від дня народження художника 2023 рік оголошено Роком Єжи Новосельського – чудового живописця, рисувальника, сценографа, педагога, філософа, теоретика мистецтва та релігійного мислителя. Він захоплювався східною літургією, писав ікони, а православна церква в Кракові, де він народився і жив, має одну з найбільших колекцій його священних творів. Яка з ікон у цьому храмі промовляє до Вас, отче, найбільше?

О. ЯРОСЛАВ АНТОСЮК: Особливою іконою є «Благообразный разбойник», тобто образ доброго розбійника, який висів на Хресті поруч з Ісусом Христом. Він визнав свою гріховність і був першою врятованою людиною на землі. Ікону описують як автобіографію професора. І якщо ми поглянемо на обличчя цього героя, то побачимо самого Єжи Новосельського. Мабуть, так він себе сприймав: усвідомлював, що має багато гріхів і вад, і не намагався прикрашати себе. Як людина, він був просто автентичним.

Я розповім вам таку дивовижну історію. Як відомо, наприкінці життя професор мав слабкість до алкоголю і бувало зловживав ним. Хвороба іноді була сильнішою за нього, але він не до кінця змирився з нею. У цьому храмі в Прощену неділю, перед початком Великого посту, він міг стати на коліна перед парафіянами і попросити у них вибачення за те, що міг бути поганим прикладом для них й інших сторонніх людей, які могли так сприймати православних. Він умів схилитися перед людьми і визнати свої помилки. Ось чому цей образ доброго злодія такий правдивий. Він був скромним і смиренним, і в цьому знаходив надію на порятунок. А смиренність – це якість сильних і великих людей.

Коли Ви, отче, особисто познайомилися з художником?

Понад 18 років я виконую обов’язки пароха православної парафії в Кракові. Моя перша зустріч із професором відбулася після того, як я почав своє служіння. Мій попередник о. Вітольд Максимович повідомив мені, що Новосельський регулярно приймає Святе Причастя. Він був глибоко релігійною та практикуючою людиною, і це було для нього дуже важливо. На той час хвороба вже руйнувала його розум, він втрачав пам’ять, був прикутий до ліжка і не виходив з дому. Мушу зізнатися, що перший раз я пішов до професора з деяким побоюванням. Мені згадалися часи мого навчання і його суперечливі висловлювання на теологічні теми. Кажуть, він сказав про себе: «За вподобаннями і натурою я – єретик». З іншими богословами я брав участь у гарячих дискусіях щодо цих тверджень, які часом тривали багато годин. Однак коли я зустрів його особисто, дистанція до нього відразу зникла. У мене було відчуття, що я зустрів надзвичайно доброго і сердечного старця.

Він дивився на іншу людину з ніжністю і зазвичай починав розмову з питання: як Ви себе почуваєте? Якось одна з парафіянок попросила мене відвезти її до Єжи Новосельського. Вона дуже хотіла з ним познайомитися. Професор погодився. Ми поїхали, і під час візиту художник з посмішкою подивився на жінку і запитав власне про її самопочуття. Це настільки зворушило жінку, що вона розплакалася. Це справило на неї велике враження. Пригадується мені також історія, яку розповів його краківський опікун і друг Анджей Стармах. Одного разу йому подзвонили з інформацією, що проф. Новосельський перестав дихати. Викликали швидку допомогу, медики почали реанімацію. Раптом професор прокинувся, розплющив очі, подивився на лікаря і теж ніжно запитав: «Як Ви себе почуваєте?»

Професор також мав багато терпіння і стоїчного спокою. Одного разу до нього завітав чоловік й отримав одну з його робіт. Зофія, дружина Новосельського, з докором сказала чоловікові: «Юреку, ця картина найближчими днями має потрапити на виставку, вийшов каталог, що ми тепер будемо робити?» Новосельський нічого не відповів і закрився в студії. Через деякий час він повернувся і мовчки дав дружині щойно намальовану ту саму картину, яку подарував своєму гостю. Це для мене було досить незвичним.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
  Лише познайомившись з ним ближче, я зрозумів сенс його контроверсійних заяв. Він хотів зрушити те, що трохи дрімає, розірвати застій у мисленні. Своїми сміливими тезами він провокував, змушував інших задуматися. Зрештою, він також був академічно активним професором, і цей стиль мови часто використовується в університетах, щоб спонукати студентів мислити ширше та глибше на певну тему.

Його спосіб мислення також був результатом його глибокої духовності.

Для нього віра була важливою протягом усього життя. Він виховувався в польсько-українській родині. Батько, службовець залізниці, був уніатом з Лемківщини, мати була католичкою з німецьким корінням. Єжи Новосельський був хрещений у греко-католицькій церкві. Пізніше у нього був період пошуків та бунту. Він вивчав релігії та філософію Сходу, пережив період атеїзму. Зрештою він свідомо вирішив прийняти православ’я, хоча греко-католицький обряд залишився йому дуже близьким. Проте, вивчаючи різні ідеї та світогляди, він зупинився на православ’ї та залишився в ньому, вважаючи його вчення найціннішими. І саме з того моменту він ніколи не сумнівався щодо свого віросповідання.

Його шлях до православ’я був дуже стабільним і ясним. Про це свідчить декларація, яку можна прочитати в книзі його публікацій у пресі «Інакшість Православ’я»: Нарешті настав момент, коли я відновив свою віру. Це була не та віра, яку я успадкував від батьків. Швидше зовсім інше. Якій передувала певна інформація та досвід окультної спільноти. Але сама мить нового просвітлення видавалася незалежною. Це був момент мого повернення до Церкви. До православної церкви.

Релігійна чутливість також відбилася на його художній творчості. Новосельський говорив, що він не іконописець, а просто живописець, але його сакральні досягнення вражають. Більшість ікон у краківському православному храмі – роботи професора Єжи Новосельського. Як стільки його робіт опинилося в цьому храмі?

В основному це завдяки о. Вітольду Максимовичу, який був тут парохом з 1984 по 2004 рік. Він був великим любителем творчості Новосельського – відчував це мистецтво, вважав його унікальним і дбав, щоб його було якомога більше у цьому просторі. Це було природно, оскільки професор був нашим парафіянином і брав участь у богослужіннях. Одна з найстаріших парафіянок Алла Балаш згадувала: «Юрек – бо так вона його називала – проводив тут багато годин, молячись і розглядаючи тогочасні ікони, він бачив потребу заповнити деякі прогалини не як митець, а як особа, яка бере участь у повсякденному житті парафії». Отже, помітні сьогодні зміни в іконографії були результатом його глибоких роздумів і переживань.

І тому в головній частині церкви ми бачимо простір, створений значною мірою професором. Він зокрема працював над удосконаленням іконостаса ХІХ ст. Частина ікон з того століття не збереглася, тому прогалини були доповнені у міжвоєнний період, але Новосельський вирішив, що їх ще потрібно доопрацювати. Так і сталося. У першому ряду маємо ікони його авторства із зображенням «Успіння Пресвятої Богородиці» та архідиякона Стефана, потім ікону «Покрова», тобто Покрови Божої Матері, та ікону Архангела Михаїла. Праворуч бачимо, мабуть, найдавнішу ікону в храмі із зображенням св. Миколая. Сцени з його життя доповнені художником, завдяки чому твір набув багатшого і гідного вигляду. З маленької ікони вона стала великою композицією.

Також у нас є Голгофа, яку задумав і зробив художник. За вівтарем – вітражі виконані краківськими митцями за проєктом професора. Цікаво, що під час роботи в храмі Єжи Новосельський відійшов від своїх малярських принципів, щоб зберегти єдність з тим, що вже було. Наприклад, він використовував золото в німбах ікон для уніфікації композицій іконостаса, хоча не вважав золото кольором і не використовував його у своїй творчості.

Дух Новосельського особливо відчувається в каплиці-трапезній Усіх Святих, інтер’єр якої вкритий виконаною ним поліхромією. Тут у 1970-х роках було встановлено сапфіровий іконостас, який було замовлено і виготовлено для дерев’яної православної церкви св. Вознесіння Господнього в Ожешкові на Підляшші. Проте громада села не погодилася його прийняти.

Критик та історик мистецтва Кристина Черні, яка є автором біографії Єжи Новосельського, багато пише про це у своїх дослідженнях. Для оздоблення інтер’єру та виготовлення іконостаса в Ожешкові митця запросив о. Леонціюш Теофілюк. Отець Леонціюш цінував коментарі професора Новосельського щодо іконопису, адже, як відомо, митець був не лише малярем, а й знавцем історії мистецтва, філософії, давніх пам’яток архітектури, старовинних ікон та живопису. Тож він був джерелом певного натхнення. Спілкування з професором вплинуло на рішення отця Леонціюша організувати іконописні майстерні, а згодом заснувати Вищу школу іконопису в Більську-Підляському, що дало початок відродженню іконопису в Польщі.

Однак, повертаючись до замовлення для Ожешкова, я процитую короткий опис Кристини Черні з видання «Nowosielski w Małopolsce. Sztuka sakralna» (укр. «Новосельський у Малопольщі. Сакральне мистецтво») з 2015 року: Стіни мали бути вкриті сірим полотном, пофарбованим у блакитні та верескові тони, а панелі мали бути темно-синіми з характерним для Новосельського «мармуровим» візерунком, а стеля – білою, із зірками. На самому іконостасі звучно грали два кольори: домінантний блакитний, через глибокі сапфірові тони, до більш яскравих відтінків та інтенсивного, насиченого червоного.

Ікони Новосельського відрізнялися від тих, які зазвичай зустрічаються в православних храмах. Вони більше тяжіли до західного живопису, тому не були зрозумілі місцевим жителям. Вони повідомили пароху, що якщо ці ікони тут з’являться, то вони не прийдуть на богослужіння. Тому було прийнято рішення не встановлювати там цей іконостас. Подібне сталося з двома іконами, призначеними для православної церкви в Клейниках на Підляшші [іст. Кленики] – «Тайна вечеря» і «Деісус» [1982]. Місцевий парох повідомив, що вони виготовлені з матеріалів, непридатних для неопалюваного храму.

Сам Єжи Новосельський визнав, що розміщувати свої ікони в маленьких місцевостях передчасно, що люди до них не готові.

Кажуть, що проф. Єжи Новосельський безумовно випередив свій час. Таким прекурсорам нелегко, адже вони на крок вперед від прийнятного у цей час. Художник поєднав традиції іконопису з досягненнями авангарду ХХ століття. Через відмінність іконопису він не зміг завершити всі проєкти, деякі роботи були знищені або перемальовані. Напевно, це був болючий удар для художника. Професор нарікав на те, що він занадто православний для католиків і занадто католик для православних, або, скажімо, виводиться зі сучасності, яка не вписується в рамки чинної традиції.

А якою була реакція парафіян на ікони Новосельського в краківській православній церкві?

Що стосується прийняття і не прийняття ікон, то в цьому храмі теж було по-різному. Лише Голгофа була виготовлена ​​на виразне прохання пароха. Ікони, що залишилися, були самостійною ініціативою професора, яка справді викликала критику чи незадоволення деяких парафіян. Кристина Черні пише у своїй біографії про Єжи Новосельського, що його робота коштувала йому багатьох принижень. Туристи, які відвідують це місце, також дуже по-різному реагують на інтер’єр храму. Одні в захваті й це спонукає їх до молитви, а інші стверджують, що ця естетика їх не приваблює. Мені важко сказати, чому так відбувається. Просто є різні люди, смаки, естетика, духовність. Одним подобаються готичні храми, іншим – епоха ренесансу, третім – грецька архітектура. Така реальність і з нею треба змиритися. Якось я показував священнику з Франції костел і сказав йому, що Єжи Новосельський суперечливий: комусь подобається, комусь ні. Тоді він виголосив таку глибоку думку, яка супроводжує мене до сьогодні: «Слава Богу, що ніхто не залишається байдужим».

А як Ви, отче, особисто сприймаєте ці ікони?

Я звик до цього інтер’єру храму. Для мене це його невіддільний елемент, який становить певну гармонію, тому мені важко уявити цей простір без ікон Новосельського. Проте не можу сказати, що мені подобаються всі роботи художника. Є деякі, які викликають у мене змішані почуття, мені потрібно глибше подумати, як їх сприймати. Стосунки з іконою завжди дуже інтимні. Якщо дивитися зблизька чи здалеку, завжди створюється враження, що на нас дивляться очі святого/святої. Щоправда, сакральні твори Новосельського мають певну розбіжність. Здалеку від них йде світло, а коли підходити ближче, зображення розпливається, з’являється темна пляма. У його творах немає чіткого поділу на сакральне і профанне. З одного боку ви бачите образ жінки, а з іншого майже ідентичний образ Богоматері.

Справді, пишучи ікони, Єжи Новосельський не дотримувався канону, він трансформував їх у сучасність. Він мав свою характерну колірну палітру й додавав релігійним композиціям елементи абстракції.

Ви повинні запитати себе, для чого взагалі потрібна ікона? Відповідь проста. Для того, щоб людина не уявляла собі Бога, бо уява може збити її зі шляху. Про канон ми говоримо тоді, коли ікона відповідає вченню Церкви, має правильну форму, колір чи матеріал. Вона має показувати перетворений світ, позбавлений земних чи людських недоліків. Але найголовніше, вона має привести людину до спілкування з Богом, до молитви. І як я вже згадував, одні стоять на колінах і моляться перед іконами Новосельського, а інші – ні. Отже, маємо справу з неоднозначністю сприйняття його творів.

Безумовно, професор Новосельський сприяв відродженню іконопису, дав йому новий напрямок. Найкраще процитувати слова теолога і православного священника Генрика Папроцького: Безсумнівно, у випадку ікон Єжи Новосельського ми маємо справу з творчим розвитком мистецтва іконопису, чи не найбільшим від часу занепаду самої ікони. Крім того, в епоху хаосу та презирства до людства антропологічне бачення перетвореного людства, помітна в кожній іконі Новосельського, дає надію не лише мистецтву, а й людині. Мистецтво Новосельського проповідує християнський оптимізм, оскільки воно показує, що всі суперечності будуть примирені, що реальність прямує до Бога, який є її остаточною реалізацією. Наразі ікони Єжи Новосельського – це останній акцент – незвичайний – у багатовіковій історії ікон.

У сакральній творчості Новосельського є певний парадокс. З одного боку, митець стирав межу між сакральним і профанним, а з іншого – виступав проти розміщення будь-якої ікони в музейному чи галерейному просторі. За його словами, її місце було лише у храмі. Тому ми також маємо каплицю на другому поверсі костелу. Тут є вівтарний простір, де відбуваються богослужіння. На щодень тут здійснюється Таїнство Святого Хрещення, тому професор був би цим задоволений. Варто додати, що ще за життя професор передав нашій парафії авторські права на свої сакральні твори. У своєму заповіті він написав, що вони мають запевнити церкві утримання. Для нього було дуже важливо, щоб цей храм вистояв. Це надзвичайно зворушливий для нас заповіт професора.

Чи Ви, отче, підготувалися до останнього прощання з Новосельським?

Наші стосунки були насамперед на духовному рівні. Він був сповнений віри і не боявся смерті. Для віруючої людини він просто заснув. Тому я спокійно сприйняв його відхід на той світ.

Оглядаючись назад, можу сказати, що я надзвичайно радий, що мав нагоду зустрітися з людиною великого мистецтва. Дозволив мені це усвідомити фрагмент біографії Єжи Новосельського, де Кристина Черні описує його візит до Національного музею у Львові. Коли він дивився на зібране там мистецтво, у нього було враження, що за мить він просто лопне або вибухне. Наскільки чуйним треба бути, щоб так реагувати? Кожен із нас може поставити таке запитання, чи відчували ми щось подібне, дивлячись на картини чи ікони? Ця чутливість залишилася з ним до кінця. Коли він був дуже хворий і його руки не могли працювати, хтось запитав його, чи він ще малює. Новосельський відповів коротко: «Постійно». Картини створювалися в ньому, він просто матеріалізував їх на полотні, коли ще міг. Він залишив тут стільки себе та своєї роботи, що фактично досі з нами.

– розмовляла журналістка Польського радіо Моніка Хробак

 TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– переклала Олена Ковалевська

2023 рік Сейм оголосив Роком Єжи Новосельського. Таким чином вшанували чудового живописця, рисувальника, сценографа, педагога, філософа, теоретика мистецтва та релігійного мислителя. Цього року виповнюється 100 років від дня народження художника. Він народився 7 січня 1923 року в Кракові і з цим містом був пов’язаний більшу частину свого життя. Змалку захоплювався східною літургією, в якій виховувався. Писав ікони, зображувані переважно в метафізичних фігурних композиціях і пейзажах. Виконав оздоблення та поліхромію в численних римо-католицьких, греко-католицьких та православних храмах. Він проєктував, зокрема, поліхромії, іконостаси, вітражі, Хресну дорогу і навіть літургійне вбрання. Їх можна побачити, між іншим, у костелах у Тихах, св. Духа в Новій Гуті, Божого Провидіння у Весолій або в церкві в Гайнівці. Православна церква в Кракові має одну з найбільших колекцій його сакральних творів.