Отцю Яцеку Салію виповнюється 80 років, і це, безсумнівно, привід згадати його постать і фантастичну діяльність не лише у варшавському монастирі на вулиці Фрета, але й у багатьох інших місцях і сферах. Кілька десятиліть у домініканському місячнику він вів рубрику «Тим, хто шукає дорогу», в якій відповідав на незліченні запитання читачів про віру, релігію, Церкву, стосунки з Богом та людьми. І як відповідав?! Він захоплююче писав «непрофесорською» мовою, пояснював найскладніші речі без наукового нальоту і надлишку показів ерудиції, звертався до прикладів із життя. Читачі викуповували збірки цих фельєтонів, які перевидавалися двічі і тричі, та позичали один одному.

«Це скеля», – каже журналістка й письменниця Аліна Петрова-Васілєвич, яку з о. Салієм колись давно познайомила подруга її батьків поетеса Анна Каменська. – Це людина, яка відповість на сумніви, дасть інтелектуальний «ґрунт», бо віра живиться розумом, він не залишить без відповіді.

«Отець Яцек був важливим учасником діалогу між католицькими колами та учасниками протесту в березні 1968 року, зосередженими навколо Яцека Куроня та Адама Міхніка, – додає проф. Яцек Чапутович, колишній міністр закордонних справ. – Для опозиціонерів-початківців, до яких я тоді належав, клуатри та катехитичні кімнати у домініканському монастирі на Фрета були завжди відкриті, згадаю лише зустріч Секції культури варшавського Клубу католицької інтелігенції з Антонієм Мацеревичем, членом KOR, організовану тоді, коли лекції Товариства наукових курсів не відбувалися через переслідування Соціалістичним союзом польських студентів».

Підписуйтесь на наш фейсбук Але ювіляр – професор богослов’я, видатний учений, промоутер численних докторських дисертацій, автор десятків книжок і тисяч статей. Входив до складу багатьох важливих наукових і громадських організацій, іноді, коли були часи, що справедливо минули, дещо таємних, в останні 30 років вже досить офіційних. Але передусім він був духівником, пастиром душ і так треба дивитися на діяльність отця Яцека. Він був і є пастирем душ, які шукають допомоги.

«А все побудовано на фундаменті його дуже глибокої духовності, найглибшого розуміння християнства, неймовірно сильної віри та ґрунтується на фантастичному інтелектуальному підґрунті», – пояснює Аліна Петрова-Васілєвич, авторка (разом з Яцеком Борковічем) інтерв’ю з отцем Яцеком під назвою «Святкування Бога».

По-перше: життя

Сьогодні про це вже ніхто не пам’ятає, але наприкінці 70-х років ХХ століття, тобто в роки розгулу «безкоштовних» абортів, навіть за найменшу публічну заяву на захист ненародженого життя кожна редакція чи інший суб’єкт суспільного життя миттєво отримували проблеми з боку цензури чи іншого репресивного органу. І в таких умовах троє священиків і кілька мирян беруться саме за таку діяльність: скромну і тиху пропозицію допомоги вагітним дівчатам і жінкам, які вагаються народити дитину. На чолі стоїть о. Яцек Салій, ще молодий, але вже науково стабілізований, з докторським ступенем, а отже, з перспективою професорської кар’єри, хоча також із солідною папкою спостереження за ним, оскільки в 1975 році він підписав Лист 59 – протест проти змін намічених у Конституції ПНР, що полягали у запровадженні «керівної ролі ПЗПР» і «довічного союзу з Радянським Союзом». Отець Яцек, як сказали мені співзасновники руху «Gaudium vitae», тоді ще зовсім молоді Ванда та Анджей Урманські та представниця старшого покоління Марія Вольфрам, завжди був підтримкою, на нього завжди можна було покластися, він ніколи не відкоалав на інші фактори або «на потім».

Походить із великої чудової родини, але чотирирічним хлопчиком він пережив смерть своєї сестри Манюсі, яка була на три роки старша за нього. Не кажучи вже про те, що його маму, коли вона була з ним на сьомому місяці вагітності, дивом не розстріляли в групі єврейок з малими дітьми, до яких її загнали у волинському лісі. В інтерв’ю «Святкування Бога» отець Салій розповів, що матір аж через майже півстоліття змогла про це розповісти. Через рік після тієї події німці вигнали родину Саліїв із рідного села, що, можливо, врятувало їм життя, адже вже наближалася волинська різня. Їх відправили до німецького трудового табору біля Свідниці, а після численних повоєнних лихоліть оселилися в околицях Дзержонюва. У родині Саліїв було ще троє доньок і п’ятеро синів, троє з яких пішли в священнослужителі. Брати і сестри кожне народження нового члена родини зустрічали з ентузіазмом. Отець Яцек завжди радів кожній новій дитині у своїх братів і сестер, друзів і знайомих. «Я дуже палко молився за це Надзвичайне Чудо, яке ти назвала Стась», – написав він мені, коли я поділилася з ним про народження нашого першого онука.

Віра є дуже проста

Аліна Петрова-Васілєвич в одному зі своїх репортажів цитує такі слова: «Я все більше усвідомлюю, що християнська віра дуже проста. Щоб бути християнином, достатньо зустріти Ісуса Христа, який живе». І просто слідувати за Ним.

«Мене завжди дивувало, що богослов, але перш за все професор догматичного богослов’я, є таким добрим проповідником і духовним провідником молодого покоління», – писав кардинал Домінік Дука, нині празький митрополит на пенсії та примас Чехії, також Домініканець. «Це можна було побачити у нескінченних телефонних дзвінках до отця Яцека із проханням поговорити».

А зараз відступ: п’ять років тому, з нагоди 50-ліття його священства, учні та друзі отця Яцека Салія підготували для нього ювілейну книгу «Credo Domine» (Видавництво «W Drodze» та Філософсько-теологічний коледж Польської домініканської провінції, Краків, 2017) і там кардинал Дука подякував отцю Яцеку за допомогу у відбудові чеської домініканської провінції. «Молодь скаже, що я пишу історію польської провінції [домініканців – прим. ред.], і це правда. Але це також історія великої дружби, братської любові, допомоги та співпраці. Також у перші роки після падіння комуністичної диктатури отець [Салій – прим. ред.] міг своєю літературною та богословською працею охопити нашу університетську молодь, особливо у Празі», – написав кардинал Дука.

Йдеться, напевно, про те, що отець Яцек Салій завжди послідовний у тому, що пише, чого навчає і що говорить своїм учням, слухачам і всім, хто просить його про допомогу.

«Він не зрадить мирянина, не піде в пустелю, він завжди буде вірним», – каже Аліна Петрова-Васілєвич.

Мабуть, тому «Політичне богослов’я» не лише публікує «Вибрані твори» о. Яцека Салія (вже видано три томи, і щоразу ми представляємо їх у Тижневику TVP), але також на своєму веб-сайті він щодня публікує свій коментар до Євангелія. Не тільки тому, що простою мовою, а й тому, а точніше передусім: що автор цілком заслуговує на довіру читачів, піддається перевірці, що дуже потрібне в часи плутанини, кризи, руйнування й падіння авторитетів, підриву істин, порушення правил.

Отець Яцек Салій досі говорить і пише те саме, бо сам так робить: християнська віра дуже проста. Треба тільки зустріти Ісуса Христа, який живе.

Про це він говорив у 1970-х роках на засіданнях відділу культури Варшавського клубу католицької інтелігенції (асистентом якого він був), куди приходило багато дуже різних людей, які шукали свою ідентичність, також євреїв – і, певним чином, у співпраці з о. Яцеком її знаходили. І про це він говорив на Душпастирських трибунах, які тоді домініканці організовували, щоб люди могли запитувати про все – на зразок Громадянських трибун, які партія перестала організовувати, щоб люди не задавали питань. Розповідав, як це було: «Тематика була різноманітна: «віра молодих», «чи можна жити без брехні?», «наука і віра», «священна Біблія – слово Боже чи історія, розказана людьми?», «про штучні викидні», «сенс нашого життя», «трудова етика», «сучасна секуляризація», «конфлікт поколінь», «все про сповідь» тощо. Формула трибун була проста: чотири представники різних спеціальностей ставили запитання та звинувачення щодо заявленої теми, попередньо записували їх на картках і зачитували під час трибуни. Мене неодноразово запрошували на такі трибуни в різних містах і я зблизька бачив, скільки хорошого тоді відбувалося».

Але повернімося до Ісуса: о. Яцек говорив це в радіопроповідях, що транслювалися з костелу Святого Хреста та на реколекціях для новонародженої Солідарності. І під час воєнного стану в незліченних церквах, де були організовані лекції з соціальної науки Церкви, які включали історію, літературу, політологію, ядерну фізику та екологію, і в реколекціях для інтернованих, але це заслуговує на окрему тему.

«Він мав дар залучати різні кола і був готовий підтримувати справедливу справу, незважаючи на наслідки. Тому сьогодні такі різні кола та люди визнають, що мали зв’язки з ним», – наголошує проф. Чапутович.

Польща і примирення

«Пані Басю, я ні за що не боровся», – рішуче сказав він мені, коли я попросила його розказати про опозиційну діяльність.

Ні, ні – отець Яцек Салій лише ставав на бік скривджених, шукаючи правди та протистоячи несправедливості.

«Він без вагань підтримав тих, хто в другій половині 1980-х років, відмовившись від присяги чи військової служби, вступив у боротьбу зі збройним угрупованням ПЗПР, тобто Польської народної армії, – нагадує професор Яцек Чапутович, один із лідерів опозиційного руху «Свобода і мир». – Військова присяга зобов’язувала до союзу з Червоною Армією та захисту соціалізму. Це були не просто слова, про що свідчить участь польської армії в інтервенції до Чехословаччини в 1968 р., чи в придушенні робітничих страйків у 1970 і 1981 рр. Текст Яцека Салія «Проблема відмови від військової служби на Другому ватиканському соборі» надав моральні аргументи для протесту, з якого багато учасників руху «Свобода і мир» були засуджені до багаторічних ув’язнень», – каже проф. Czaputowicz, також один з них.

Я також за багато років журналістської роботи неодноразово приходила на Фрета, щоб не лише взяти коротке чи довше інтерв’ю з о. Салієм, але й тому, щоб шукати у нього безкорисної допомоги у ситуаціях кривди та нечесності, з якими стикаються журналісти, щоб просити його про поради. Не маючи змоги впоратися з порушенням прав працівників і очевидною несправедливістю, просила підказки. І не тільки у мене були такі проблеми, хоча наш співрозмовник не збирав нас у групи. Але й сам зазнавав несправедливості, хоча про це не говорив і не писав.

Одного разу він вперше, а потім постійно до цього повертався, бо відсутність справедливості – це не рідкість, розповів мені історію своїх виняткових реколекцій, які він мав читати у 1982 році для інтернованих, спочатку в Явоже, у квітні, а потім у червні в Дарлувеку. Швидко зрозумів, що серед слухачів було багато невіруючих, тому тема має бути не надто релігійною, радше соціально-моральною. Тому для Дарлувека він підготував тему любові до ворогів у польській літературі та в польській незалежницькій традиції. І вже після першого дня влада заборонила йому ці лекції! Надто сильна тема! Влада не хотіла, щоб її любили.

Отець Салій довго вивчав цю тему і мав тверде переконання, що така традиція в польській національній та релігійній думці присутня. У нього було багато прикладів, які він навів у книзі «„Любіть своїх ворогів”. Любов до ворогів у Польщі», виданій у 1983 році паризьким видавництвом «Editions du Dialogue» і не допущеної у Польщі (хоча, звісно, розповсюджувалася перевиданнями та нелегально ввезеними копіями). У книзі уміщено тексти від о. Яна Длугоша до Примаса Стефана Вишинського, зокрема Валерія Лукасінського, Рафала Калиновського та Лєшека Колаковського. Він пояснює, що саме завдяки цій традиції, сьогодні, на жаль, забутій, ми змогли вижити як суспільство, і в 1965 році змогли сприйняти слова звернення польських єпископів до німецьких. Під час поділів та інших окупацій наші предки неодноразово намагалися сформувати своє ставлення до ворогів у дусі Євангелія. A5 Ось чому, – сказав він мені в інтерв’ю в 2017 році, – щороку ми ламаємо облатку на знак миру і примирення, тому що «якби ми не хотіли помиритися, було б непристойно радіти народженню Спасителя, Бога, який хоче примирити нас із собою» (тижневик «Idziemy»).

«На різдвяній месі опозиційні активісти не могли бути ніде інде, як у отця Салія на Фрета. Дзвінкий голос Яцека Куроня, який співав «Bóg się rodzi, moc truchleje», розносився по всьому монастиреві», – згадує Яцек Чапутович, який усією родиною досі дружить з ювіляром.

Тоді під час інтерв’ю я запитала, чи ми як поляки якось спеціально приречені на конфлікти. – «Ніхто не приречений на конфлікт, – відповів отець Салій. – Чи те, що груша росла на межі між землями Жендзянів і Яворських, означало, що ці родини були приречені на конфлікт?».

Але я його також запитала, кому сьогодні можна запропонувати такі реколекції про любов до неприятеля, про повагу до ворога. Він відповів: – «Усім, хто прийде. Адже під час тих відступів я нікого не переконував, що його охопила ненависть; я ні на кого не кричав, нікого не совістив, нікого не засуджував – ні тих, хто прийшов на ці реколекції, ні тих якихось «інших». Я просто згадав, як багато говорив нам про прощення і любов до ворогів сам Господь Ісус і скільки чули з цього вчення наші предки. Я навів різні, часом дуже зворушливі приклади впровадження цієї науки.

«Він був і є скелею, – наголошує Аліна Петрова-Васілєвич, – І це підтвердять тисячі людей, яким він допоміг і які пройшли через його руки, через його підтримку та навчання».

І тим, кому, як і нижче підписаній, трудомістко і багаторазово пояснював, що замало не чинити зла, недостатньо не погоджуватися на зло, але ще й від нього треба боронитися. І замало робити добро, що, звичайно, необхідно. Але треба без ненависті сприймати зло, яке падає на нас – особливо зло, якого ми не заслужили, несправедливе, нечесне. І мусимо цьому навчитися. – «І Господь Ісус обов’язково допоможе», – пояснює ювіляр, бо ця наука нам і надалі потрібна.

Многая літа, отче Яцек!

– Барбара Сулек-Ковальська
– Переклала Аліна Возіян

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори