Православні та греко-католицькі церкви були німими свідками багатовимірних трагедій: депортацій внаслідок угоди від серпня 1944 р. про обмін населенням між Республікою Польща та УРСР, операції «Вісла» 1947 р., паралельно з боротьбою проти Української Повстанської Армії та Організації Українських Націоналістів. Виселення були жорстокими: непокірні села часто підпалювали. Після переселенців у багатьох селах залишилися покинуті будинки та повністю обладнані храми. Парафіяни не могли вивезти усі церковні предмети: іконостас, ікони, посуд, богослужбові книги, хоругви тощо. Теоретично кожна церква мала свого «куратора» – зазвичай місцевого сільського старосту чи грабаря, але на практиці ними ніхто не займався.

Консерватори на допомогу

Позбавлені опіки об’єкти священного культу грабували злодії, що шукали цінні речі, або й розбирали, через брак будівельних матеріалів (наприклад, у Яблонках, Устриках Горішніх, Буках, Ступосянах), перетворювали на склади чи виробничі кооперативи (Царинське, Гульське, Криве, Райське), перевозили до інших міст (церква з Росоліна переїхала до Музею народної архітектури в Сяноці).

Підписуйтесь на наш фейсбук Як зазначив історик мистецтва проф. Ришард Бриковський: «Ті руйнівні експедиції йшли не лише з Жешува, але й з інших воєводств. Звичайно, все робилося з мовчазного офіційного та партійного дозволу. Тому руйнування проводили державні підприємства, в тому числі радгоспи, що створювалися, та виробничі кооперативи, а також за власні кошти різні районні та гмінні видатні діячі тодішньої партійно-державної влади». Активізувалися кампанії «розбирання» в першій половині 1950-х років внаслідок загострення конфлікту між владою ПНР і Католицькою Церквою, яка заволоділа частиною занедбаних греко-католицьких храмів.

Обурені цим вчені кинулися рятувати безцінні сакральні пам’ятки. Ще в 1946 році краківські реставратори: Богдан Третер, Юзеф Едвард Дуткєвич і Ганна Пєньковська розпочали кампанії зі створення «іконосховищ», куди звозили рухоме обладнання з переважно невикористовуваних православних церков. Такі об’єкти збудовано в Мушині, Сяноку та Бечу, частина пам’ятників потрапила до музеїв у Тарнові та Кракові. Їм вдалося врятувати більшу частину церковного обладнання з Краківського воєводства.

В набагато гіршій ситуації прийшлося діяти реставраторам Жешувського воєводства, де були сотні закритих і знищених православних храмів. Досить сказати, що зі 170 ряшівських церков аж 86 були позбавлені будь-якої охорони, а ще 80 мали мінімальний захист. Через недофінансування, брак кадрів і небажання влади лише аж у 1957 році Єжи Тур, реставратор із Жешува, та Алєксандр Рибіцький, співробітник музею в Сяноці, ініціювали інвентаризацію храмів на Лемківщині.

Під час літніх таборів під керівництвом Фелікса Вольського (1957) та Барбари Тондос (з 1958) науковці та студенти пішо досліджували територію та проводили інвентаризацію. З огляду на неприязне відношення влади операція мала майже конспіративний характер. «[Церкви – доп. автора] виглядали так, ніби вірні щойно пішли після служби. Вони мали повне оздоблення: скатертини на вівтарях, свічки в свічниках і навіть залишки ладану в кадилах», – згадувала Барбара Тондос в архівному інтерв’ю для часопису «Skarby Podkarpackie». Реставратори дослідили близько 400 об’єктів.

У 1960 році музей у Ланьцуті заснував Воєводське сховище рухомих пам’яток, де почали звозити обладнання церков, щоб зберегти від злодіїв, вандалів та пошкоджень від часу. Предмети були детально описані та передані на зберігання з відома та згоди керівника відділу культури Крайової національної ради.

Масові пограбування

На жаль, окрім ентузіастів культури, на мисливські стежки вийшли й грабіжники, які швидко зрозуміли цінність старожитностей і почали масовий грабіж. «Коли через два чи три роки я поверталася до церков, де уперше була між 1957 і 1959 роками, застигала шокована на порозі. Шокована станом спустошення більшості з них. Інтер’єри, недоторкані лише два-три роки тому, тепер у багатьох випадках були просто зруйновані. Перевернуті іконостаси, на підлозі хаотично лежали ікони з вирізаними ликами святих. Так було, зокрема, в Устянові Ґурній», – розповідала Барбара Тондос.

Ситуація ускладнювалася тим, що в 1960-х роках у Західній Європі почалася мода на твори староцерковного та слов’янського мистецтва. Як наслідок – масові пограбування православних церков у Люблінському, Білостоцькому, Новосончському та Жешувському воєводствах. Викрадено щонайменше 2,5 тис. ікон 15-19 ст., кілька тисяч стародруків і празників (ікони із зображенням Дванадесятих свят, популярні у 18-19 ст. – прим.ред.). Предмети розійшлися до приватних колекцій. З них значна частина, навіть до 70 відсотків, вивезена контрабандою на Захід.

Злочини дуже часто скоювали професіонали – мистецтвознавці, студенти Академій мистецтв, тобто люди, які знають цінність цих предметів. Тільки в 1963-64 рр. міліція в Жешуві вела 9 справ проти мародерів. Окружне управління поліції в Устшиках Дольних вело розслідування проти Гелени Г., художниці за фахом, підозрюваної у крадіжці кількох десятків ікон із церкви в Устянові Ґурній. Окружна поліція в Лєско спіймала на гарячому чотирьох студентів Краківської академії образотворчого мистецтва, виконавців крадіжки ікон у Вовковиї. Банду мистецтвознавців розбила окружна поліція в Ярославі. На жаль, про це збереглися лише уривчасті відомості. Кілька предметів невстановленого походження вивезли з ПНР учасники сумнозвісного угруповання «Золотоголові». На жаль, їхні описи настільки розпливчасті (наприклад, багатопостатева ікона початку 19 ст., ікона 19 ст.), що мені складно визначити, про які саме об’єкти йдеться.

Злодій повертається тричі

Затримати мародерство не вдавалося довго – ще наприкінці 1960-х Барбара Тондос консультувала правоохоронців у справах, чи забезпечений об’єкт – «айкон», як вони це називали. Пам’ятки православного церковного мистецтва пливли з ПНР ще багато років. Що гірше, грабіжники до деяких храмів поверталися.

Наприклад, церква Вознесіння Господнього в Улючі з найстарішим уцілілим убранством, дотованим другою половиною 17 ст., стала жертвою щонайменше тричі: перший раз після виселення місцевого населення (до 1960 року будівля зруйнувалася та була пограбована невідомими); наступного разу в 1986 р., коли було викрадено дві ікони: «Христос Пантократор» і «Вознесіння Господнє», а також празник «Стрітення Господнє», написаний Яном з Гирова. Його міліція випадково знайшла через півтора року. У серпні 1989 р. було вкрадено ще 12 ікон, у тому числі «Різдво», «П’ятидесятниця», «Вознесіння», «Обрізання Христове», виконані Стефаном Дзенгаловичем. Нині ікони «Стрітення Господнє» та «Тайна вечеря» знаходяться в Музеї народної архітектури в Сяноку.

Після 1989 р. поступово змінювався стосунок до української громади у Польщі: в 1990 р. Сенат засудив операцію «Вісла»; у 2002 році президент Алєксандр Квасьнєвський висловив жаль, що це взагалі сталося. Змінилася також рецепція православного церковного мистецтва в Польщі та зросла обізнаність про цінність пам’яток. У 2013 році групу польських та українських православних церков було внесено до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Нині історичні православні храми є туристичними об’єктами у багатьох містах.

– Малґожата Борковска
– Переклала Аліна Возіян

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори

Джерела:

• Losy cerkwi na Łemkowszczyźnie w XX wieku, Damian Nowak (http://www.beskid-niski.pl/index.php?pos=/lemkowie/religia/losy)
•„Architektura i wyposażenie cerkwi p.w. Wniebowstąpienia Pańskiego w Uluczu” – opracowanie Jarosław Giemza str. 4
•Opuszczone Ratowane – greckokatolickie zespoły cerkiewne południowo-wschodniej Polski – materiały z konferencji naukowej pod redakcją Moniki Rzepiejewskiej http://skarbypodkarpackie.pl/numery/sp_34_2012.pdf „Ratowanie świata ikon” str 4-9; wywiad z Barbarą Tandos
•Skrzywdzenie – referat Barbary Tandos „Przemyskie Dzwony” nr 3(17)/ 1994
•Przestępczość przeciwko zabytkom w Polsce Południowo-Wschodniej w Kontekście Polsko-Ukraińskich Relacji Historycznych; referat Franciszek Trzebski str 165
•„Fałszerstwa oraz przemyt znaków pieniężnych i dzieł sztuki w Polce” – materiały sympozjum naukowego 24-25 października 1986 r. Wyższa Szkoła Oficerska MSW im Feliksa Dzierżyńskiego; rozdział autorstwa Tadeusza Rydzeka „Geneza i formy przemytu dóbr kultury w Polsce w latach 1945-1986”
•Cerkiew w Uluczu pod wezwaniem wniebowstąpienia pańskiego z 1650 r. „ Brzozowska Gazeta Powiatowa” str 21-22 https://powiatbrzozow.pl/images/download/BGP/rok2001/3.pdf
•Krajowy wykaz zabytków skradzionych lub wywiezionych za granicę niezgodnie z prawem, IPN BU 01255/253/D Paginacja zgodna z zachowaną na aktach: str: 1325; 1328; 1330
•„O cerkwiach bieszczadzkich rapsod” Jerzy Friemann, „Tygodnik Powszechny” 1 października 1967 r.