ТИЖНЕВИК TVP: Угруповання, що належать до Європейської народної партії, інтернаціоналу, який представляє себе як християнську демократію, сьогодні пишуть на своїх транспарантах постулати лівих, вимагаючи, наприклад, права на вільні аборти. Чим власне була – і є зараз – християнська демократія?

ПРОФ. ПАВЕЛ СКІБІНСЬКИЙ: З точки зору історика, цей термін неоднозначний. Його було взято з папських документів, він використовувався, зокрема, Левом XIII. Тоді під поняттям християнської демократії розуміли громадський рух католиків, метою якого було збагачення суспільного життя християнськими цінностями. У той час було далеко до усвідомлення його як окремого політичного руху, а тим більше як однієї партії.

Зрештою, Папа Лев XIII в енцикліці «Graves de Communi», виданій у 1901 році, застерігав, що християнській демократії не слід надавати політичного значення і не реалізувати її виключно у формі католицької політичної партії.

Так, тому що мова йшла про усесторонній суспільний рух, який міг мати політичні наслідки, але не міг ними обмежуватися. З часом, особливо у зв’язку з німецьким досвідом, в умовах панування протестантських і соціалістичних елементів виникла необхідність створення католицької політичної партії. Основною партією католицької опозиції по відношенню до політики Бісмарка і Культуркампфу в Німеччині була партія Центру, яка також діяла у частині Польщі, що перебувала під владою Пруссії. Такий досвід призвів до того, що у середовищі католицького мислення католицька партія сприймалася як щось нормальне.

Підписуйтесь на наш фейсбук До ХІХ століття католики радше вважали, що всі політичні течії повинні враховувати реалізацію християнських цінностей у суспільному житті. Так думала і католицька Церква. Отже, спочатку християнсько-демократична думка, особливо в Німеччині, мала оборонний характер. Вона ґрунтувався на переконанні, що католики повинні захищатися від агресії з боку протестантизму, а згодом і марксизму. На форму християнсько-демократичного мислення також вплинув той факт, що існували католицькі угруповання, наприклад у Франції, які хотіли примирити католицтво з цінностями парламентської демократії в межах Третьої французької республіки.

Складне завдання.

Тим складніше, що ідентичність Французької Республіки була побудована на сильному антиклерикалізмі та лаїцизмі. Трохи інакше було в Бельгії, де демократична влада була відкритішою до співпраці з Церквою. Більш-менш у такому дусі християнські демократи розвивалися аж до міжвоєнного періоду.

Що сталося у період міжвоєнного двадцятиліття?

На попередній досвід наклалися дві важливі події. Партія Центру у Веймарській республіці співпрацювала з поміркованими марксистами СДПН з метою захисту німецької демократії. Другою значною подією була діяльність Італійської народної партії, т. зв популярів, що існували у 1919-1924 роках. Останнім лідером цієї партії до того, як її розпустив Беніто Муссоліні, був один із майбутніх знакових післявоєнних лідерів християнської демократії Альчіде де Гаспері. Ці два досвіди мали примирити католицизм із міжвоєнною парламентською демократією у ліберально-соціалістичній версії.

Водночас у Європі під впливом Пія XI виникають інші християнсько-соціальні ідеї, які можна назвати авторитарним соціальним католицизмом. Такі тенденції яскраво проявилися, зокрема, в Австрії, Португалії та Іспанії.

У формі корпоративізму.

Вони виражалися, між іншим, у спробах перенести корпоративний соціально-економічний порядок, окреслений у документах Пія ХІ, у політичне поле. У цьому контексті можна згадати імена Енгельберта Дольфусса, Антоніо де Олівейри Салазара та Хосе Гіл-Роблеса. У той час ці діячі асоціювалися з соціал-католицизмом і християнською демократією в широкому розумінні.

Ця течія в межах соціального католицизму збалансовувала діяльність Центру і популярів чи деяких французьких християнських демократів, які дивилися радше у лівий бік політичної сцени.

Корпоративізм, запропонований папою Пієм XI, відрізнявся від того, який був запроваджений в Італії під керівництвом Беніто Муссоліні?

Звичайно. Папі не йшлося про державницький фашистський корпоративізм, а про інший спосіб неліберального впорядкування соціальних питань. Корпорації, на думку папи, не повинні були надихатися державою, а бути різновидом економічного самоврядування. Концепція провалилася, тому що в чистому вигляді її практично ніде не вдалося реалізувати. Але там, де вона вплинула на соціальне життя, як-от в Австрії чи Португалії, її пов’язували з певним державним інтервенціонізмом.

Як Святий Престол ставився до цих пошуків католиків?

Соціальні католики шукали свій шлях у двох напрямках: авторитарно-корпоративному та парламентсько-демократично-соціалістичному. Святий Престол дивився на обидва з обережністю та поміркованою доброзичливістю, але не бажав робити вибір. Пій XI вважав, що обидві течії мають право на існування. Не відмежовувався від них і Пій XII.

Однак під впливом досвіду ІІ світової війни, через загрозу комунізму та американське домінування у т.зв. вільному світі, Пій XII почав дивитися на політику, яку вели католики, дещо інакше. Він звернувся до ідеї католицької політики як такої, що суто демократична та інтегрована в панораму ліберальної демократії.

Після війни вже не було сприятливої атмосфери для розвитку авторитарного соціального католицизму.

Це точно не була найулюбленіша пропозиція розвитку соціального католицизму з точки зору Пія XII. Імпульс, який йшов від Святого Престолу, що певною мірою підтримувався американцями, був однозначним: католики повинні шукати демократичні рішення.

Однак у 1950-х і на початку 1960-х років ще існували франкістська Іспанія, Португалія Салазара та південноамериканські авторитарні держави, які симпатизували Церкві. До цих рішень ставились толерантно, але це було не правило, а окремі винятки, обумовлені локальним досвідом.

Внаслідок вказівок Святого Престолу відбулося зміщення політичних інтересів католиків вліво.

І на це наклалися дві тенденції. Перша – це переважне інтелектуальне домінування лівих, особливо марксистських лівих, яким швидко піддалася християнська демократія. А друга – це відкритість до політичної співпраці з комуністами, яка також з’явилася досить рано, ще в 1940-х роках. Цій спокусі піддавалися інколи навіть дуже цікаві постаті, як-от Джорджо Ла Піра, який сьогодні близький до беатифікації. Соціальну чутливість, яку культивували католики, вони часто плутали з соціальною програмою марксизму. Вважалося, що це споріднені питання, тож потрібно домовлятися та співпрацювати.

Навіть наприкінці правління Пія XII італійські християнські демократи виступали за співпрацю з міщанськими партіями проти соціалістів і комуністів, але з часом тенденція до співпраці з марксистськими лівими почала домінувати в багатьох католицько-соціальних колах. Найраніше, мабуть, у Франції, де діяли т. зв. католицькі ліві, всередині яких також виникли крайні ідеї католицького соціалізму Муньє.

У цьому дусі починає формуватися вся християнська демократія.

Прикладом є велика коаліція СДПН-ХДС у Німеччині на чолі з канцлером Куртом Георгом Кізінгером або нереалізована ідея історичного компромісу та коаліції італійських християнських демократів із комуністичною партією. До цього слід додати потужне проникнення у католицьку церкву марксизму в сфері філософії та теології. У якийсь момент проти активної співпраці з комунізмом виступала лише меншість католиків.

Якщо дивитися на лідерів християнської демократії в Німеччині, які позитивно відгукуються про Карла Маркса, мусимо пам’ятати, що ці тенденції були присутні там набагато раніше. Десятиліттями опорою антикомуністичного та християнського мислення була лише ХСС, баварська союзна партія ХДС.

І це змінилося.

Але все-таки ХСС досі більш консервативна, ніж ХДС.

Чому християнська демократія більше не є християнською? Як так сталося?

Головним чином це пов’язано з тим, що християнські демократи десятиліттями переймали спосіб мислення марксистського лівацтва. Кажуть, що це наслідок Другого Ватиканського Собору, сексуальної революції 1968 року та секуляризації, яка прогресувала одночасно з цією революцією. Це все правда, але ці тенденції у християнських демократів були набагато раніше – навіть до ІІ світової війни.

Західні суспільства після 1968 року були сформовані в лівому стилі, тому християнська демократія перемістилася на лівий бік. На жаль, із прийняттям лівацької чутливості християнські демократи також перейняли безрелігійну чутливість, і їхнє християнство з часом стало майже безсимптомним.

Звідси згода на легалізацію абортів або т. зв. одностатеві шлюби?

Прийняття світоглядного та політичного порядку денного з сексуальної перспективи вже є капітуляцією перед вимогами лівих. Такий підхід сам по собі абсурдний з християнської точки зору, де сексуальний фактор є важливим, але в особистому, а не суспільному житті. Ми спостерігаємо абсурд, який полягає у прийнятті феміністичного дискурсу про те, що християнство пригнічує жіночість, тоді як історичні факти показують, що католицизм у багатьох країнах соціально активізував жінок.

Християнська демократія en masse сприйняла світ цінностей лівих як щось об'єктивне, а не як сторінку у світоглядному та політичному дискурсі. Цього західноєвропейським християнським демократам не можна пробачити, тому що це зречення не лише своєї власної ідентичності як політичного руху, але перш за все власної ідентичності як віруючих людей.

Тож врешті-решт виявилося, що християнська демократія – це «комунізм, окроплений свяченою водою»?

Не перебільшуймо! Я б не кидав усіх в один мішок. Не можу сказати, що Конрад Аденауер чи Альчіде де Гаспері є псевдокатоликами і криптокомуністами, бо це було б неправдою.

Але я говорю про сучасні наслідки діяльності цього політичного руху.

Програма ордолібералізму, прийнята урядом Конрада Аденауера, не була комуністичною програмою. Я б не звинувачував усіх політиків - християнських демократів. Християнська демократія, особливо з кінця 1950-х років, прийняла комуністичний порядок денний, або фактично пропаганду, яка стверджувала, що все марксистське є демократичним.

Християнські демократи стали надто слабкими та надто прив’язаними до ситуативної політичної вигоди. Вони не хотіли дивитися на політичну реальність у довгостроковій перспективі. Тому продовжували поступатися лівому порядку денному і багато років вже відкрито втілюють його у життя.

В Італії християнські демократи прославилися численними фінансовими та корупційними скандалами.

Це правда, але пам’ятаймо, що весь світ європейської політики, починаючи з 1970-х років, стає все більш корумпованим. Політики-демократи (і не тільки християнські демократи) все менше соромляться підзаробляти за рахунок суспільного блага.

В Італії існувала системна корупція, яка була пов’язана з мафіозними зв’язками політичного світу. Це було виявлено та оприлюднено на початку 1990-х років, і в результаті християнська демократія перестала домінувати в політиці. А мова йде про партію, яка мала монополію на владу в Італії в 1947-1990 роках.

Чи могли б Ви вказати основні віхи відходу християнських демократів від своїх фундаментальних принципів?

На цей процес потрібно дивитися з точки зору окремих країн. Проте, якщо говорити про спільний знаменник, то слід зазначити, що важливим етапом у цьому процесі була суперечка щодо абортів. Згода католицьких політиків на існування системи, яка легалізує аборти, і навіть на те, що ліві зробили їх догмою сучасної демократії, була вагомим елементом у відході християнських демократів від своїх ідеологічних засад. Спір щодо абортів завершився в Європі поразкою захисників життя на італійському референдумі 1981 року. Те, що відбувалося далі, є наслідком ідеологічного відступу християнської демократії.

Іноді певною мірою унікальним був понтифікат Івана Павла ІІ. Кароль Войтила не ототожнював себе з консервативно-правими категоріями, але рішуче наголошував на моральній основі демократії як необхідної умови для функціонування цієї системи. Він також сприймав моральний авторитет марксистських лівих, вказуючи на моральні та політичні девіації комунізму. Таким чином, його понтифікат уповільнив деградацію католицької політики.

Крім того, підтримку цьому надав імпульс консервативної революції, яка набувала різних форм, але впливала також на католицьке середовище. Але коли християнська демократія вирішила відновити домінуючу позицію на порядку денному лівого крила, виявилося, що вона не є для цього достатньо стійкою. Не вистачало також великого авторитету папи-поляка.

Після того, як християнська демократія погодилася на аборти, настала черга християнських демократів відмовитися від природного права.

Це був наслідок. Виявилося, що християнська демократія не прив’язана до природного права, як і інші домінуючі в Європі політичні угруповання.

Чому в католицьких колах європейських країн не з’явилася реальна політична сила як відповідь на дегенерацію християнських демократів?

На початку нашої розмови ми говорили, що спочатку папа заперечував ідею католицької політичної партії. Вона суперечить основній передумові католицизму, яка полягає в тому, що мирські політичні рішення не покриваються депозитом Віри. Тому жодна політична лінія, в тому числі християнсько-демократична, не є представником Віри.

Своєрідна зухвалість політиків християнської демократії в Німеччині, Італії та Іспанії полягала в нав’язуванні католикам запропонованих ними політичних рішень, які були б обов’язковими лише для католиків. Негативні наслідки цієї узурпації ми спостерігаємо до сьогодні.

Відсутність правої альтернативи християнській демократії в католицьких країнах є наслідком цієї звички.

Чи можлива нова християнська демократія?

Залежить від того, що ми маємо на увазі. Ідейне відродження нинішніх християнсько-демократичних партій, на мою думку, є радше неможливим. Це пояснюється надто глибокою фінансовою залежністю, політичними та ідеологічними звичками та певним політичним склерозом, характерним для всієї Європи. Але слід зробити висновки з історичного занепаду християнських демократів. Треба шукати у християнстві натхнення для іншого політичного відродження. Бо кожне покоління має знайти власний шлях реалізації соціального католицизму.

– розмовляв Томаш Пляскота
– Переклад Марія Шевчук

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори