І хто б міг подумати, що доживемо до того моменту, коли несподівано стане актуальним гасло, яке ми старанно і таємно видряпували на своїх партах, будучи старшокласниками, причому таємно, тому що воно явно «шкодило союзу». А гаслом, над яким ми тоді бурхливо сміялися, було: «Хай живе польсько-китайський кордон на Уралі!», а його виявлення на зеленій поверхні робочого столу загрожувало вчительським розслідуванням, хоча його наслідки не могли бути такими серйозними, як десятиліття чи два тому. У світі, шостою частиною якого гордо правив Радянський Союз, це було настільки абсурдним, що захоплювало уми шістнадцятирічних підлітків.

Звісно, йшлося не стільки про зближення з Китаєм, про який ми мало що знали, скільки про те, що Радянський Союз нарешті перестане засмічувати земну кулю своєю присутністю. Ніхто з нас тоді не міг собі уявити, що через кільканадцять років непереможна батьківщина світового пролетаріату впаде, есе Андрія Амальріка [написане в 1970 році російським дисидентом під назвою «Чи доживе Радянський Союз до 1984 року?» - ред.], зрештою, до нас ще не дійшло. Ще менше ми могли собі уявити, що через кілька десятиліть коментатори та політологи серйозно говоритимуть про можливість розпаду Росії, могутнього наступника Радянського Союзу. А все ж.

Те, що Владімір Владіміровіч значно переоцінив свої сили, після року війни очевидно навіть для найбільших русоферштеєрів [нім. Russlandversteher – німецький політичний неологізм і модне слово, що буквально перекладається як «той, хто розуміє росіян» – прим. перекл.]. Ще рік тому він міг очікувати, що його імперія швидко збагатиться коштом великого шматка України, а те, що залишиться від неї, стане його політичною здобиччю, і Росія проведе наступні кілька років, спокійно перетравлюючи свої здобутки. Зараз коментатори розглядають сценарії, які можуть виникнути після поразки Росії. Поразки, в якій навряд чи хтось сумнівається.

Вцілому, існує дві школи роздумів на цю тему. Одна з них, яка виступає за збереження цілісності Росії, спирається на страсі нестабільності, тобто на переконанні, що ядерна держава, яка розпадається, може становити загрозу для світового порядку. Ідеологом цієї школи є Генрі Кіссінджер, майже 100-річний ветеран дипломатії та політології, до якого – хоча він вже давно вийшов з політичної гри – всі уважно прислухаються, а його позиція вважається точкою відліку.

Ми всі добре пам'ятаємо ентузіазм, який викликав його виступ у Давосі, коли він зробив свій знаменитий «розворот на 180 градусів» і визнав Україні право клопотатися про членство в НАТО, в якому їй раніше він відмовляв. Ентузіазм був настільки великий, що охоплені ним ентузіасти не помітили, що Кіссінджер не відкликав жодного слова зі своєї статті, опублікованої в середині грудня минулого року в британській газеті «Спектейтор», де він писав: «Військові невдачі Росії не ліквідували її глобальний ядерний потенціал, який може загрожувати ескалацією в Україні. Навіть якщо ці можливості зменшаться, дезінтеграція Росії або позбавлення її здатності проводити стратегічну політику може перетворити її територію, що охоплює 11 часових поясів, на політичний вакуум, який стане полем битви. Конкуруючі спільноти можуть вирішувати суперечки за допомогою насильства. Інші країни також можуть використовувати насильство для реалізації своїх територіальних прагнень. Всі ці небезпеки будуть посилені наявністю тисяч ядерних боєголовок, які роблять Росію однією з двох найбільших ядерних держав».

Суть його поглядів, таким чином, полягає в переконанні, що громадянська війна в Росії, яка розпадається, може відбуватися з використанням ядерної зброї, і що як тільки вона потрапить до рук ворогуючих угруповань, ніхто не знає, проти кого вона може бути використана. Важко заперечувати раціональність цього підходу, але він є досить дивним для людей, які навіть побіжно знайомі з європейською історією, адже межує з поглядом на панівну роль Росії у світовій політичній системі:

«Дехто хотів би бачити Росію безсилою в результаті війни. Я не поділяю цієї точки зору. Попри всю свою схильність до насильства, Росія вже понад півтисячоліття робить значний внесок у глобальний баланс сил. Її історичну роль не можна применшувати».

Ну так – анексія, депортація цілих народів і подальше підкорення імперії все нових і нових країн було просто важливим внеском у глобальний баланс сил... Поляки, прибалти, фіни, українці чи кавказькі народи можуть мати іншу думку з цього приводу, але гуру світової дипломатії вважав за потрібне обґрунтувати необхідність порятунку Росії від наслідків її дій саме таким чином. Погодьтеся, це доволі дивно.

Кіссінджер – найвідоміший представник консервативного погляду на дезінтеграцію Росії, але не він єдиний. Час від часу в авторитетних американських журналах можна зустріти статті в подібному ключі, що попереджають про «хаос в Росії», наприклад, праці відомого і впливового політолога Волтера Рассела Міда, який вважає, що, як би нам не подобалася її внутрішня політика, «стабільна Росія набагато краще, ніж зона анархії, що простягається від України до Тихого океану і від Північного Льодовитого океану до Чорного моря».

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
  Подібне переконання прозвучало у відомій промові Джорджа Буша у серпні 1991 року, на зорі української незалежності, коли він у Верховній Раді Української Соціалістичної Республіки застерігав від виходу зі складу СРСР і говорив про «суїцидальний націоналізм». Пізніше цю промову називали «chicken Kiev speech», автором якої був відомий консервативний коментатор Вільям Сапфір, а вже через три тижні та ж рада, перед якою виступав американський президент, проголосила незалежність України.

Можна сказати, що події майже одразу поставили хрест на політиці підтримки територіальної цілісності Радянського Союзу. Чи буде так само і цього разу по відношенню до Росії?

Якщо припустити, що кількість коментаторів та експертів, які підтримують ту чи іншу точку зору, щось означає, то можна зробити висновок, що зараз, більш ніж через три десятиліття після проголошення сумнозвісної київської промови, на Заході домінує думка про те, що допущену тоді помилку необхідно виправити. Ряди прихильників ідеї про те, що Росія занепадає та розпадається, і цьому щонайменше не слід заважати, зростають.

Нещодавно Януш Бугайський, видатний британсько-американський експерт з польським корінням, який працює у відомому Джеймстаунському аналітичному центрі, опублікував статтю на поталі «Politico» з промовистою назвою: «Про переваги майбутнього розпаду Росії». Таким чином, широка громадськість дізналася, що кілька місяців тому він опублікував книгу з ще більш промовистою назвою: «Неспроможна держава. Путівник по дезінтеграції Росії» [англ. Failed State. A Guide to Russia’s Rupture]. У ній він описав, як такий процес може відбуватися і що колективний Захід повинен зробити, щоб цей процес мав контрольований характер.

Інший експерт, Люк Коффі з Інституту Хадсона, навіть написав з деякими акцентами, що західні політики не повинні проґавити цю «можливість, яка випадає раз у житті», щоб зробити свій внесок у розчленування Росії. Активним прихильником тези про занепад Росії є Олександр Мотиль, відомий американський історик і політолог українського походження. Навіть французький експерт Бруно Тертре з Інституту Монтеня, хоча від нього навряд чи можна було очікувати подібного ентузіазму, серйозно замислився над розпадом Росії та її остаточною ізоляцією від Заходу. Голосів з цього приводу стає все більше.

Нещодавно з'явився ще один голос, який нібито стосується іншого аспекту російської дійсності, але я вважаю, що він має вирішальне значення для відповіді на питання, поставленого в заголовку цієї статті. Це книга Пьотра Сквєцінського «Кінець російського світу? Про ідеологічні джерела російської агресії» [пол. Koniec ruskiego miru? O ideowych źródłach rosyjskiej agresji].

Якщо автори, які пишуть про розпад Росії, на чолі з Бугайським, ставляться до цього процесу як до чогось природного, тобто такого, що може статися, можливого і такого, що не порушує правил, які керують світом, то у мене склалося враження, що Сквєцінський відчуває себе так, ніби ми приречені на Росію. Звісно, не за саме існування держави під назвою Росія, в якій живуть люди, що називають себе росіянами та розмовляють російською мовою. Така держава буде існувати, і такі люди будуть жити. І мова не йде про анігіляцію.

Однак, читаючи книгу Сквєцінського, у мене склалося враження, що він мав на увазі іншу Росію. Тутчевська Росія [Федір Тутчев – російський дипломат XIX століття, прихильник російського імперіалізму, який у своїх публікаціях демонстрував фанатичну неприязнь до Польщі, називав поляків «Юдою слов'янства» – ред.], в яку можна тільки вірити.

Країна, що має природне прагнення до підпорядкування і почувається добре лише тоді, коли панує над іншими, вбиває своїх так само легко, як і чужих, залишаючи їм, однак, відчуття задоволення служінню імперії. Задоволення від того, що вони хоч і раби, але раби «царя Всесвіту». Росія, яка погано почувається в періоди смути, незмінно вважаючи смутою ті часи, коли нею не керує сильна рука. Країна, для якої путінізм є природним станом.

«Більшовизм був вибором Росії, і путінізм – це теж вибір Росії», – пише Сквєцінський, увінчуючи думку російського історика Владіміра Булданова, якого він цитує, що «ліберали не розуміють, що російський народ створює для себе саме таку владу, яка відповідає їхній уяві».

Така Росія відкидає демократію, як пише Сквєцінський, «рефлекторно», не вірячи в неї та асоціюючи її з неконтрольованою анархією, трагічною для всіх, чому може запобігти лише сильна влада, яка контролює життя нації «до найменших дрібниць». Така Росія переконана, що лише велика ідея та її реалізація робить існування країни та нації вартісним. Без неї, тобто без імперської ідеї, ідеї завоювання світу, росіянин не бачить сенсу в існуванні своєї країни. ПІДПИСУЙТЕСЬ НА НАШ ФЕЙСБУК Росія, на існування якої приречений світ, якщо це жахливе бачення виявиться правдою, насправді передбачає існування ракової пухлини на його тілі. Рак, який або інфікує світ, або, захопивши, знищить його. У цьому сенсі їхні долі переплетені, але не такому рівні, як долі інших держав і народів, а переплетені в особливий, екзистенційний спосіб. Це бачення чітко висловив один з путінських пропагандистів, коли незабаром після початку вторгнення в Україну погрожував ворогам Росії ядерним знищенням, вигукуючи це на державному телебаченні: «Навіщо нам світ, якщо в ньому не буде Росії?»

Якщо Росію дійсно населяє такий вид людей, то будь-які зміни в ній будуть неможливі, бо навіть після найгірших революційних конвульсій з цього суспільства знову вийде монстр, який захоче обійняти інші народи своєю власницькою любов'ю, а якщо вони відмовляться, то він захоче їх знищити. Якщо ми приречені на Росію, повинні будемо терпіти її, і терпіти в буквальному сенсі цього слова.

Тим часом Януш Бугайський вважає росіян нормальними громадянами, рівних у своїх прагненнях і, відповідно, рішеннях та поведінці з громадянами інших країн. Як громадяни, які, в принципі, здатні формувати своє політичне середовище. Він погоджується з думкою, що Росія, яка править в імперському стилі, прагнучи підкорити інші народи, не є нормальною державою і повинна припинити своє існування як така.

Але замість неї, на його думку, росіяни та інші народи, що проживають в Російській Федерації, зможуть створити держави, подібні до інших, що існують у світі. Їм просто потрібно допомогти це зробити.

А тому ключовим питанням, можливо, залишається хто такі росіяни? Чи занурені вони ментально в самодержав’я і чи одержимі вони бажанням брати участь у машині знищення, навіть в ролі її гвинтиків, лиш би мати усвідомлення, що є співтворцями ідеї, яка охоплює весь світ? Чи справді, що й більшовизм з його злочинами, й путінізм були їхнім свідомим вибором, як пише Сквєцінський?

Або ж, як вважає Бугайський, що вони, по суті, нормальні люди та, як тільки їм дадуть можливість, то росіяни звільняться від диктатури й зможуть побудувати нормальну державу, або держави, на кшталт до багатьох інших, що існують на планеті?

Думаю, що від відповідей на ці запитання залежатиме дуже багато.

– Роберт Богданський      Підписуйтесь на наш фейсбук   
  – Переклав Юрій Ткачук