Спочатку я хотіла розпочати з оплесків: як добре, що саме на Жолібожі, біля входу до костелу, який відвідує вся Польща, тому що тут знаходиться могила отця Єжи Попелушка, пролягає вулиця Фелінського. Це як зустріч святих, з довоєнного часу, і так далі, і так далі... Але щось мені не вкаладалося і я вирішила це перевірити, а водночас відвідати могилу отця Єжи (що виявилося дуже доречним, бо пізно увечері я зустріла там трьох підлітків, які прийшли помолитися і це додало мені оптимізму, щоб не говорили про те, що молодь відвертається від релігії).

Перш ніж перейти до підсумку, я хотіла б додати, що розмовляла з п’ятьма знайомими, четверо з яких жили в ілюзії, подібній до моєї: що перед відомим костелом св. Станіслава Костки на Жолібожі є вул. Зиґмунта Щенсного Фелінського. Але ні! Так, це вулиця Фелінського, але Алоїза. Щоправда, це дядько варшавського архієпископа, але вони навіть ніколи не зустрілися, бо Алоїз помер (1820) до народження свого племінника (1822).

Дядько Алоїз був видатною постаттю. Походив з Волині, з патріотичної родини, приєднався до повстанців і навіть був одним із секретарів Тадеуша Костюшка, тож не дивно, що потім він двадцять років укривався у маєтку свого брата у Воютині. Повернувшись у 1815 році до Варшави, поставив свою п’єсу «Барбара Радзивіловна», яка стала дуже відомою. Але в історію Алоїз Фелінський увійшов головним чином завдяки віршу, який і сьогодні співається в костелах нарівні з польським гімном, тобто «Боже, що Польщу...».

Підписуйтесь на наш фейсбук Але тут є ще одна пастка: не всі знають, хто є автором слів «Боже, що Польщу...», а ті, хто знають, що Фелінський, думають, що архієпископ (пропоную зробити швидке опитування серед друзів, зокрема духовенства). Щоправда, він теж писав вірші.

Доктор Агата Клосек з Варшавського університету в червні цього року під час конференції, присвяченої Зиґмунту Щенсному Фелінському, сказала, що хоча архієпископ Фелінський почав створювати літературні тексти лише у засланні, у Росії, у віці понад 40 років, вони витримують випробування часом. Крім чудових проповідей, він писав дуже цікаві і літературно опрацьовані щоденники, філософські есе на соціальні теми, вірші та поеми.

Крім того, він мав не тільки богословську та філософську освіту, а й наукову, оскільки закінчив математичний факультет Московського університету, де навчався у 1839-44 роках. Потім навчався в Парижі, у Сорбонні та Колеж де Франс. Він дружив з Адамом Міцкевичем, був близьким товаришем Юліуша Словацького, близько був знайомим з князем Адамом Чарторийським.

Генетичний патріотизм

Але почнемо з самого початку: народився він у родовому маєтку Воютин, що на Волині, у щасливій, дуже численній родині: з одинадцяти дітей шестеро пережили дитинство, а він разом із сестрою Пауліною після смерті батька (1833) та зіслання матері Єви Фелінської до Сибіру за незалежницьку діяльність разом із Шимоном Конарським (1839), були опорою для решти братів і сестер.

Майно було конфісковано, сім’я залишилася без притулку і жодного захисту. Якби не рідні та друзі, доля молодої родини Фелінських була б трагічною. Подолянин Зенон Бжозовський взяв під опіку обдарованого, працьовитого, дисциплінованого хлопця і саме він заплатив за його навчання, знайшов йому роботу, а потім у 1847 році відправив до Парижа.

У Парижі Зиґмунт Фелінський долучився до політичного угруповання «Готель Ламберт», брав участь у вечорах, що відбувалися щочетверга, і всім серцем віддався «національній справі». На сайті zfelinski.blogspot.com читаємо: «коли світанок „Весни народів” охопив Європу (1848 р.), разом із друзями та Юліушем Словацьким він поїхав до Познані, де взяв активну участь у фінальній фазі повстання, будучи у партизанських лавах». Він брав участь у сутичці під Стеншево та у битві під Рогаліном, де був поранений, дійшов також до Конажева.

«З цього моменту його патріотизм набув іншого виміру: від програми збройної боротьби до програми боротьби внутрішньої. Шлях до свободи своєї батьківщини він бачив у її моральному, духовному та релігійному відродженні», – наголосив архієпископ Станіслав Ґондецький, відкриваючи цього року Великопольський шлях святого Зиґмунта Щенсного Фелінського, який веде від Коморників через Конажево, Тшцелін, Стеншев, Лодзь, Мосіну, Роґалінек аж до Роґаліна.

Найкращий священик у Росії

Тим часом настає 1849 рік: Фелінський у чині поручника їде до Парижа, де йому прийшлося відпровадити в останню путь свого найближчого друга. Юліуш Словацький помер у його присутності, обдарований таїнствами, примирений з Богом.

Фелінський повертається на батьківщину і в 1851 році вступає до духовної семінарії в Житомирі, щоб невдовзі перейти до знаменитої Петербурзької духовної академії, що мала чудових професорів і амбіції поширити католицизм на всю Росію. Через чотири роки він висвячується на священика.

Він був незвичайним, добрим і сьогодні прикладом священика зі свідомим, зрілим покликанням, що мав багатий життєвий досвід, в тим військовий, добре освіченим.

Перш ніж через два роки він був призначений капеланом, духовним отцем і професором філософії у своїй Духовній академії, він зумів заснувати римо-католицький притулок для бідних і жіночу релігійну конгрегацію «Родини Марії», якій він довірив опіку над сиротами і старцями в притулку.

Конгрегація була продумана дуже ретельно, тому що релігійне життя велося таємно, а назовні сестри діяли в Притулку для бідних, який навіть мав право на власну каплицю. Таким чином молодий священик перехитрив царську владу, хоча, напевно, це не дуже відповідне слово для майбутнього святого.

Більше того, принципи організаційної та духовної роботи згромадження були ним розроблені таким чином, що воно діє донині та провадить школи, дитячі садки, будинки престарілих у 145 релігійних домах у Польщі, Бразилії, Італії, Білорусі, Україні та Росії. Вистояло попри багаторічні проблеми із затвердженням законодавчих актів, заборони та війни. Воно постійно розвивалося, а під час Другої світової війни займалося порятунком єврейських дітей під керівництвом безстрашної матері-настоятельки Матильди.

Відносно молодий священик Фелінський прославився в Петербурзі як видатний проповідник і харизматичний, як би ми сьогодні сказали, душпастир, а також сповідник і духовник. Кілька російських аристократів під його впливом перейшли на католицизм, Анета Мальцова приєдналася до Згромадження Сестер Родини Марії, а імператорський ад’ютант барон Леонтій Павлович Ніколаі вступив до ордену картузіанців і виїхав до Гренобля.

Отець Фелінський, як професор Духовної академії, не обмежувався лекціями та екзаменами. «Всупереч значній частині тогочасного духовенства, яке боялося світської влади і часто вислужувалося, він представляв новий тип священика: освіченого, добре знаючого свої права та обов’язки, слухняного церковній владі, лояльного до світської влади, без зради чи таємних змов, але сміливо висловлював свої переконання та був здатний протистояти тиску уряду, спрямованому проти Церкви», – написала сестра д-р Антонієтта Фронцек, чудова архівістка і невтомна дослідниця життя святого засновника конгрегації.

До Ватикану дійшли чутки, що «добрі і злі вважають його найкращим священиком Росії».

Отже, коли 6 січня 1862 року поширилася новина про те, що Папа Римський призначає отця Зиґмунта Щенсного Фелінського архієпископом Варшави, у католицьких колах Санкт-Петербурга з’явився смуток. Тим більше, що ласкавий до поляків папа Пій IX здійснив це призначення дуже поспішно, «через нещасливе становище країни».

Під час зустрічі з царем Олександром ІІ новий архієпископ не приховував, що «якби народ не послухав моїх слів, через що відчув би небезпечні наслідки репресій, я перш за все виконаю свої обов’язки пастиря і розділю нещастя мого народу, навіть якби він сам став винуватцем своїх нещасть».

Вважали його царським агентом

Ситуація у Варшаві вже була дуже напруженою: кілька місяців тривав воєнний стан, комендантська година, арешти, ув’язнення та висилка мирян і духовенства до Сибіру.

Церкви чотири місяці були закриті церковною владою на знак протесту проти кривавих репресій 27 лютого 1861 року.

Того дня варшавські студенти організували демонстрацію. Її учасники вимагали, зокрема, звільнення заарештованих під час попередньої демонстрації 25 лютого 1861 р. На Краківському передмісті російське військо відкрило вогонь по демонстрантах. П’ятеро людей загинули від куль. Під час заворушень поліція та російська армія штурмували храми, де переховувалися демонстранти. Тому на знак протесту незабаром їх закрили. На знак солідарності з католиками рабин Ізаак Крамштик наказав закрити всі варшавські синагоги.

8 квітня на Замковій площі царське військо знову розстріляло чергову демонстрацію, символом якої став учень рабинського училища Міхал Ланді, який загинув із хрестом в руках, який перед тим взяв з рук одного з убитих.

У такій атмосфері 9 лютого 1862 року новий архієпископ прибуває з Санкт-Петербурга, до того ж перед його приїздом розходяться чутки, що саме цар запропонував Ватикану його кандидатуру.

«Він намагався заспокоїти революційні настрої, внести в столицю „дух відродження” – моральний, соціальний і духовний», – пише сестра д-р Антонієтта Фронцек.

Перш за все, новий архієпископ наказав відкрити всі храми, але раніше зустрівся з духовенством, яке, як прямо сказав про це о. д-р Роберт Оґроднік з Люблінського католицького університету, вбачало у ньому царського агента.

Політичний в’язень

Через кілька місяців спалахнуло Січневе повстання. Архієпископа жодним чином не можна назвати його прихильником. Але він був поляком і неодноразово це показував.

Він мав чудові контакти з Ватиканом і з представниками західних країн, і вже у петербурзькі часи вів глибоко таємне листування, заборонене і під загрозою репресій, інформуючи про становище поляків. Робив це теж під час повстання.

Вийшовши на знак протесту проти репресій з членства у Державній раді, 12 березня 1863 року він написав царю Олександру II:

«Ніхто не може звинувачувати поляків у тому, що вони, маючи велике і багате історичне минуле, сумують за ним і прагнуть незалежності. Не можна вважати цей гарячий патріотизм поляків зрадою, а росіяни не мають права засуджувати спроби відновлення незалежності, які повторюються протягом останніх ста років (...). Кров тече великими струменями, а репресії замість того, щоб заспокоїти розум, ще більше його дратують. В ім’я християнського милосердя і в інтересах обох народів прошу Вашу Імператорську Величність припинити цю спустошливу війну. (...) Польща не задовольниться адміністративною автономією, їй потрібне самостійне існування».

Лист опубліковано в Парижі. Майбутнє архієпископа було приречене. Великий князь Костянтин, брат царя Олександра II, пропонує покарати архієпископа Фелінського і викликати його до Петербурга.

14 червня 1863 року архієпископ Зиґмунт Щенсний Фелінський покидає Варшаву як політичний в’язень і під військовим конвоєм назавжди залишає свій єпископський престол.

Проте за шістнадцять місяців свого правління він зробив тут велику роботу: у січні 1863 року він організував з’їзд духовенства Варшавської архиєпархії, що вважалося актом великої мужності. Відвідав парафії і 30 церков, наказав проводити формаційні реколекції для духовенства, зобов’язав священиків поширювати освіту і закладати початкові школи, рекомендував боротися за тверезість народу (вже тоді!), впровадив і досі популярне травневе богослужіння. Крім того, він заснував сиротинець і школу на вул. Желязній, а до роботи в них запросив із Петербурга сестер Родини Марії (сестри живуть у цьому місці й донині й ведуть просвітницьку роботу).

«Завдяки його інформації та поясненням, а навіть порадам, Святий Престол не видав жодного акту, який би засуджував повстання, на чому рішуче наполягав російський уряд», – нагадує сестра д-р Антонієтта Фронцек.

Non possumus

На останній зустрічі з варшавськими священиками, напередодні від’їзду, він сказав: «Якщо вас хтось намовляє зробити вчинок, який ви не можете зробити, не порушуючи законів Божих і законів Церкви, відповідайте кожен: Non possumus (неможливо), відповідайте усі: Non possumus».

Він розділив долю польських емігрантів. Двадцять років провів у Ярославі на Волзі, де, незважаючи на нагляд і обмеження, проводив душпастирську та благодійну діяльність, підтримуючи польських каторжників та інших католиків. Він побудував костел у Ярославі та постійно відмовлявся перестати бути варшавським архієпископом. Це мав вирішити Папа римський.

Лише у 1883 році він повернувся із заслання, але не до Варшави. О, ні, цар таким нерозумним не був. У той час у Ватикані правив Лев XIII, який «перевів» архієп. Фелінського на титулярного архієпископа Тарсу.

Фелінський оселився на Поділлі, в захолусному селі Дзвинячка, що відносилося до парафії Мельниця Подільська, Тернопольської області. Став капеланом у маєтку графів Кеншицьких і Козєбродських – і знову проводив душпастирську, просвітницьку та благодійну працю серед польсько-українського населення, як «апостол миру і національної згоди».

Помер 17 вересня 1895 р. у Кракові, коли повертався з лікування. Його похорон став великою всенародною демонстрацією. У 1920 р. повернувся до Варшави – до костелу Святого Хреста, а 1921 р. був похований в Архікафедральній базиліці мучеництва Івана Хрестителя у Варшаві.

***

До його двохсотріччя залишився місяць – достатньо, щоб зробити щось із вулицею, якої немає... і яка є. Протести проти перейменування вулиць у Варшаві досить відомі, щоб утриматися від такої пропозиції, але все ж давайте спробуємо.

Цього разу справа здається простішою, ніж зазвичай. Оскільки дядько Алоїз Фелінський уже в такому гарному місці має вулицю, то, можливо, знайдеться кілька відважних депутатів, які візьмуться юридично поборотися і спробують «дописати» племінника, заснувавши вулицю обох Фелінських. Святий не образиться, що буде «на другому місці», що буде вулиця Алоїза і архієпископа Зиґмунта Фелінських.

Психосоціальні витрати будуть невеликими, тому що назва вулиці не буде сильно змінена, а, можливо, навіть окупляться. Адже в Україні триває війна і таке скромне нагадування про героя з Поділля, а ще й героя Варшави, неодмінно стане в нагоді у боротьбі, яка ще буде довгою.

– Барбара Сулек-Ковальська
– Переклала Аліна Возіян

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори