Рік тому ця інформація викликала б бурю в ЗМІ. Натомість восени 2022 року на тлі нових наступів в Україні, вибухів газопроводів і в тіні ядерного шантажу зведення з Мінська приходять майже непоміченими. Можливо, про них заговорять гучніше, коли через кілька днів білоруська міліція почне силоміць викидати на асфальт Майдану Незалежності парафіян, мощі та святі образи?

Проте події, що відбуваються цими днями, є як переломними, так і показовими. У четвер, 6 жовтня 2022 року, муніципальна влада розірвала з парафією св. Симеона і Олени договір оренди, який відразу набрав чинності. За інформацією з курії, парафії дали «два-три дні на те, щоб вивезти з будівлі належне їй рухоме майно».

Це не вперше, коли на долю цієї парафії випадають випробування. «Червоний костел», одна з найхарактерніших будівель Мінська, стоїть у центрі міста порівняно недавно з 1910 року – за цей час його вже двічі десакралізували. У 1932 році в її вітражі навіть вивісили полотно із зображенням гігантської голови Леніна. Що тепер чекає на найсхідніший в Європі неороманський костел?

Невідомі зловмисники знову в дії

Події останніх днів тим часом розгортаються в послідовності, якою б не погребували автори другосортних трилерів.

Напад невідомих зловмисників стався тиждень тому, в ніч з 25 на 26 вересня. Вони розбили вікно в будівлі вікаріату (не костелу!), яке було захищене декоративними ґратами, з такою силою (це був вітраж з міцними металевими рамами) і точністю, що дозволило через округлий отвір влити достатню кількість розчинника, щоб загорівся розміщений за кілька кроків від вікна генофлекорій (колінник).

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
  Гуркіт і дим насторожили чергову, яка тоді наглядала за парафіяльним будинком: за кілька хвилин на місце події прибула не лише викликана бригада пожежників, але й міліція, представник прокуратури та наряд ОМОНу. Вже 30 вересня Комісія з надзвичайних ситуацій при МВС Білорусі наклала заборону на експлуатацію будівлі. Хоча пожежна бригада гасила пожежу водою, на думку Комісії, це був не підпал, а «коротке замикання систем сигналізації» та пожежних датчиків. І при цьому закрили церкву: спочатку «з метою відкачування води, що залишилася після гасіння пожежі»(!), потім – для ремонту сигналізації. Однак це було одностороннє рішення – ні з курією, ні з парафіяльною владою ніхто не радився.

Того ж дня було відключено електропостачання на земельній ділянці, де знаходиться костел і парафіяльна будівля. Патрулі ОМОНу перешкоджають парафіянам зібратися для молитви на могилі засновника храму, двічі лунали погрози розігнати хресний хід, який обходив будівлю.

Уся ситуація виглядає як у творах Кафки: може навіть скластися враження, що експертний висновок про причини пожежі був написаний ще до невдалого підпалу. Абсурд слідує за абсурдом, парафіян відсилають за додатковою інформацією за номером телефону парафіяльної канцелярії, де... вимкнули електрику. Невже мінських католиків дійсно збираються розігнати – втретє за сто років?

Вся ця історія була б ще більш обурливою, якби в інтер'єрі була імпровізована каплиця. Але костел з нетиповими для католицьких святинь покровителями – св. Симеоном і Оленою – має особливу історію, якої, схоже, не знають сучасні мінські чиновники.

Genta Albarutheni, natione Poloni

Храм з червоної цегли (звідси й назва) був побудований на початку ХХ століття вартістю майже півмільйона срібних рублів. Дозвіл на його зведення вдалося отримали, після кільканадцяти років старань, лише після революційних потрясінь 1905 року. До цього всі зусилля польської шляхти фактично відкидалися петербурзьким союзом трону і вівтаря. Міська і православна влада грали з поляками в «доброго і поганого поліцейського», лише іноді міняючись ролями: коли губернатор давав згоду на будівництво католицького костелу, то протестував православний єпископ; а коли вдавалося обласкавити єпископа, то енергійно протестував бургомістр.

Втім, навіть відлига 1905 року, можливо, не відбулася б, якби не рішучість землевласника Едварда Войніловича.

Він вмів думати глобально! Поміщик герба Сирокомля, випускник Петербурзького технологічного інституту, який мріяв про кар'єру інженера, який змушений був повернувся зі стажування в Німеччині та Бельгії, щоб вступити у володіння маєтками в Пузові та Савичі поблизу Слуцька. Проте не писана була йому й доля вірного патріотичним ідеалам гречкосія: він є одним із засновників Мінського сільськогосподарського товариства (єдиної організації, в яку могли об'єднуватися польські землевласники в Північно-Західній губернії), а з середини 1880-х років – його головою. Засновував страхові товариства, позичково-ощадне товариство, а також, коли дозволили, школи, бібліотеки та музеї. Коли назріла потреба, він без особливого ентузіазму, але з переконанням балотувався на виборах до Першої Думи.

Його «Спогади...» (видано мікроскопічним накладом у 1931 році, а вдруге видання – лише кілька років тому), а також різноманітні згадки про нього мінських мемуаристів і завсідників, від Мельхіора Ваньковича до Міхала Криспіна Павліковського, показують його як найщирішого громадянина Великого Князівства, якого тільки можна собі уявити. Стриманий, далекий від ідеалізму і декларативності «крайовців», що діяли у Вільнюсі, локальну, «крайову» ідентичність мав у крові. На той час поняття «екуменізм» не було широко розповсюджене – але якби воно було, то Едвард, який у дитинстві роками був змушений відвідувати православні богослужіння (після Січневого повстання царська влада закрила всі католицькі храми в Литовсько-Білоруській губернії), і декларував себе «білорусом за походженням, поляком за вихованням та культурою», відчував би себе в ньому цілком комфортно.

Рішення вкласти свої сили, авторитет і величезні кошти в будівництво костелу в Мінську було підкріплено не тільки вірою і бажанням Войніловича послужити суспільству, а й особистою трагедією: його син Симеон помер в 1897 році, а дочка Олена – шість років по тому. Але фундатору завжди була притаманна ідея об'єднувати співгромадян, а не розділяти їх: звідси і покровителі свята Олена та «русифікований» варіант св. Шимона, тобто Симеона – двоє святих, яких вшановують як в католицизмі, так в православ'ї.

Дорозкольний стиль, цегла з Ченстохови

Звідси й готовність, зголошена під час складних, обережних переговорів з царською владою, заснувати православну церкву, якщо не вдасться досягти домовленостей про католицький храм, але за умови збереження святих покровителів. Звідси також походить рішення про незвичний (і вкрай немодний як на початок ХХ століття, коли в церковній архітектурі панувала неоготика!) стиль храму. Войнілович обрав неороманську формулу, будучи переконаним, що романський стиль був останнім стилем, який поділяли обидві церкви перед схизмою 1054 року, і запросив з Великопольщі архітектора Томаша Пайздерського, який спеціалізувався на неороманськіх творах.

Цеглу довелося везти аж з Ченстохови, а мармур – з Кельце, і сума з 300 000 срібних рублів зросла до півмільйона. Внутрішні роботи в храмі, який був відкритий і освячений у 1910 році, тривали до початку війни. А далі – почався хаос.

Едвард Войнілович пережив не лише Велику війну, революцію, німецьку окупацію та подальші потрясіння: у 1918 році він підтримав активістів Білоруської Народної Республіки, а у 1920 році – відчайдушні зусилля слуцьких повстанців, які в ім'я Вільної Білорусі (і за кволої польської підтримки) вирушили восени на розгром більшовиків. Після цього – залишився з гірким хлібом вигнання, бо саме так сприймав себе володар Пузова і Савичів, доживаючи свої дні у скромній орендованій квартирі в Бидгощі. «Вигнаний з рідної землі Ризьким договором, / я мусив топтати чужі поля», – було написано в його епітафії. Сам він перед смертю у червні 1928 року свій життєвий шлях описував менш пишними словами. «Вся моя праця була перекреслена в Ризі і покрита попелом забуття», – писав він професору Мар'яну Здзеховському у грудні 1925 року.

Він і сам роздмухував цей попіл, відстежуючи, в тому числі через своїх друзів і прихильників в МЗС, ситуацію в Мінську. Про закриття «Червоного костелу» у 1923 році він, безумовно, дізнався. Дев'ять років потому, у 1932 році, в часи, коли радянська влада створила в Білоруській РСР так званий Польський національний район імені Фелікса Дзержинського (Дзержинщина), у приміщенні костелу відкрили Державний польський театр. Після початку операції «Польща» театр одразу закрили, а в костелі відкрили кінотеатр.

Богослужіння в костелі св. Симеона і Олени знову почали відправлятися після вступу німців до Мінська влітку 1941 року. Це тривало протягом трьох років. Лише восени 1988 року мінські католики знову змогли звернутися про повернення храму. Через два роки, 15 квітня 1990 року, вони отримали дозвіл на відправлення богослужінь, але не на повернення храму.

Об'єкт стратегічного значення

Навіть під час «медових місяців» перебудови, а потім і в перші роки незалежної Білорусі влада не погоджувалася на повернення «Червоного Костелу», хоча багато костелів по всій країні повертали тоді у власність католиків. Чому такий опір? Швидше за все йшлося про значення найвідомішої парафії в Білорусі, але могли бути й інші міркування: костел стоїть на площі Незалежності, за два кроки від будинку Центральної виборчої комісії та гігантських урядових будівель. У 1905 році це було далеко від головної осі міста, а сьогодні? Чи держава може втратити контроль над таким стратегічно важливим об'єктом?

І так вдалося досягнути чимало: в костелі служилося до восьми богослужінь на день, в його підвалі створено греко-католицьку (уніатську) каплицю, в його стінах діяли два театри й хор, а також роками функціонували структури Спілки поляків у Білорусі, навіть після її офіційного розпуску. Влітку 2006 року з Бидгощського цвинтаря сюди також було перенесено останки Едварда Войніловича, а через десять років, 10 квітня 2016 року, розпочався його беатифікаційний процес, який триває досі. Засновника костелу вже можна іменувати в офіційних документах терміном «Слуга Божий», а в разі успішного завершення процесу беатифікації він стане першим білоруським святим...

Підписаний у 2013 році договір з комунальним підприємством «Мінська спадщина» гарантував вірянам безстрокове користування храмом – до четверга, 6 жовтня 2022 року. Парадоксально, але певну надію на успішне вирішення конфлікту дає позиція Мінської апостольської нунціатури, яка відмовляється давати будь-які коментарі щодо ситуації: це може свідчити про те, що переговори ще тривають. Однак, якщо мінська влада не змінить свою позицію, то костел святих Симеона та Олени втретє за сто років зазнає запустіння. Цікаво чи влада, як і у 1932 та 1944 роках, знову вирішить переплавити дзвони, які цього разу були відлиті в Польщі й подаровані парафії три роки тому? –Богдан Місь

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

–Переклав Юрій Ткачук

Під час написання тексту були використані матеріали телеканалу «Белсат», публікації газети «Głos znad Niemna», а також інформація, що з'являється на порталі «Телеграф».