Критерій, яким я завжди керуюся, складаючи список 10 найкращих фільмів року, це польська прем’єра картини в кінотеатрах або на стрімінговій платформі протягом останніх 12 місяців. Тому у моєму списку – вже вкотре у Тижневику TVP – є деякі фільми, які в американських рейтингах з’явилися у 2022 році, але немає фільмів, показаних на фестивалях (зокрема, у Польщі), які не мали офіційної прем’єри в нашій країні протягом року, що минає.

Шкода, що перенесли на січень прем'єру фільму Мартіна МакДони «Банші Іншерина», що, безсумнівно, кардинально змінило б трійку кращих фільмів у моєму списку. Це найкращий фільм у кар'єрі творця «7 психопатів» і «Трьох білбордів за межами Еббінга, Міссурі». Вже зараз я рекомендую цю притчу про ірландську душу.

Декілька пунктів мого списку можуть здивувати, але я підкреслюю, що це суб’єктивний рейтинг фільмів, які справили на мене найбільше враження упродовж минулого року. Також я намагався не повторювати у ньому фільми, схожі між собою. Тому у десятці немає чудового «Белфаста» Кеннета Брана, який отримав Оскар за кращий сценарій. Цей напів автобіографічний фільм, який є любовним листом до кінематографа, надто схожий на «Фабельманів» Стівена Спілберга. З цих двох фільмів картина Спілберга більше запала мені в душу.

До другої десятки фільмів точно увійшли б феноменальна візуально «Алея жаху» Гільєрмо дель Торо та «Бетмен» Метта Рівза, який запропонував набагато похмурішу версію пригод Темного Лицаря, що відображає атмосферу DC Comics. Режисер одного з двох моїх улюблених фільмів 2017 року («Проєкт „Флорида”») Шон Бейкер вкотре показав, що він майстер вуличного, незалежного кіно, в якому він з великою емпатією показує життя аутсайдерів і маргіналів... Його «Червона ракета» розважає, зворушує і просто вражає.

Поруч із фільмом Бейкера опинилися б «Інші люди» Александри Терпінської. Реповий світ Дороти Масловської та безкомпромісний удар по бундючній ліберальній еліті з «варшавки» – це один із найсміливіших у формальному плані польських фільмів останніх років. Мені також важко не оцінити «Шубука» Яцека Лусінського, який вписується у центровий голлівудський кінематограф. Історія жінки, яка бореться із закостенілою системою за освіту свого сина з аутизмом, – це екранний фемінізм у найкращому розумінні цього слова. Малгожата Гороль зіграла в ньому чутливу і проникливу роль.

Своєю чергою «Балконний фільм» Павла Лозінського – це квінтесенція генія одного з найвидатніших польських документалістів. Простота, стиль, проникливість – сподіваюся, ця документалка не потонула у боротьбі за Оскар. Вона розташувалася близько до першої десятки.

Підписуйтесь на наш фейсбук
«X» від Ті Веста та «Тіла, тіла, тіла» від Галіни Рейн – мої два улюблені слешери 2022 року. «X» – видатна гра з американським піджанром грайндхаус, а «Тіла...» – це блискуча сатира на життя покоління Z. Те, що не повністю вдалося Ксаверію Жулавському в «Апокавіксі», у Рейн вийшло на сто відсотків.

Дуже близько до першої десятки підійшла «Маленька мама» Селін Ск'ямми. Красиве, чарівне, магічне, інтелектуальне і водночас буденне кіно. Ще сильніше моє серце вкрав «Камон, камон» Майка Мілса зі зворушливою роллю Хоакіна Фенікса, який відразу після похмурого Джокера втілився в образ чуйного дядька, що опікується своїм племінником.

«Елвіс» База Лурмана – це не лише фільм про Короля. Це фільм про База Лурмана, який співає «Love Me Tender» на свою честь. І Короля, звісно ж. Цей фільм – велике, товсте та практично розчавлене власною вагою (майже як Елвіс наприкінці життя) кітчеве ревю на честь кіно від творця «Мулен Руж», який знімав культові виступи Елвіса у Вегасі. Я чудово провів час, але не дізнався багато нового про демонів Короля. Тим не менш, фільм заслуговує на місце у другій десятці.

Як і сміливі «Втрачені ілюзії» Ксав’є Джанолі, які доводять, що ера фейкових новин існувала вже за часів Бальзака. Я гадав, чи варто включати до першої десятки чудових «Тихих близнюків» Агнєшки Смочинської. Однак переможець «Золотих левів» у Гдині – це таки артхаусне кіно із шухляди, яке цього року урочисто відкопав разом із осликом майстер Єжи Сколімовський. Мені довелося звільнити місце для фільмів, які торкнулися не лише мого розуму, а й серця.

10. «Диваки назавжди» (“Jackass Forever”), реж. Джефф Тремейн

Так, я знаю, що бачити тут фільм, зліплений з ідіотських і огидних подвигів групи чуваків, які зробили революцію на MTV у 2000 році, може бути шокуючим. Але що ж я можу зробити, якщо під час цієї комедії мені кілька разів доводилося зупиняти сеанс, щоб як слід посміятися. Комедія має розважати, чи не так? У 2022 році жодна комедія не викликала у мене такої радості. Чистої, щирої і абсолютно дитячої радості.

Я не ставлю мистецький знак рівності між шедеврами слепстіку Бастера Кітона та творчістю хлопців із «Диваків». Тим не менш, саме вони виривають з мого єства радість від спілкування з гумором, базованим на чистій фізичності і (зараз я прозвучу як ідеальний бумер) приколах. Абсолютно хардкорних, які іноді викликають блювотний рефлекс, але все одно приколах.

Повернувшись через 12 років із четвертим фільмом серії, хлопці все ще отримують дружнє задоволення, коли виробляють на екрані дико божевільні речі заради того, щоб вразити глядачів. При цьому Джонні Ноксвіллу вже 50 років. Стів-О, який нещодавно видав книгу про свою залежність, спроби самогубства та депресію, – це 47-річний чоловік. Найвідомішому карлику поп-культури, Ві Мену, 48 років.

Beastie Boys кричали, що кожен має право на вечірку. Що ж, хлопці з Jackass більш ніж виконують цю заповідь під пильним оком Спайка Джонзі (Оскар за фільм «Вона»), який створює найкращі речі під брендом Jackass. Саме він був співавтором сценарію шедеврального мок’юментарі «Нестерпний дід» (Ноксвілл з'являється і в цьому фільмі в образі збоченого стариганя).

Можна ставитися до садомазохістських і абсолютно дебільних витівок як до найнижчого рівня поп-культури, але це було б несправедливо. Можливо, у 2000 році «Диваки» епатували, як пророчий «Південний парк», але після двох десятиліть прогресуючої дурості, яка закінчилася танцями жалюгідності в тіктоці, цунамі фейкових новин і тоталітаризмом політкоректності, «Диваки» показують правду, суть чоловічої дружби і дають нам гумор, вільний від претензійно та тугодумно зараженої ідеології.

Протягом двох десятиліть «Диваків» намагалися розкласти по різних поличках, шукаючи у них щось від перформерської трансгресії до гомоеротизму. Це абсолютно шалений та вільний фільм доводить, що все це фігня. Хлопці просто хочуть розважитись на своїх умовах. Роблять це щиро і без найменшого розрахунку. І вони люблять один одного, як пацани/кореші/друзі. Вже за це вони заслуговують на місце в цій рубриці.

9. «Все завжди і водночас» (“Everything Everywhere All at Once”), реж. Деніел Кван, Деніел Шайнерт

Ні для кого з читачів чи слухачів моїх рецензій не секрет, що я великий ентузіаст поп-культурної еклектики. Я обожнюю кіно, яке створюється з любові до кіно і не боїться нахабно жонглювати його елементами. Уявіть собі, що Рік і Морті переїжджають у «Матрицю», «Убити Білла» йде на побачення з «Мініарі», а все закінчується в дусі «Леді Берд». Саме таким є фільм режисерського дуету двох Деніелів.

Це шалена, свіжа та ідеально приправлена американсько-азіатська кінострава у стилі ф'южн. Історія сім’ї Ванг, власників пральні, які мають проблеми з податковою, перетворюється на американські гірки у мультивсесвіті, який, однак, відрізняється від того, що пропонує нам сьогодні світ Месників. Там гумор, самоіронія чи пародійний тон пройшли фазу цинізму і мчать вже на автопілоті. Гумор у цьому фільмі абсолютно абсурдний і добре поєднується з візуальною нестримністю.

Це не просто чиста кінозабава з прекрасною хореографією, операторською роботою та атмосферою кіно кунг-фу з молодим Джекі Чаном, хоча саме вона приносить найбільше задоволення. Ну, нарешті у головній ролі маємо Мішель Єо, відому за фільмом «Тигр підкрадається, дракон ховається».

Історія родини Ванг, яка несподівано переходить в інший вимір реальності, і їхня боротьба з податковою ілюструє вислів Марка Твена про те, що податки є єдиною річчю, окрім смерті, у якій можна бути впевненим, а ще це цікаве дослідження родини, яка асимілюється з чужою культурою. Крім того, перед нами постає досить добре змальований конфлікт між дівчиною-підлітком, яка відкидає культуру своєї сім'ї, і матір'ю, нездатною примирити китайську душу з американською «мрією».

Тому «Все завжди і водночас» – це не лише ефектна комедія, азіатське копирсання та пастиш супергеройського кіно, вона діє на рівні морального кіно. Тема бунтівної дівчини, пральні, що заборгувала податки, та гігантський бублик із посипкою, що літає над землею? Так, все настільки божевільно!

8. «Точка кипіння» (“Boiling Point”), реж. Філіп Барантіні

Ресторан як живий організм. У нього є свій ритм, хореографія і він працює лише тоді, коли механізм добре змащений. Низькобюджетний фільм «Точка кипіння» – це режисерський шедевр. Від «Мотузки» Хічкока до Де Пальми, Іньярріту і нещодавно Мендеса – фільми, зняті «одним кадром», ритуально вводять нас у світ ідеальної ілюзії. Філіп Барантіні настільки майстерно зіграв свій спектакль, що я перестав задумуватися, де йому довелося перервати зйомку. Перервав? Ні.

Це справді перший фільм, знятий без жодної нарізки. Навіть якби режисер вдався до якогось трюку, у мене не було б претензій. Барантіні вкидає нас у розпал святкового вечора п'ятниці в модному лондонському пабі. Ці смачні кіношно-кухонні американські гірки приковують вас до крісла. Фільм відмінно приправлений.

Тут є все: конфлікти на роботі і в сім'ї. Є британський гумор і шпильки, встромлені в різні соціальні класи. Є глузування над кулінарними критиками і інфлюенсерами. Є ієрархія на кухні і в залі. Є расизм і класовість. Є соціальний зріз у маленькому ресторані протягом 90 хвилин, який показують нам у реальному часі. Комедія змішується з драмою, а кухня стає справжнім пеклом. Тепер я розумію, чому в ній може спіткати панічний напад.

Незважаючи на те, що камера постійно рухається, Барантіні вдається достатньою мірою змалювати постаті працівників, створюючи світ з чітко розподіленими ролями. Зрештою, є він – Стівен Грем, який створює ще одну, після серіалу «Строк», експресивну та криваву, як стейки, що шкварчать на кухні, роль. Ентоні Бурден майстерно описав таємниці кухні, показуючи, що таке живий, пульсуючий організм і чому шеф-кухар – це стиль життя, а не робота. Барантіні переносить дух цих історій на екран.

7. «Злочини майбутнього» (“Crimes of the Future”), реж. Девід Кроненберг

Непокірний канадський режисер «Мухи», «Голого ланчу» чи «Східних обіцянок» не повернувся до свого улюбленого «боді-хоррору» лише для того, щоб показати, що він є його справжнім винахідником. Вічний аутсайдер і бунтар, у кар’єрі якого траплялися такі претензійні ляпи, як «Космополіс», довів, що все ще може бути пророком та хвилювати людей. Адже саме він у «Відеодроні» (1983) передбачив буквальне злиття людства з медіа. «Злочини майбутнього» розповідають про світ, з якого усунули біль. Людство настільки нафарширувалося ліками, що втратило відчуття болю, який перетворився на збочену насолоду та замінив секс.

У центрі – пара художників-перформерів Сол і Капріс (Вігго Мортенсен, Леа Сейду), які на очах у глядачів проводять операцію на тілі Сола, у якого самовільно виростають нові органи. Сол не тільки не страждає під час процедури – на його обличчі проступає оргастичне задоволення.

Вже герої «Автокатастрофи» (1996) отримували сексуальне задоволення від болю, пережитого під час автомобільних аварій. У «Злочинах майбутнього» гонитва за болем йде ще далі. Вона має нагадувати про існування. У похмурій, спустошеній країні люди снують вулицями в пошуках болю. Вони завдають його собі в темних провулках і на модних вечірках. Це новий наркотик і нова плотська релігія.

Звичайно, Кроненберг провокує яскравими сценами калічення тіла, але це не порожня провокація. Канадець, який мовчав протягом 8 років (його попередній фільм «Зоряна карта» є однією з найгостріших сатир на збайдужілий від перенасичення Голівуд), каже нам, що у світі нігілізму, апатії та фетишизації гедонізму нам не вистачатиме болю, який все ж є невід’ємним елементом життя.

Важливий урок у часи масового узалежнення від чергових знеболювальних таблеток та опіоїдів, які замість того, щоб звільнити, замкнули нас у наркотичній клітці.

6. «Сядь за кермо моєї машини» (“Drive My Car”), реж. Рюсуке Хамагуті

Тригодинний, контемпляційний і дуже авторський японський фільм «Сядь за кермо моєї машини» – аскетичне, холодне, але надзвичайно зворушливе кіно. Знятий на основі оповідання Харукі Муракамі зі збірки «Чоловіки без жінок», «Сядь за кермо моєї машини» має ідеально філігранний сценарій і ретельну режисуру. Він не випадково отримав Оскар як кращий іноземний фільм.

Рюсуке Хамагуті зняв розповідь про втрату, травму та втечу. Втечу двох розбитих людей, які зустрічаються в Хіросімі – місті, що відродилося з руїн апокаліпсису. Юсуке (Хідетосі Нісідзіма) – актор і режисер, який несподівано втрачає дружину. Його особисте та творче життя розвалюється. Через два роки після смерті жінки він переїжджає до Хіросіми, де має поставити «Дядю Ваню» Чехова. Він роками експлуатує російського письменника, виставляючи його на одній сцені на різних діалектах і мовах (включаючи мову жестів). Цього разу він несподівано відмовляється від головної ролі, запросивши на неї молодого актора, телезірку Кодзі (Масакі Окада).

Юсуке підозрює, що в актора міг бути роман із його дружиною, він не може зіграти персонажа, який переплітається з його власною трагедією. Однак він хоче за допомогою Чехова глянути у вічі демонам, які мучать його.

Другим персонажем є його водійка Місакі (Токо Міура), якій доручено їздити на фетишизованому ним кільканадцятирічному червоному Saab 900. Обидва вони їздять Хіросімою – містом, збудованим із голосів духів, поглинутих атомною бомбою. Автомобіль стає їхнім мікрокосмосом, сповідальнею, домом. Чи також в'язницею? Він точно є прихистком.

Розкриття таємниць двох головних героїв, які походять із таких різних соціальних класів, відбувається повільно та дуже делікатно. Хамагуті скрупульозно вибудовує стосунки між героями, використовуючи не лише діалоги, а й візуальну символіку. «Сядь за кермо моєї машини» – це фільм про мистецтво, яке є не лише імітацією життя, а про мистецтво, яке є самим життям.

5. «Незнайома дочка» (“The Lost Daughter”), реж. Меггі Джилленхол

Меггі Джилленхол дуже цікаво підбирає репертуар як актриса. Проте виявляється, що як режисер вона має щодо себе ще більш інтригуючі ідеї. Її сценарно-режисерський дебют на основі на книги Елени Ферранте – це проникливий фільм про жінку з травматичним минулим.

Останніми роками Олівія Коулман зіграла низку видатних ролей («Фаворитка», «Корона», «Батько»), тут вона зіграла одну зі своїх найкращих ролей. У 2023 році на екрани вийде дуже особиста «Імперія світла» Сема Мендеса, де Коулмен зайшла навіть далі, ніж у Джилленхол.

Дія «Дочки» відбувається на грецькому острові, де Леонард Коен, подейкують, писав свої пісні в 1960-х роках. Туди приїздить Леда, професорка порівняльного літературознавства з Гарварду, та зупиняється у літнього хіпі Лайла (Ед Гарріс), який є місцевий мешканцем. На пляжі вона знайомиться з галасливою сім’єю американців і зав’язує з ними дивні стосунки, які відновлюють у пам’яті травму її молодості. Молоду Леду грає не менш чудова Джессі Баклі (обидві акторки отримали номінації на Оскар за свої ролі).

Цей фільм призначений для зрілого глядача, оскільки у зрілий, багатовимірний та дуже сміливий спосіб він торкається табу темної сторони материнства. Це історія про соціальні очікування, відповідно до яких жінка завжди має бути матір’ю ніби з обкладинок глянцевих журналів із ванільними картинками щасливої сім’ї з дітьми.

У той же час «Дочка» не є гнівним феміністичним маніфестом проти материнства. Джилленхол не йде легким шляхом. Вона ставить болючі та конфронтаційні запитання, відповіді на які є складними. При цьому режисерка чітко розставляє акценти та грає із символікою «райського острова».

У цьому фільмі є і пронизлива моральна драма, і елементи трилера. Назва фільму перекладається з оригіналу як «Загублена донька», але загубленими тут є значно більше людей.

4. «Холодний розрахунок» (“The Card Counter”), реж. Пол Шредер

Не закінчується і серія хороших режисерських робіт одного з найцікавіших американських кінематографістів, який у співпраці з Мартіном Скорсезе створив такі напружені й суперечливі перлини кіно, як «Таксист», «Скажений бик», «Остання спокуса Христа» та «Темна сторона міста», а сам зняв, зокрема, «Американського жиголо» та «Сині комірці».

Після чудової «Першої реформаторської церкви» 2018 року, в якій він послався на свого улюбленого Роберта Брессона, Шредер дав нам ще один моральний трактат, який відображає його християнське сприйняття світу – у минулому кальвіністське, а тепер пресвітеріанське.

Вілл Телл (Оскар Айзек) подорожує Америкою, заробляючи гроші за покерними столами у казино. Таємничий, відлюдькуватий і замкнений у собі, він пише щоденник у готельних номерах. Спочатку він обгортає кожен предмет меблів білим простирадлом. Він культивує свою самодисципліну, яка допомагає йому в покері, але також виражає його духовні потреби.

Телл – колишній військовий, якого засудили за катування підозрюваних у тероризмі в'язнів в Абу-Грейбі. Чи шукає він спокути та прощення? Чи звідси випливає потреба у білих накидках навколо? Чи, може, він не хоче залишати сліди ДНК у кімнатах, у яких зупиняється?

На своєму шляху він зустрічає Керка (Тай Шерідан), сина товариша з армії, який після пережитого в Абу-Грейбі покінчив життя самогубством. У розпаді сім'ї Керк звинувачує всю американську систему, яку уособлює таємничий майор (Віллем Дефо). Хлопець бажає кривавої вендети. Вілл бере хлопця з собою у мандрівку, намагаючись відрадити його від старозавітної помсти. Його спокута повинна прийти через прощення. Але чи можливо це в такому корумпованому та споганеному світі?

Пол Шредер запрошує нас у подорож на «злі вулиці», де мораль втоплена у калюжах гріха. Він ставить фундаментальні і дуже немодні у лаїцькому світі питання. Не випадково цей фільм продюсує Мартін Скорсезе, який на старості повернувся до католицької точки зору («Мовчання», «Ірландець»). Шредер із цього дуету завжди був більш заполітизованим і гнівно дивився на капіталізм. Я не завжди погоджувався з ним у його політичній емоційності, але духовність його фільмів мене завжди приваблює.

3. «Топ Ган: Меверік» (“Top Gun. Maverick”), реж. Джозеф Косінскі

Майже півтора мільярда касових зборів і чудові відгуки навіть від найвибагливіших критиків. Рідко буває, щоб гігантський касовий хіт мав також творчий успіх. Том Круз мав рацію, роками відмовляючись знятись у сиквелі, який не зміг би поставити покійний Тоні Скотт.

Але Джозеф Косінскі гідно замінив майстра екшну, автора такої класики, як «Справжнє кохання», «Багряний приплив», «Останній бойскаут» чи «Поліцейський з Беверлі Гіллз 2». Про цей фільм уже все написано (я теж написав чималий текст), тому вставлю сюди те, що я емоційно викинув у соцмережі через хвилину після виходу з кінотеатру.

Ось як виглядає ідеальний сиквел! «Топ Ган: Меверік» – найкраще повернення до кіно вісімдесятих з часів «Кріда». Це був схожий виклик. «Топ Ган» і «Роккі» визначили одне і те саме десятиліття. Джозеф Косінскі гідно замінив маестро Тоні Скотта, а Том Круз ідеально душевно втілює образ Маверіка, який бореться з докорами сумління через смерть Гуза.

Тут є данина пам’яті Айсмена (зворушливий епізод із хворим Велом Кілмером, який завдяки чудесам техніки знову говорить) і передача естафети новому поколінню. Поколінню зі смартфоном у руках і баченням олдскульного героїзму своїх батьків. Чоловічий світ все ще наповнений тестостероном, але на борт сходять і жінки-пілоти, а також Леді Гага з чудовою піснею, яка поєднується зі знайомим нам вбивчим саундтреком оригіналу.

Гучний, сповнений адреналіну та феноменальних піднебесних сутичок фільм, ода чоловічій дружбі, новий «Топ Ган» – це свято для дитини, вихованої на культі цього фільму епохи рейганізму. Сьогодні росіяни знову є поганцями, тому автори ідеально вписалися в новітні часи. Зрештою, F-14 все ще дає жару, хіба ні? Сходіть у кінотеатр і дозвольте «захопити ваш подих». Підписуюсь під своїми словами після другого сеансу, вже в домашньому кінотеатрі.

2. «Фабельмани» (“The Fabelmans”), реж. Стівен Спілберг

Минулого року мій рейтинг очолила «Рука Бога» Паоло Соррентіно. Це автобіографічний фільм про дорослішання в Неаполі, пронизане світовим божеством Дієго Марадони, а також історія про зародження любові до кіно. Серед кінематографістів стало модно розповідати про себе, віддаючи при цьому шану 10-й музі. Кеннет Брана отримав Оскар за схожий «Белфаст».

Також цього року одна з ікон незалежного кіно Річард Лінклейтер показав «Аполлон 10 ½: Дитинство космічної ери». Додамо до цього Альмодовара («Біль та слава»), а на нашому ринку – Патрика Вегу. Квентін Тарантіно також показав Лос-Анджелес часів свого дитинства в шедеврі «Одного разу в Голлівуді». Сем Мендес, чия «Імперія світла» з’явиться в польських кінотеатрах лише в березні 2023 року, також поєднує історію дорослішання у Великій Британії 70-х із магією традиційного кіно.

Стівен Спілберг теж забажав розповісти глядачам про те, що сформувало його як режисера і як на нього вплинуло розлучення батьків. «Фабельмани» повністю розвивають те, що уважні спостерігачі за фільмами Спілберга помічали ще з його ранніх фільмів. Розпад сім'ї Спілберга в підлітковому віці відображено в його найважливіших фільмах, від «Інопланетянина» і «Близьких контактів третього ступеня» до «Війни світів».

Тепер Спілберг, відкривши завісу, розповідає про шлюб своєї мами-художниці (Мішель Вільямс) і батька-інженера (Пол Дано) та їхні складні стосунки з другом сім’ї (Сет Роген), у якого був роман з його матір’ю. Спілберг (його альтер-его Семмі грають Матео Зоріон Френсіс-Дефорд і Габріель Лабелль) виявив це, монтуючи відео, яке він зняв під час сімейної подорожі.

Чи це надмірний ексгібіціонізм триразового володаря Оскара? Спілберг переконує, що батьки заохочували його зняти їхню історію. Він малює образ Америки 1960-х років, спочатку в Арізоні, а потім у Каліфорнії, куди родина Фабельманів переїхала через роботу батька. Ми бачимо перше кохання Семмі, зіткнення з антисемітизмом (він був єдиним євреєм у школі) його друзів і захопленням дівчат.

Однак найважливішою сюжетною лінією фільму є зародження любові Спілберга до кіно. Змалку хлопець знімав з друзями аматорські фільми і все більше відкривав у собі творчу душу, близьку материної. Режисер показує, як народжувалося його кінематографічне візіонерство та винахідливість, завдяки яким він подолав бюджетні обмеження військових фільмів, які він знімав разом із друзями.

У роботі над «Врятувати рядового Райана» він вже не мав обмежень, але винахідливість у найважливіших планах народилася раніше. Можна зрозуміти, чому донині він любить по черзі робити магічне кіно для масової аудиторії, таке як «Парк Юрського періоду», «Індіана Джонс» чи «Першому гравцю приготуватися» та повчальні картини, наприклад, «Лінкольн», «Четверта влада» чи «Список Шиндлера».

Майбутній лауреат премії Оскар за фільм «Врятувати рядового Райана» та режисер «Індіани Джонса» змалку хотів робити видовищне та грандіозне кіно. Згодом він зустрівся зі своїм кумиром, легендарним режисером Джоном Фордом, якого у «Фабельманах» феноменально зіграв сам Девід Лінч. Саме Форд та божевільний брат бабусі, цирковий артист Борис (Джадд Хірш) змушують Семмі усвідомити ціну мистецького генія та входження до голлівудської «фабрики мрій».

«Фабельмани» – це прекрасна історія про любов до кіно та відкривання митця в собі. Це також історія про дорослішання, батьківську любов і дозрівання до складних, але необхідних екзистенціальних рішень.

1. «ІО» (“IO”), реж. Єжи Сколімовський

Прогнозую, що Єжи Сколімовський отримає за цей фільм як мінімум номінацію на Оскар. У найважливіших прохнозах щодо найкращих фільмів року «IO» займає високі позиції, а New York Times навіть поставила фільм на перше місце у своєму рейтингу.

Колись я вже писав, що Єжи Сколімовський зняв один із найкращих фільмів про вигнання та відторгнення. «Місячне сяйво» 1982 року отримало нагороду за сценарій у Каннах. Через 40 років приз журі того ж фестивалю отримує інший фільм Сколімовського «ІО». Це також фільм про вигнання, відторгнення та вічне поневіряння. Цього разу відторгненим є не польський емігрант, який не може повернутися на батьківщину через воєнний стан. Тепер у вигнанні перебуває осел, який прагне лише того, що він дає своїм господарям. Він прагне любові.

Сколімовський зняв свою версію «Навмання, Бальтазаре» Робера Брессона (1966). Це не ремейк, а данина цьому легендарному шедевру, проте водночас це окремий і особистий голос Сколімовського. Фільм Брессона є алегорією християнської притчі. Сколімовський і Ева Пясковська, яка є співавторкою сценарію, не уникають тонкого християнського символізму, але йдуть в іншому напрямку. Як у Брессона, так і в Сколімовського ми дивимося на світ з точки зору творіння, яке вирушає в одіссею по зіпсованому світі.

Польський режисер уникає відкритої християнської символіки. В «11 хвилинах» Сколімовський також сильно її замаскував. Тут хрест прихований на шкурі сардинського ослика. Це специфічна на вигляд тварина з чорною смугою, яка тягнеться від верхівки голови через спину до хвоста і перехрещується на рівні його передніх ніг. Тож ІО носить хрест буквально на спині. Аж до своєї Голгофи.

«Не варто приписувати цьому фільму багато задумів, адже справжній задум один: обурення через руйнування світу. Це мій протест проти того, наскільки ми безжальні до тварин», – сказав Сколімовський в інтерв’ю, яке я мав честь і задоволення взяти у нього для порталу Interia.pl. Режисер також сказав мені, що «IO» – його перший фільм, у якому він повністю ідентифікує себе з головним героєм.

Так само, як і великий теолог кінематографічної природи (рік тому його «Таємне життя» потрапило до мого рейтингу) Теренс Малік, Сколімовський бачить у природі та тваринах божественний елемент, який ми вбиваємо. Однак польський автор не бере на себе роль моралізатора. Він – сповнений песимізму спостерігач, який точково й чітко таврує нас за наш підхід до тварин. Ослина одіссея від Польщі до Італії показує наше найгірше, але іноді й благородне обличчя.

Сколімовський у кожному кадрі показує, що він все ще режисер, який чудово почувається у світі формальних експериментів. На наступних кадрах також видно, що режисер «Крику» є художником, для якого структура, колір і насиченість барв є вкрай важливими. Вражає використання синіх і червоних фільтрів, що посилюється монументальною музикою Павела Микетина. Захоплює те, що 84-річний кіноветеран зняв настільки сучасний, формально сміливий і безкомпромісний фільм.

Це перший фільм Сколімовського, в якому видно настільки велику емпатію та любов режисера до свого героя. Ця любов сяюча і заразлива. Перше, що я зробив після повернення з кінотеатру, це міцніше обійняв свою німецьку вівчарку. Можливо, Сколімовський і песиміст, але завдяки його пронизливо гуманному фільму світ став трохи кращим. Для мого пухнастого друга – точно.

– Лукаш Адамскі
– переклала Марія Шевчук

TVP ЕЖЕНЕДЕЛЬНИК. Редакторы и авторы