Романтика авіаперельотів (та ще на Крайній Півночі!) промовляє до всіх: найкращим доказом є наш класик Януш Майснер, який в 1946 році, повернувшись із туманної Англії на батьківщину, швидко покинув писання про «Жало Геновефи» і взявся за солідну, соцреалістичну прозу про найкращу у світі радянську авіацію швидкої допомоги, яка долає сотні кілометрів у крижаних вітрах і темряві полярної ночі до складного випадку арктичного правця («На Таймирі помирає людина», Міністерство національної оборони, 1952).

Але куди там подвигам лейтенанта Ґонара порівняно з подвигами п’яти радянських авіатранспортних полків, які транспортували винищувачі та запаковані вантажні літаки з Фербанкса на Алясці до Красноярська й далі на фронт? Цей гігантський шлях майже не описаний в анналах Другої світової війни. Плавання «жорстоким морем» (Північною Атлантикою від США до Великої Британії, Льодовитим океаном від США, а з часом і від Великої Британії до СРСР) пам’ятають усі. Згадуються повітряні десанти на окуповану Європу, «іранський шлях», яким вантажі йшли на північ із портів британського Іраку та Індії. Але про шлях з Аляски в Сибір («Алсіб»), прокладений вісімдесят років тому, 29 вересня 1942 року, пам’ятають лише військові історики.

Зупинка Аляска, зупинка Якутськ

А це було надзвичайне завдання. Відстань від Фербанкса на Алясці до Красноярська мав 6500 км, понад п’ять тисяч з яких по території СРСР. Щоб долетіти з американських заводів на фронт, літаку доводилося пролітати понад 15 тисяч кілометрів. У той час такі перельоти не були легкими, маршрут був розділений на п’ять ділянок: перший радянський полк перекидав літаки з Фербанкса в якутський аеропорт Уелькаль недалеко Анадиру, наступні обслуговували ділянки Анадир – Сеймчан, Сеймчан – Якутськ, Якутськ – Кіренськ, і далі до Красноярська...

Задля резервних маршрутів і посадкових майданчиків у Сибіру тоді було побудовано 16 аеропортів, три радіолокаційні станції, мережу ангарів, складів палива, готелів і навчальних центрів. Успіхи цивільної авіації на Далекому Сході, одного з лейтмотивів радянської повоєнної пропаганди, здебільшого базувалися на структурі, розробленій ненависними янкі.

А який трафік був на трасі! У 1942-1945 роках з Фербанкса до СРСР було передано майже вісім тисяч літаків. «Колимські зеки» тільки голови задирали: 729 бомбардувальників B-25, 2396 винищувачів P-63, 2616 – P38, 707 найбільших на той час транспортних літаків Si-47.

Підписуйтесь на наш фейсбук А вони летіли не порожняком: у них були «Вілліси» і локомотиви, розібрані на частини, верстати і бетонозмішувачі, швейні і письмові машинки, канцелярське приладдя і капсули для протитанкових мін, порошкоподібні і заморожені яйця, хірургічні голки і чиказька тушонка, а також посли Максим Литвинов та Анатолій Громико. А ще, як можна довідатися із записів, 506 тонн слюди (на ізолятори).

Були й аварії. Точніше 279, з них 39 катастроф, в яких загинув весь екіпаж. Крім того, майже сотня вимушених посадок (тріск зламаних сосен, зеки знову задирали голови). 49 серйозних аварій – а ця статистика не враховує вимушені зупинки у Фербанксі, де радянські інспектори розставляли американський персонал по кутах, розглядаючи кожну подряпину в баласті як саботаж.

Але й зарплата була солідна: за політ на винищувачі за маршрутом Анадир-Сеймчан і далі до Якутська льотчик отримував 700 рублів і звільнення від військової повинності, радист – 450 рублів. Тож літали наввипередки, не чекаючи нагород. А їх теж було чимало: п’ять авіаційних полків нагороджено орденом Червоного Прапора.

Ура за Рузвельта!

А все це не мало бути аж так, тому що концепція надання військової позики (фактично названо це позикою, але насправді було пожертвуванням) Радянському Союзу рішуче оскаржувалося значною частиною американців, незалежно від поділу на партії, як це чудово описує Пьотр Заремба в останньому томі своєї історії Сполучених Штатів.

Однак коли було прийнято рішення про ленд-ліз для дядька Джо, США вирішили віддати все що могли. Вище ми коротко окреслили цей список, але треба також додати до нього рішення, важливі для американської збройової промисловості під час війни, і відкриття у Фербанксі, тоді ще сонному містечку на Алясці, гігантської пересильної бази, яку заселили кілька сотень радянських громадян – льотчиків, перекладачів, інженерів і розвідників.

Тому вживаю цей трохи придворний тон, бо рішення виявилося настільки ж щедрим, як і наївним.

Менше з тою базою у Фербанкс, хоча, можливо, варто було б приділити їй трохи більше уваги, ніж досі робили це історики. Описи, зібрані в одному з небагатьох напіваматорських видань «Pipeline to Russia» (Anchorage, 2016), пов’язаних з Алсібом, є цікаві, передбачувані та комічні.

Розповіді стареньких вже на початку 21-го сторіччя місцевих траперів та інженерів, яких опитував автор книжки Олександр (Саша) Доліцький (особливий персонаж: політичний емігрант з 1981 року, який очолив дослідження російської та радянської присутності на Алясці у провідних університетах цього штату!), є передбачувані. Совіти були життєрадісними, енергійними, дуже стриманими у розповідях про батьківщину, але з широкою відкритою душею, коли йшлося про братерство по зброї.

З їх ініціативи келихами з бурбоном піднімалися часто тости за головнокомандувачів. «Ура за Сталіна! Ура за Рузвельта!» – лунало під низьким небом у дні, коли пурга з Берингової затоки перешкоджала польотам. «Ані місцеві жителі, ані пілоти американської армії не були тверезниками, – розповідає Білл Шоппе, авіамеханік на пенсії, – але те, як пили радянські пілоти, відбирало нам мову. Вони сиділи за столиком по четверо-шестеро, випивали п’ять-сім кварт (американська кварта – близько 980 мл) Бурбона – і летіли».

Якщо пурга не вщухала, починалися танці. На фотографіях з казино, уміщених у книжці, можна побачити пари, що танцюють гопака, кружляють у малоросійських оберках або унтер-офіцерів, що витанцьовують козачка. При цьому вони тримали шик. «Ми були вражені кількістю парфумів, які вони виливали на себе (знову Шоппе): ми часто сиділи тільки в чоловічій компанії, біля каміна, розмовляли про техніку польотів, а вони виливали на себе жіночі парфуми прямо з флаконів. Ми не знали, як це сприймати». Проте не йшлося про подальше зміцнення відносин; як додає два речення нижче автор опису, «можливо, це було пов’язано з тим, що, як ми зауважили, вони не знали що таке антиперспіранти».

Введені в оману

Вони не знали, що таке антиперспіранти, але знали комерційну цінність інших товарів, тому в Анкориджі швидко зник аспірин, наперстки, швейні голки і, дякуючи галантності радянських офіцерів, колготки, панчохи та жіноча білизна: атакували галантерейні магазини.

Дружба також була. Шоппе, простий льотчик, донині пам’ятає чудові недільні вечори вдома у «капітана Губіна», доброго велетня, який оселився в Анкоріджі зі своєю дружиною та двома дітьми, гігантські порції бульйону та яловичого язика у сірому соусі, які подавала жінка Губіна – і з перспективи кількох десятиліть не цікавить його те, що капітан Губін (як, мабуть, переважна більшість радянських мешканців бази) виявився, у світлі післявоєнних розслідуваннь ЦРУ, агентом Смершу і військової розвідки.

Тому що розвідувальна робота була майже такою ж масштабною, як торгівля колготками. Президент Франклін Рузвельт де-факто дав згоду на створення екстериторіальної радянської військової бази на території США (Губіна запрошувала нас на обіди, але американській стороні було заборонено заходити в ангари, офісні будівлі та радянські казарми). Фербанкс знаходиться досить далеко від Нью-Йорка та Вашингтона, що було перевагою, але відправна точка була чудовою.

Деякі військові історики (це лише припущення; відповідні документи США ще не розсекречені) вважають, що саме через Аляску до Москви були відправлені деталі Манхеттенського проекту, тобто інформація про створення першої атомної бомби. Майже напевно, цим шляхом до СРСР були передані призначені на металобрухт трафарети, що використовувалися для друку банкнот, вкрадені з вашингтонської компаніії з виробництва цінних паперів...

Але залишмо шпигунство. «Там, де двоє радянських військових, три шпигунські мережі», говорить старе аляскинське прислів’я, ризик був частиною вартості авіаперевезеннь, і, зрештою, не всі американці у Фербанксі були такими наївними, як Білл Шоппе. Набагато більш обтяжливим для адміністрації Рузвельта є дещо інше: той факт, що з самого початку, проектуючи ленд-ліз, вона відмовилася від контролю над фактичним призначенням, розташуванням, використанням і зносом техніки, що поставлялася.

«Вілліс» генерала

«Вілліси», верстати і тушонка відправлялися (безмитно) на транспортних літаках Si-47, люки винищувачів запихалися голками, таблетками і пеніциліном. А що далі? Нечисленний американський дипломатичний персонал у Москві не допускався до складів: їх не повідомляли про графік і кількість поставок. Стислі (з часом усе лаконічніші) подяки за «подаровану техніку, знищену на полях битв, яка сприяла перемозі» – ось, власне, і все, що відомо з радянських репортажів.

Незабаром після війни їх замінили претензії: ще в 1962 році генсек Микита Хрущов заявив у промові на з’їзді КПРС, що «під час Другої світової війни американські монополісти заробили на поставках техніки мільярди доларів. Розпаслися на крові радянських людей!».

Що там було з цією кров’ю, також не все зрозуміло. Який відсоток військової техніки, відправленої зі США, пішов на фронт, а який – на склади, із заміром використати її в наступних протистояннях? Бомбардувальники B-25 справді поповнили радянський повітряний флот. «Вілліси» буксували у багнюці, на шляхах 1-го і 2-го Білоруських фронтів – старші пам’ятають їх з фотографій чи з «Чотирьох танкістів». А решта?

Американські ветерани Корейської війни (1950-1953) з подивом згадували джипи і легкі танки, на яких їх атакували корейці і «китайські добровольці», добре забезпечені (і дуже знайомі) корейські вузли зв’язку і польові госпіталі...

У наші дні, коли всі дивуються техніці, витягнутій із російських армійських складів, я собі так думаю, а чи раптом якась ракета з подарованих Україні пускових установок HIMARS не влучить у броню штабної машини, яка летіла до Красноярська з Фербанкса 80 років тому? І чи вважатиметься такий випадок братовбивчим пострілом, дружнім вогнем?

– Войцех Станіславськi
– Переклала Аліна Возіян

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори