Цього року мине 55 років від пам’ятного Травня 1968-го року. Молоді повстанці, котрі тоді сколихнули Францію, сьогодні вже стали дідусями і бабцями. Протягом понад півстоліття вони встигли промарширувати по інституціях і стати людьми істеблішменту. Але те, що вони стабілізувалися, не означає, що залишать світ без змін.

Травень 1968 року - це символ культурної революції, метою якої була реалізація радикальних емансипаційних прагнень, що зголошувало покоління baby boomers. Головний слоган французьких контестаторів звучав: «Заборонено забороняти». Вони виступали проти міщанського суспільства, в якому, на їх переконання, було за мало звичаєвих свобод, особливо тих, що стосуються сексуальності.

Проводир бунтівних паризьких студентів Даніель Кон-Бендіт навіть назвав Францію за часів президентства Шарля де Голля «фашистським режимом». Звідки така звинувачувальна риторика? Йшлося, між іншим, про діючі правила в гуртожитках: обмеження відвідування та поділ з огляду на стать. В очах розлюченої молоді вони були неприйнятними, оскільки обмежували інтимне життя молоді.

Коли Кон-Бендіт боровся за право на «вільне кохання» у французьких гуртожитках, на східній стороні «залізної завіси», відбувалося щось зовсім інше. Молоді поляки не мали таких турбот, як їхні однолітки з-над Сени. Учасники студентських протестів у Польщі, які увійшли в історію як Березень ’1968 року, мали справу з реальною, а не вигаданою диктатурою. Саме тоді в цьому переконався майбутній приятель Кон-Бендіта - Адам Міхнік. Коли у Франції панував неспокій, він був заарештований за свою опозиційну діяльність і чекав на розгляд справи у суді. У французькій демократії Кон-Бендіту репресії такого типу не загрожували.

Але це вже минуле. Комунізм розвалився. А спадщина Травня '1968 року перерила звичаї світу, про що свідчить, наприклад, надання різноманітних прав сексуальним меншинам у країнах Європи. Зараз натомість Кон-Бендіт, котрий з 1994 року протягом багатьох років був депутатом Європарламенту від Зелених з Франції та Німеччини та Міхнік належать до еліт Європи. Вони промовляють як авторитети. Хоча в деяких питаннях між ними є розбіжності, але у фундаментальних питаннях вони говорять одним голосом. Вони, наприклад, разом застерігають від політичних успіхів правих «популістів» у Європі.

Тим часом спадщина Травня ’1968 року має темну сторону, котра для багатьох співців легенди про романтичний паризький заколот (включно з Міхніком) дуже клопітка. Французький філософ Мішель Онфре (аж ніяк не консерватор) прямо ствердив, що йдеться про вихваляння педофілії (згадує про це в есе «Аутодафе. Мистецтво знищувати книги».

«Вільне кохання» з неповнолітніми

У 1970-х і 1980-х роках Кон-Бендіт виступав за декриміналізацію сексу між дорослими та дітьми, і, припускається, що не обмежився лише словами. Хоча пізніше він зрікся своєї позиції, той факт, що він раніше зізнався у шокуючій поведінці, не можна було заперечити.

У 2001 році німецька журналістка Беттіна Рель (дочка відомої терористки Фракції Червоної армії Ульріки Майнхофф) згадала книгу Кон-Бендіта «Le grand bazar» («Великий базар») 1975 року. У цій публікації він хвалився, що під час праці у дитячому садку альтернативної педагогіки у Франкфурті він мав «флірт з дітьми» «еротичного характеру» (у тому числі тілесні контакти з п’ятирічними дівчатками). У всякому разі, він не приховував ці признання. У 1982 році він повторив їх у ток-шоу телеканалу France 2 «Апострофи».

Випадок Кон-Бендіта не поодинокий. Два тексти Беати Моджеєвської в Тижневику TVP розповідають про те, як лідери французької світської еліти підходили до справи сексуального використання неповнолітніх.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
  Якщо йдеться про «вільне кохання» на практиці, то вікових обмежень у колах, про які згадувалося, не було. Моджеєвська розповідає про дискусію у справі опублікованого у 2020 році роману «Le Consentement» («Згода»). Авторка роману – письменниця Ванесса Спрінгора – вплела болючі факти зі свого життя в літературну вигадку. І було так, що в 1985 році, у віці тринадцяти років, її спокусив письменник Габріель Мацнефф. Чоловікові на той момент було 49 років, і він не бачив у тому, що робив, нічого непристойного (і, згідно з тим, що виникає у книзі, навіть не уникав насильства над дівчиною). А потім – у 1990 році – так само як Кон-Бендіт, він не вагався визнати у „Apostrophes” свої збочені еротичні уподобання.

Чи можна цьому дивуватися, якщо в паризьких салонах панував певний звичаєвий клімат? Моджеєвська нагадує про петицію 1977 року, в котрій апелювали за визволення від педофілії у Франції такі визначні особистості французького громадського життя, як: письменники Луї Арагон, Сімона до Бовуар, Жан-Поль Сартр, літературний критик Ролан Барт, режисери Патріс Шеро та Ален Роб-Грійє, філософи - Андре Глюксман, Жак Дерріда, Мішель Фуко, політики - Бернар Кушнер і Жак Ланг. Серед підписантів документу був навіть лікар -педіатр. А саме Франсуазу Дольто, яка вважалася видатним експертом у сфері опіки над дітьми.

Петиція також містила і такий аргумент, що у Франції право на протизаплідні таблетки охоплювало вже тринадцятирічних. Це означало б, що законодавець передбачив, що вони готові до статевого акту.

Проте без підтримки світогляду не було б постулатів легалізації педофілії у Франції. А Травень ‘1968 року став великою маніфестацією нової лівої партії. Цей ідеологічний напрям набув значення в багатих споживацьких суспільствах після Другої світової війни. Одним із його попередників був Вільгельм Райх.

Цей австрійський психіатр, який жив у першій половині ХХ століття, учень основоположника психоаналізу Зигмунда Фрейда, а до певного моменту його співробітник, брав активну участь у комуністичному русі. Але його ексцентричні теорії спричиняли появу його противників навіть серед самих комуністів. Райх вважав сексуальну революцію передумовою визволення робітничого класу від капіталістичного тиску. Тому він виповідався за введення сексуальної освіти в середовищі робітничого класу. Засуджуючи в свою чергу німецький нацистський режим, він порівнював його з родиною, в якій батьки пригнічують статевий потяг у дітей.

Педофільний «педагогічний експеримент»

Райх не дожив до Травня ’1968 року. Проте інакше було з французьким філософом Рене Шерером (він помер 1 лютого цього року у віці 100 років). Повстання паризької молоді спонукало його до нового інтерпретування ХІХ- вічних міркувань лівих.

З міркувань самого Шерера можна зробити висновок, що прихильники соціалістичних теорій були зосереджені на класовій боротьбі, а отже - на економічній основі визиску. Тому вони не бачать інші виміри соціальної реальності, в яких виступають відносини, що ґрунтуються на домінуванні та виключенні. Так діється, наприклад, на лінії дорослі - діти. Це проявляється в репресивному контролі тих перших над сексуальністю останніх.

Шерер – декларований гомосексуаліст, який контестував традиційну європейську мораль – також був прихильником дозволу на педофілію. Свою позицію він намагався в курйозний спосіб виправдати у 2021 році в інтерв’ю онлайн-журналу «Lundimatin». Філософ стверджував, що ... він виступав від імені не дорослих (за замовчуванням: морально до кінця зіпсованих), а від імені дітей, чиї бажання і фантазії, в тому числі сексуальні, треба - на його думку - визволити з-під опіки родини чи школи.

Тому не дивно, що хтось із такими переконаннями був причетний до справи Корал. На початку 1980-х років у Франції розгорівся скандал через те, що відбувалося в певному навчальному закладі поблизу міста Нім. Корал - це його назва. Колектив закладу складали люди, захоплені ідеями Травня ’1968 року. З середини 1970-х років вони впроваджували програму альтернативної педагогіки. Їх натхненням була антипсихіатрія. Цей термін охоплює теорії, які припускають, що психічних захворювань об’єктивно не існує, а психіатричне лікування – це інструмент репресій, які здійснюються владою щодо людей, які не відповідають соціальним нормам.

Таким чином, Корал був педагогічним експериментом. Набір підопічних центру здійснювали французькі державні заклади, котрі були відповідальними за догляд за дітьми та охорону здоров'я. А до закладу потрапляли також неповнолітні з психічними захворюваннями та розумовими вадами. Справа в тому, що виявилося, що педагогічний експеримент супроводжувався педофільською поведінкою. Але підозри в злочинних діях впали не тільки на співробітників центру, а й на видатних діячів громадського життя Франції, в тому числі Шерера. Тоді з’явилося двоє свідків - брати Жан-Клод і Мішель Кріф - які вказували, що навколо Корал діяла потужна мережа педофілів. До цього мав бути втягнутий уже згаданий у цьому тексті Жак Ланг. У той час він був міністром культури Франції.

Згодом до відповідальності була притягнута група працівників закладу. Були оголошені судові рішення у формі позбавлення волі, хоча, враховуючи вагу призначених покарань, кара була низькою. Натомість жодних доказів проти Шерера, Ланга чи інших осіб, що не належали до персоналу Коралу, не знайдено. Жан-Клод Кріф зняв частину своїх звинувачень, а Мішель Кріф покінчив життя самогубством за нез’ясованих обставин.

«Секс допомагає дітям розвиватися»

Не тільки у Франції, але і в Німеччині намагалися зняти з педофілії ненависть зла, - згадував Кон-Бедіт. Нещодавно публіцистка Ліліана Сонік опублікувала пост у Facebook, у якому звернула увагу на справу Нідерландів.

Як читаємо в замітці, в цій країні апологія педофілії набула майже системного характеру. Були створені групи дослідників та доповіді, які були представлені як наукові. До цього залучали багатьох науковців. Серед них найбільшого розголосу набули юрист, сенатор Нідерландської лейбористської партії Едвард Бронгерсма та психолог, судовий експерт Фріц Бернард. Останній є співавтором опублікованої в 1972 році публікації «Sex met kinderen» («Секс з дітьми»).

Ця наукова праця була представлена ​​як результат 10-річних досліджень та розмов, проведених із сотнями педофілів і дітей, з якими вони мали сексуальний контакт. Переказ звучав так: такі стосунки нікому не шкодять, а секс навіть допомагає дітям у психосоціальному розвитку. У 1980-х роках Нідерланди були в авангарді таких переконань. Ліліана Сонік цитує шокуючі слова Бронгерсми (зрештою, соціально престижного вченого і політика) від 1984 року: «У Нідерландах тема педофілії об’єктивно обговорюється в поліцейських школах і університетах, які роблять усе, щоб покінчити з упередженнями».

Таким чином, спроби в напрямку того, щоб секс між дорослими та неповнолітніми перестав бути забороненим - як з точки зору законодавства, так і з точки зору моралі – стали культурним трендом серед еліт Європи у другій половині 20-го століття. У цьому контексті варто розглядати хоча б почуття безкарності відомого італійського режисера Лучіна Вісконті. Під час зйомок художнього фільму «Смерть у Венеції» (прем’єра відбулася в 1971 році) він спокусливо поводився з актором, який грав роль Тадзіо Бйорна Андресена, якому на момент зйомок було п’ятнадцять років.

Отже, спадщина Травня ’1968 року – це фактично труп у шафі людей, які затверджують моральні свободи. Це щось, що найменше змушує задуматися, що тут йдеться про справи, котрі повинні бути загальновідомими. Ніхто їх не приховував. Тому, якщо хтось сприймає педофілію як щось огидне і злочинне, а сексуальну революцію як щось славетно прогресивне, то повинен переживати неабиякий пізнавальний дисонанс.

– Філіп Мемхес

 TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

  – Переклад Олеся Ґераль